2016, №01-03 (253-255)

До 90-річчя від дня народження Бориса Возницького.
Возницькому вдалось створити не тільки потужний музейний комплекс, але й колектив професійних музейників, висококваліфікованих спеціалістів своєї справи, однодумців та соратників. Ці люди, очолювані талановитим лідером, врятували сотні скарбів, свідків нашої історії, культурне надбання нації, – все було збережене, обліковане і зайняло своє місце чи на полицях фондосховищ у приміщенні колишнього монастиря капуцинів в Олеську, або наповнило експозиції новостворених філій. Ці філії, котрі знаходяться у визначних спорудах, також ніхто не пропонував взяти під потреби музею, це завжди була боротьба, яка іноді загрожувала втратою роботи. Ось, хоча б відомий усім Олеський замок, який тепер обов’язково включений у всі туристичні маршрути Львівщиною. Він постав із руїн, ні до чого не придатних обгорілих стін. Та коли у 1959 році Возницький побував у Польщі і побачив, як там використовуються палаци та замки, то вирішив спробувати впровадити досвід сусіднього краю. Для початку намірився підняти замок у Свіржі, та з певних причин це не вдалось здійснити. Олеський замок став першим об’єктом, став, властиво, першим замком на території Галичини, де розмістився музей. Відбудова почалась у 1970 році і почалась без згоди обкому партії. Хто не знає, що це значить, то й добре, що не знає. Бо без згоди цього високопоставленого органу нічого у культурному (і не тільки) житті не мало права відбуватись. Коли, приміром, готувались виставки, то відбір експонатів проводився не музейними фахівцями, а цензурою в особах інструкторів райкомів або й обкому партії. Котра з робіт не підходила – визначали вони і перевертали її до стіни.