Розвиток ветеринарної імунобіології в Україні (кінець 50–х років ХХ століття – перше десятиліття ХХІ століття)

Іващенко Н. В. Розвиток ветеринарної імунобіології в Україні (кінець 50–х
років ХХ століття – перше десятиліття ХХІ століття). – Кваліфікаційна наукова
праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за
спеціальністю 07.00.07 – Історія науки й техніки. – Державний вищий
навчальний заклад «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний
університет імені Григорія Сковороди», Переяслав, 2021.
У представленій роботі досліджено передумови розвитку ветеринарної
імунобіології в Україні радянського періоду з кінця 50–х років ХХ століття та
незалежної України до першого десятиліття ХХІ століття. Оскільки впродовж
цього періоду відбувалися становлення та розвиток системних наукових
досліджень, формувалася мережа науково-дослідних осередків з питань
профілактики інфекційних захворювань тварин, формувалися нові наукові
напрями.
Визначено передумови, історичні особливості становлення та розвитку
ветеринарної імунобіології. Встановлено зв'язок ветеринарної імунобіології з
суміжними природничими галузями (медицина, тваринництво, імунологія,
біотехнологія, мікробіологія, молекулярна біологія, вірусологія, бактеріологія,
фармакологія тощо). З 60-х років XX ст. імунологія все більше перетворюється
на системну дисципліну – імунобіологію, ідеї і методи якої проникли майже у
всі природничі спеціальності. Тому на сьогоднішній день за об’ємом здобутих
знань імунобіологію визнають найбільш розвинутою галуззю природничих наук.
Актуальність роботи зумовлена одержанням науково-обґрунтованих даних
щодо послідовності та інтенсивності формування, становлення та подальшого
розвитку ветеринарної імунобіології в Україні. Впродовж останніх років
ветеринарна імунобіологія характеризується все більш поглибленою
диференціацією. У зв’язку з цим наукові досягнення в галузі, їх позиціювання в
умовах євроінтеграційних процесів, потребують поглибленого вивчення.


3
Водночас знання минулого дозволяють не лише розуміти стан будь-якого явища
в теперішньому часі, а й передбачати шляхи розвитку.
Метою роботи є визначення передумов, основних тенденцій і
закономірностей, здійсненні цілісного комплексного аналізу науково-
організаційних основ ветеринарної імунобіології в Україні наприкінці 50–х рр.
ХХ ст. – першого десятиліття ХХІ ст.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що робота є
першим в українській історичній науці комплексним дослідженням зі всебічним
і об’єктивним висвітленням науково-організаційних основ становлення та
розвитку ветеринарної імунобіології в Україні впродовж кінця 50–х рр. ХХ ст. –
першого десятиліття ХХІ ст.
Аналіз історіографії визначається узагальненням результатів аналізу
наукових здобутків вітчизняних і зарубіжних дослідників історії в галузі
ветеринарної імунобіології. До наукового обігу залучено низку публікацій, які
практично ще не вивчалися та не підлягали історіографічному аналізу.
Встановлено, що історія науково-дослідних установ та закладів вищої освіти,
біографістика вчених, які зробили вагомий внесок в історію ветеринарної
імунобіології були висвітлені в низці публікацій: В. М. Апатенка,
П. І. Вербицького, В. М. Коропова, А. М. Петрова, С. К. Рудика та інших.
Водночас і узагальнююче дослідження становлення й розвитку ветеринарної
імунобіології в Україні досі відсутнє.
Основу джерельної бази дослідження становили матеріали фондів
Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України
(м. Київ), архіву Національної академії наук України (м. Київ), Державного
архіву Харківської області, а також архівні документи Державного науково-
контрольного інституту біотехнології і штамів мікроорганізмів (м. Київ),
Державного науково-дослідного контрольного інституту ветеринарних
препаратів і кормових добавок (м. Львів), Харківської державної
зооветеринарної академії, Державної дослідної станції птахівництва НААН


