Хліб насущний – червоний

В центрі Богуслава, за музеєм височить скромний обеліск. На ньому золотом викарбуваний серп і молот і краплиною Жовтневого сонця іскриться п’ятикутна зірка. На надмогильній плиті по-солдатськи строгий напис гласить: «Вечная память борцам, павшим за революцию 1917—1920 гг».
Приходять сюди сини і внуки Революції і серця їхні вистукують: «Ми хочем бути такими, як ви! До останнього подиху серця і думи, і наш труд — тобі, Вітчизно! Для комунізму жити — клянемось!»
Братська могила в глибокому мовчанні. І тільки вогнисті квіти на ній, чиє коріння сягає сердець борців за Революцію, шепочуть про Безсмертя, співають заліз ний псалом живущим, для котрих священне одне:

«Боротися і жити
Для Партії і людства —
І більшої відради
Немає на землі».

Мертві залишаються живими, якщо вони до останнього подиху боролись за справу Леніна. В могилі спить загартований ленінець, комуніст Гаврило Уколов і його бойові побратими. Про їхнє життя і розповідається в нижченаведених рядках. Ця невеличка повість — скромний промінь, направлений в героїчне минуле і зокрема на ті події, що відбувалися в селі Вільхівець у 1920 році. Автори щиро вдячні всім, хто допоміг у висвітленні картин того періоду.

Джерело повісті: газета "Нові рубежі" за серпень 1968 р.