Громадсько-політичні організації і влада в підросійській Україні (1905 р. – лютий 1917 р.)

АНОТАЦІЯ
Магась В. О. Громадсько-політичні організації і влада в підросійській Україні
(1905 р. – лютий 1917 р.). – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за
спеціальністю 07.00.01 – історія України. Кам’янець-Подільський національний
університет імені Івана Огієнка, 2021.
Встановлено, що у вивченні громадсько-політичних організацій та їх взаємодії
з владою доробок науковців доцільно поділити на декілька груп: дореволюційну,
радянську, сучасну вітчизняну і зарубіжну історіографії. До 1917 р. вийшла низка
робіт, які повністю або частково присвячені досліджуваній проблемі, часто з
позицій різних політичних таборів. Радянська історіографія досліджувала різні
аспекти питання, однак, його оцінка здійснювалася крізь призму марксистсько-
ленінської ідеології. Плідними у вивченні проблеми були 1920-і, а також середина
1950-х – 1980 рр. Найбільша увага приділялася союзам селян та залізничників
(М. Свідзінський, Є. Кирюхіна, І. Пушкарьова). Досліджувались також союзи
інтелігенції (В. Лейкіна-Свірська, А. Іванов). Наприкінці 80-х рр. – на початку 90-
х рр. XX ст. радянський та російський дослідник С. Дмитрієв охарактеризував
діяльність Союзу союзів та професійно-політичних організацій у межах Російської
імперії. Сучасними українськими дослідниками проаналізовано діяльність окремих
товариств та союзів (О. Білобровець, Д. Кудінов, С. Наумов О. Федьков, тощо). У
діаспорній та зарубіжній історіографії вивчені окремі аспекти досліджуваної
проблеми. Разом з тим, нез’ясованими залишаються важливі питання, пов’язані з
діяльністю громадсько-політичних організацій. Це обумовлює необхідність
підготовки комплексної праці.
Для дослідження окресленої проблеми використовувалися такі групи джерел:
1) законодавчі акти; 2) діловодна документація; 3) періодична преса та
публіцистика; 4) статистичні матеріали; 5) документи особового походження.
Особливу цінність становить інформація з Національного архівного фонду України
та архівів Російської Федерації. Зазначені джерела дозволяють досить повно та


3



всебічно розглянути діяльність громадсько-політичних організацій підросійської
України у досліджуваний період.
В ході написання роботи ми притримувалися неокласичної моделі історичного
дослідження. При викладі матеріалу ми виходили з концепції модернізації.
Модернізація Російської імперії була наздоганяючою та відбувалася в контексті її
вестернізації. Ми синтезували соціальну, політичну історію, елементи історичної
соціології та психології при використанні міждисциплінарного підходу, макро- та
мікроаналізу. В процесі написання дисертації ми притримувалися
інтердисциплінарного, інституціонального, системного, структурно-
функціонального, діалектичного, синергетичного підходів тощо. Крім того, ми
керувалися принципами історичності, всебічності, комплексності, системності,
наступності, критичності, повноти, репрезентативності тощо. Були використані
загальнонаукові, спеціальні методи інших наук та спеціально-історичні методи.
Понятійний апарат роботи підібраний у відповідності до предмета дослідження і
охоплює загальнонаукові, фахові поняття, терміни та категорії.
Встановлено, що на початку XX ст. в Російській імперії існував
неоабсолютизм, який намагався примирити нові модернізаційні процеси в різних
сферах зі старою політичною системою. Перша російська революція спричинила
зміну форми правління на дуалістичну монархію. Поряд із означеними процесами в
надрах імперського соціуму формувалося громадянське суспільства. Однією з його
інституційних основ були добровільні об’єднання. Останні стали наслідком
формування громадянської ідентичності різних категорій населення: інтелігенції,
робітників, селянства, військових, студентів тощо. В процесі взаємодії влади та
суспільства проходили основні процеси модернізації: професіоналізація,
виникнення нових соціальних груп і становлення громадянського суспільства.
З’ясовано, що суспільно-політична активність опозиційно налаштованої
громадськості започаткувалася наприкінці 1904 – на початку 1905 рр., коли
утворилася низка професійно-політичних союзів. У травні 1905 р. в Москві за участі
14 громадсько-політичних організацій засновано Союз союзів. Він боровся за
скликання Установчих зборів і загальну демократизацію держави. В українських