4
(с. Бірки, Зміївський район, Харківська область), Інституту мікробіології і
вірусології ім. Д. К. Заболотного (м. Київ).
Методологія даного дослідження розглядалася як сукупність різних
методів, що дозволило максимально повно висвітлити тему. В дисертації були
використані такі методи загальнонаукових досліджень – історичний,
термінологічний, об’єктивний, системний. Історичний метод дозволив
проникнути у сутність проблем та процесів розвитку ветеринарної імунобіології
завдяки розгляду її ґенези, оскільки наукові і накопичені практичні здобутки
перебувають у діалектичній взаємодії. Термінологічний принцип передбачав
вивчення історії терміну «Імунологія» та «Імунобіологія». Завдяки принципу
об’єктивності, дисертанткою було виявлено чинники, які визначали різні наукові
погляди та впливали на розвиток ветеринарної імунобіології. Орієнтація на
системний підхід – у комплексному дослідженні ветеринарної імунобіології як
частини єдиного цілого із узгодженням функціонування всіх елементів і частин
(структура, взаємозв’язки елементів та явищ, цілісність розвитку, сутність та
особливості, чинники та умови) застосовувалася для з’ясування сутності явища,
процесу. В дисертаційному дослідженні також було застосовано методологічний
інструментарій загальнонаукових, історичних досліджень, який дозволив
розкрити передумови становлення та розвитку ветеринарної імунобіології,
провідні напрямки досліджень, а також окреслити перспективи її розвитку.
На основі масиву різнобічної джерельної бази розроблена періодизація
розвитку ветеринарної імунобіології в Україні за чотирма умовними періодами.
Перший період (кінець 50-х – середина 60-х рр. ХХ ст.) – започаткування
ветеринарної імунобіології як науки. В Україні починають створюватися
профільні інститути з фундаментальних досліджень стосовно вірусних і
бактеріальних інфекцій та проводитися імунологічні дослідження неінфекційної
патології тварин і птиці. У 1959 р. на базі науково-дослідної станції
птахівництва в Кам’янці-Подільському було створено науково-дослідний
інститут птахівництва. Наукові дослідження з ветеринарної імунобіології до
1960 р. проводилися переважно у Національному науковому центрі «Інститут


5
експериментальної і клінічної ветеринарної медицини». Доведено, що науково-
дослідна робота з ветеринарної імунобіології проводилася не лише у підрозділах
інституту, але й на базі науково-дослідних станцій: Рівненській (з 1959 р.) та
Київській (з 1968 р.). З 1960 р. розпочав свою діяльність Український науково-
дослідний інститут фізіології і біохімії сільськогосподарських тварин (з 2000 р. –
Інститут біології тварин УААН (м. Львів). Другий період (середина 60-х рр. –
початок 80-х рр. ХХ ст.) характеризувався становленням ветеринарної
імунобіології як навчальної дисципліни. З 70-х рр. ХХ ст. імунологія
викладалася переважно на природничих факультетах закладів вищої освіти,
розпочали функціонувати нові факультети та науково-дослідні лабораторії.
Перші дослідження із загальної та ветеринарної імунобіології проводилися на
кафедрі мікробіології Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка
під керівництвом завідувача кафедри, професора А. Ю. Вершигори. У 80-і рр.
ХХ ст. в Україні офіційно розпочинається викладання дисципліни «імунологія»:
у 1981 р. у Львівському медичному інституті було вперше відкрито курс
клінічної імунології, а з 1993 р. було введено спеціальність клінічного
імунолога. Третій період (початок 80-х – кінець 90-х рр. ХХ ст.) відзначився
забезпеченням ветеринарної імунобіології науковими кадрами; удосконаленням
якості підготовки спеціалістів ветеринарної медицини. У 90-х рр. ХХ ст.
імунологію розпочинають викладати на кафедрі лабораторної діагностики
інфекційних хвороб сільськогосподарських тварин в Інституті післядипломного
навчання для керівників і спеціалістів ветеринарної медицини Білоцерківського
національного аграрного університету. У 1996 р. в Національному університеті
біоресурсів і природокористування було створено факультет педагогіки та
підвищення кваліфікації. Четвертий період (кінець 90-х рр. – початок ХХІ ст.)
позначився розширенням та удосконаленням наукової бази досліджень з
ветеринарної імунобіології. На базі Рівненської науково-дослідної ветеринарної
станції було створено Інститут епізоотології (1994). Львівська філія
Всесоюзного державного науково-дослідного контрольного інституту
ветеринарних препаратів (м. Москва) була реорганізована у Державний науково-


6
дослідний контрольний інститут ветеринарних препаратів і кормових добавок
(1991); Київська філія Державного науково-дослідного контрольного інституту
ветеринарних препаратів і кормових добавок була реорганізована у Державний
науково-контрольний інститут біотехнології і штамів мікроорганізмів (1998). В
Державному науково-контрольному інституті біотехнології і штамів
мікроорганізмів з 2002 р. проводиться підготовка та атестація наукових кадрів,
навчання слухачів післядипломної освіти. У 2005 р. на кафедрі мікробіології,
вірусології та імунології Харківської Державної зооветеринарної академії було
введено самостійний курс імунології та вперше була розроблена навчальна
програма з ветеринарної імунології як самостійної дисципліни.
З’ясовано передумови зародження та становлення вітчизняної
ветеринарної імунобіології на тлі надбань світової галузевої наукової думки.
Відкриття низки збудників інфекційних хвороб людини і тварин заклали основи
розвитку мікробіології, бактеріології, імунології, біотехнології. Заснування
таких науково-дослідних установ наприкінці ХІХ – початку ХХ ст., як Інституту
Пастера (1888 р.) в Парижі, Бактеріологічної станції в Одесі (1886 р.), Інституту
Коха (1891 р.) в Берліні та Бактеріологічних інститутів (в Україні – в Одесі,
Харкові, Києві), дало поштовх значному темпу розвитку мікробіології та
бактеріології в Україні. Датою зародження нової науки – імунобіології, на основі
досліджень науковців і істориків, слід вважати 1881 р. Встановлено вагомий у
розвиток імунології, зокрема в розробці механізму формування імунітету після
одужання та проведення щеплення, французького вченого Л. Пастера, німецької
школи Р. Коха, австрійського імунолога Ф. Бернета та українських учених –
І. І. Мечникова, М. Ф. Гамалії, Д. К. Заболотного.
Розкрито науково-організаційну діяльність дослідницьких установ та
закладів вищої освіти ветеринарного профілю в розробці фундаментальних і
прикладних наукових досліджень з усіх напрямів ветеринарної імунобіології.
Розвиток наукових основ ветеринарної імунобіології в Україні досліджуваного
періоду був обумовлений науково-технічною революцією з кінця 50-х років


7
ХХ ст. В Україні починають створюватися науково-дослідні інститути,
діяльність яких безпосередньо була пов’язана з ветеринарною імунобіологією.
Показано вагомий внесок у розвиток ветеринарної імунобіології Інституту
ветеринарної медицини НААН (м. Київ), який у 70-і роки ХХ ст. мав декілька
реорганізацій: від підпорядкування Національному наукового центру «Інститут
експериментальної і клінічної ветеринарної медицини» як лабораторії загальної
епізоотології і прогнозування (1972 р.) і відділу епізоотології і прогнозування
(1976 р.) в окремий інститутський заклад (1977 р.). Дослідження вчених
інституту сприяли розробці нових теоретичних і методологічних підходів –
об’єднання методів класичної вірусології з новими досягненнями молекулярної
біології, імунології, клітинної біології, електронної мікроскопії, пато-
імуноморфології (А. І. Собко, А. І. Завірюха, В. П. Риженко, В. П. Романенко).
Встановлено, що у 1998 р. в Інституті біології тварин при відділі
біотехнології була створена лабораторія імунології. У 2002 р. на базі сектору
патології і терапії лабораторії вірусології Інституту ветеринарної медицини, а
також лабораторій неінфекційної патології, біохімії та ветеринарної санітарії
була створена лабораторія імунопатології, яка стала провідним в Україні
науковим центром з клітинної імунології. На початку ХХІ ст. при Інституті
біології тварин було створено перший у державі науково-виробничий центр з
вивчення пріонних інфекцій, який координує дослідження з епізоотології цієї
групи інфекцій тварин, розробляє методи діагностики, профілактики та заходи
боротьби з трансмісивними спонгіформними енцефалопатіями.
Встановлено, що вагомий внесок для розвитку загальної та ветеринарної
імунобіології мали дослідження, які проводилися у Національному університеті
ім. Т. Шевченка (А. Ю. Вершигора), Харківській державній зооветеринарній
академії (В. М. Апатенко, М. Г. Нікітін, І. І. Лукашов, О. Я. Міланко),
Національному університеті біоресурсів і природокористування
(В. В. Нікольський, В.А. Бортнічук, В. П. Онуфрієв), Білоцерківському
державному аграрному університеті (М. Н. Доронін, С. Т. Рягін, В. О. Бусол,
К. М. Шерстобоєв, Л. Є. Корнієнко, В. М. Івченко).