4



губерніях його осередки знаходилися на етапі створення в Києві, Одесі та Харкові.
Зрештою, наприкінці 1905 – на початку 1906 рр. його активні діячі були піддані
репресіям і організація припинила свою діяльність.
Визначено, що до Союзу союзів входила низка союзів інтелігенції. Союзи
інтелігенції, незважаючи на їх нечисельність, відігравали важливу роль, особливо у
1905 р., оскільки до них входили представники соціально значимих професій.
Останні володіли високим суспільним авторитетом, великими можливостями для
поширення власних ідей, впливом на державні органи та мали змогу фахово
здійснювати захист засуджених опозиційних діячів. Їхні програми містили,
переважно, політичні вимоги скликання народного представництва, Установчих
зборів, політичних свобод тощо. В них домінували ліберальні та, меншою мірою,
соціалістичні настрої. До таких об’єднань належить, зокрема, Всеросійський
академічний союз, осередки якого утворилися в університетських містах
Наддніпрянщини. Організація охопила 2/3 особового складу викладачів вищої
школи імперії. На території підросійської України проживало 314 із 1650 її членів.
Іншою організацією інтелігенції був Всеросійський союз інженерів і техніків. В
Україні знаходилося 8 із 26 відділень ВСІТ. Впливовим був також Всеросійський
союз адвокатів, осередки якого існували в трьох містах підросійської України та
об’єднували 600 осіб. Публіцисти і журналісти періодичних опозиційних видань
утворили Союз російських письменників. З українських губерній на його
установчий з’їзд прибули представники 14 редакцій газет. Свої осередки у
Наддніпрянщині мали Всеросійський союз медичного персоналу, Всеросійський
союз фармацевтів, Союз ветеринарних лікарів тощо. Більшість із громадсько-
політичних організацій інтелігенції зникла на початку 1906 р. в зв’язку з відсутністю
умов для їхньої подальшої відкритої діяльності та небажанням і невмінням їх
учасників діяти підпільно.
Встановлено, що у 1905–1908 рр. активізувалися гендерні й національні
об’єднання, а саме – Всеросійський союз рівноправності жінок, Союз для
досягнення повноправ’я єврейського народу та Союз автономістів-федералістів.
Вони в своїх програмах відстоювали як загальнодемократичні інтереси, так і


5



інтереси власних груп. Відділення ВСРЖ існували в Катеринославській, Харківській
та Полтавській губерніях. СДПЄН мав свої відділення в усіх губерніях підросійської
України, а САФ організували представники різних пригноблених народів Російської
імперії в Петербурзі. В його створенні брали участь представники РУП (УСДРП) та
УДРП. Зазначеним союзам вдалося продовжити роботу, незважаючи на репресії
уряду, шляхом проведення своїх представників до парламенту, а також надання
допомоги в розробці законодавства. На території підросійської України існувала
також мережа польських громадсько-політичних організацій.
У 1905–1914 рр. на території українських губерній на конспіративних засадах
діяли учнівські та студентські організації, зокрема Союз учнів середніх шкіл
(Харків, Керч, Глухів), Союз учнів фельдшерських шкіл (Київ, Чернігів, Полтава),
Всеросійський загальносемінарійський союз (Київ, Чернігів, Полтава, Кам’янець-
Подільський, Житомир, Одеса). Основою їхньої програми була боротьба за освітні
права та політичні свободи. Культурницьку й політичну роботу проводили польські
студентські об’єднання Наддніпрянщини. Поширенню опозиційних і національних
молодіжних організацій представники влади чинили перепони. Натомість,
чорносотенні організації молоді отримували їхню підтримку.
Доведено, що під час Першої російської революції активізувалися
чорносотенні та праволіберальні сили, які отримували від влади офіційну
легалізацію. В 1906–1909 рр. на Правобережжі діяв Союз землевласників і
землеробів Південно-Західного краю. Головною особливістю, яка визначила
особливості його функціонування і подальше зникнення, стали проблеми взаємодії
поміщиків російського і польського походження, які входили до нього.
З’ясовано, що Всеросійський селянський союз відстоював ідею необхідності
скликання Установчих зборів, які мали справедливо вирішити аграрне питання.
Найвищим проявом самоорганізації було створення «селянських республік», які
перебирали на себе управління на місцях. У другій половині 1905 – січні 1906 рр.
існувало 7 губернських, 19 повітових, 39 волосних та 285 сільських організацій
ВСС. Кількість членів організації в Україні сягала близько 120 тис. осіб. У 1906–
1908 рр. союзи селян перейшли до нелегальної та конспіративної діяльності,