8
Проаналізовано напрями наукового пошуку ефективних засобів
імунопрофілактики, які проводилися в Інституті біотехнології і штамів
мікроорганізмів. У роки незалежності України, починаючи з 90-х рр. ХХ ст.,
наукові дослідження спрямовувалися на розробку, вдосконалення та
стандартизацію методів контролю біологічних препаратів; державний контроль
за проведенням випробувань біологічних препаратів для тваринництва, які
застосовуються на території України; експертизу нормативно-технічної
документації на імпортні біологічні препарати; контроль якості та апробацію
перед їх реєстрацією і закупівлею; експертизу нормативно-технічної
документації на імпортні біологічні препарати; здійснення державного контролю
за дотриманням вимог стандартів, ветеринарно-санітарних правил, настанов
щодо застосування засобів ветеринарної медицини та інших документів у
процесі розробки, апробації, впровадження, виготовлення, зберігання,
транспортування, реалізації та застосування зазначених засобів на
підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності; контроль за
виконанням міжнародних договорів України щодо забезпечення якості засобів
для ветеринарної медицини тощо.
З’ясовано, що Науковий Національний центр «Інститут експериментальної
ветеринарної медицини» НААН України став одним із головних науково-
дослідних закладів з питань вивчення, прогнозування і профілактики
інфекційних і незаразних захворювань тварин, розробки і впровадження
високоефективних діагностичних, лікувальних і профілактичних препаратів,
сучасних технологій, які забезпечують стійке ветеринарне благополуччя
тваринництва України. Розкрито вагомий внесок у розвиток ветеринарної
імунобіології основних підрозділів установи та провідних учених, зокрема:
лабораторії мікробіології (О. М. Цимбал, К. Є. Конаржевський), лабораторії
вірусології (Є. В. Андрєєв, Г. А. Красніков, З. П. Наумець, Н. П. Чечоткіна),
лабораторії вивчення хвороб свиней (І. Й. Кулеско, Є. В. Андрєєв, А. І. Собко);
лабораторії вивчення бактеріальних інфекцій (П. Н. Жованик, А. Ф. Бабкін та
ін.); лабораторії вивчення туберкульозу (О. М. Говоров, Ю. Я. Касіч,


9
А. І. Завгородній); лабораторії по хворобам птиці (І. М. Дорошко, І. І. Панікар,
М. Т. Прокоф’єва, В. В. Герман та ін.); лабораторії по вивченню хвороб
молодняку (Г. В. Гнатенко, П. П. Фукс, А. М. Головко, В. О. Ушкалов);
лабораторії патоморфології (К. М. Язикова, Г. А. Красніков), лабораторії
біотехнології (В. С. Бєлоконь, Б. Т. Стегній, П. Т. Берус). Напрацювання вчених
щодо розробки та впровадження вітчизняних засобів діагностики, профілактики
та лікування інфекційних хвороб тварин сприяли підтриманню стабільної
епізоотичної ситуації в Україні.
На основі вперше залучених до наукового обігу архівних документів
розкрито творчі ініціативи українських учених з діагностики та специфічної
профілактики інфекційних захворювань сільськогосподарських тварин на
прикладі наукової школи та інтелектуального простору видатного вченого,
доктора ветеринарних наук, професора, члена-кореспондента ВАСГНІЛ та
УААН А. І. Собка. З’ясовано основні етапи професійної діяльності та творчого
шляху вченого. На основі аналізу архівних документів поглиблено біографічні
відомості про А. І. Собка. Виділено три періоди науково-організаційної
діяльності вченого – харківський (1955-1965), володимирський (1965-1976) та
київський (1976-1997).
Встановлено, що вагоме значення для розвитку ветеринарної імунобіології
в Україні мала діяльність світових організацій та товариств природничого
профілів (Українське мікробіологічне товариство, Українське Товариство
імунологів та алергологів, Міжнародне товариство імунологів, Всесвітня
ветеринарна асоціація, Міжнародне епізоотичне бюро). Міжнародна співпраця з
60-х рр. ХХ ст. сприяла розв’язанню низки різноаспектних питань з
імунобіології, зокрема щодо контролю та профілактики інфекційних
захворювань тварин і птиці, розвитку біотехнології і розробки вакцин та методів
діагностики хвороб у ХХІ столітті, обговорення питань ветеринарної етики.
Окреслено перспективи подальшого розвитку ветеринарної імунобіології в
Україні в умовах євроінтеграційних процесів на основі результативності
наукових досліджень та об’єктивної оцінки нормативних матеріалів. Особливо


10
актуальним на теперішній час є вивчення епізоотичної ситуації в країнах, що
мають з Україною спільні кордони та прогнозування загрози біобезпеки.
Дисертаційна робота складається із переліку умовних позначень, вступу,
трьох розділів, поділених на підрозділи, загальних висновків, списку
використаних джерел та 21 додатку і висвітлює розвиток ветеринарної
імунобіології в Україні радянського та сучасного періодів, відображає
національні пріоритети та сприяє подальшому розвитку галузі.
Ключові слова: ветеринарна медицина, профілактика, інфекційні хвороби,
ветеринарні імунобіологічні препарати, розвиток, наукове забезпечення,
історичний аналіз, міжнародна співпраця.