6



взаємодіючи з РСДРП і, особливо з ПСР. Всередині організації наростали
революційні настрої. У цей час функціонувало 8 губернських, 33 повітових,
2 волосних та 45 місцевих осередків ВСС.
Засвідчено, що Всеросійський союз залізничних службовців та робітників,
утворився у 1905 р. Він мав відділення на залізничних вузлах і великих станціях,
зокрема, у Києві, Катеринославі, Конотопі тощо. Організація в своїй програмі
поєднувала вимоги покращення економічного та правового становища залізничників
із домаганнями політичних свобод і скликання Установчих зборів. ВСЗСР відіграв
велику роль у ході загального політичного страйку. Після невдачі грудневого
збройного повстання влада почала його переслідувати. У 1906–1908 рр. він діяв
конспіративно, все більше підпадаючи під вплив ПСР та РСДРП. Чисельність його
членів в імперії у 1906 р. сягала 11,5 тис. осіб, а в українських губерніях – 2-2,5 тис.
Точилася дискусія про необхідність прийняття суто професійної програми.
Доведено, що Всеросійський союз поштово-телеграфних чиновників брав
активну участь у поштово-телеграфному страйку в другій половині листопада – на
початку грудня 1905 р. і зіштовхнувся з репресіями уряду. Його осередки
функціонували в ряді українських міст. У 1906–1908 р. діяльність організацій
ВСПТЧ в Україні поновилася. Вони перейшли до нелегальної діяльності, великого
впливу на Союз поштово-телеграфних чиновників набули революційні партії.
З’ясовано, що в програмних положеннях Всеросійського союзу вчителів та
діячів народної освіти поєднувалися професійні та політичні вимоги. В 1905 р.
осередки ВСВДНО, користуючись революційною ситуацією, діяли переважно
відкрито в усіх губерніях підросійської України. Починаючи з кінця 1905 р.
проводилися звільнення і арешти активістів організації. В українських губерніях від
них постраждало 263 педагоги. В 1906–1908 рр. місцеві осередки вчительського
союзу перейшли до нелегальної діяльності, а також здійснили безуспішну спробу
переходу до винятково професійної платформи, яка зазнала невдачі у зв’язку з
неможливістю нехтування політичними питаннями в своїй роботі. У 1906–1907 рр.
про себе заявили Всеукраїнська спілка вчителів та діячів народної освіти та
Кримський союз татарських вчителів. Певну активність проявив також


7



Всеросійський союз вчителів та діячів середньої школи, який мав свої відділення в
Україні.
Встановлено, що в роки революції 1905–1907 рр., незважаючи на наявність
заборон та начальницький нагляд, у армії створювалися безпартійні громадсько-
політичні організації, які ставили собі за мету демократизацію в країні та війську.
Серед робітників у 1905 р. функціонували Ради робітничих депутатів, де діяли
есдеки, есери, представники національних партій і безпартійні. Цікавим
прецедентом було створення в Харкові Союзу робітників для захисту своїх прав,
який наприкінці 1905 р. відмовився від співпраці з соціал-демократами. Його діячі
взяли курс на участь у виборах до Державної Думи та виробили власну оригінальну
політичну платформу.
Доведено, що в роки Першої світової війни Всеросійський земський союз і
Всеросійський союз міст мали великі успіхи в допомозі фронту і тилу. Від співпраці
з владою першого року війни зазначені організації перейшли до конфлікту та
конфронтації. Напередодні та в роки Першої світової війни зросла політична
активність української молоді. Учні та студенти Лівобережжя у квітні 1915 р.
створили Юнацьку спілку – безпартійне об’єднання, до якого згодом доєдналася
молодь усієї Наддніпрянської України. Організація мала на меті поєднати
самоосвітню діяльність з політичною боротьбою. У 1916 р. посилився вплив
загальноросійських революційних партій, поширення набули автономістські та
соціалістичні погляди. Самостійницькі ідеї розповсюджувалися такими
молодіжними об’єднаннями, як Братство Самостійників та Українське національне
коло. Зважаючи на невелику кількість членів, зазначені організації не створювало
власних відкрито діючих об’єднань, а намагалося пропагувати власні ідеї в
новостворених і вже діючих об’єднаннях, делегуючи туди своїх представників.
Загалом відзначимо, що влада не скористалася можливістю для налагодження
діалогу з громадськістю та ліквідувала навіть ті осередки громадянського
суспільства, котрі відзначалися поміркованістю, що посилювало вплив політичних
радикалів.


8



Ключові слова: громадсько-політичні організації, Союз союзів, професійно-
політичні організації, опозиційні організації, лоялістські організації, громадянське
суспільство, влада.