Еволюція птолемеївської монархії як суспільно-політичної інституції (кін. IV – кін. III ст. до Р.Х.)

Зелінський А.Л. Еволюція птолемеївської монархії як суспільно-політичної
інституції (кін. IV – кін. III ст. до Р.Х.) – Кваліфікаційна наукова праця на правах
рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за
спеціальністю 07.00.02 – всесвітня історія. – Інститут сходознавства ім. А. Ю.
Кримського НАН України, Київський національний університет імені Тараса
Шевченка МОН України. – Київ, 2020.
У центрі дослідження перебуває процес еволюції птолемеївської монархії як
суспільно-політичної інституції у період раннього й високого еллінізму (кін. IV –
кін. III ст. тут і далі – до Р.Х.)., що полягав у поступовій зміні інституційного
характеру царської влади династії Птолемеїв. Монархія як суспільно-політична
інституція це сукупність традицій і механізмів, скерованих на різні сегменти
суспільно-політичного поля задля легітимізації та збереження монаршої влади (у
нашому випадку, влади династії Птолемеїв). Розуміння сутності процесу еволюції
птолемеївської монархії кін. IV – кін. ІІІ ст. дозволяє по-новому оцінити характер і
закономірності тогочасного історичного розвитку держави Птолемеїв. Також
висвітлення цього процесу дає змогу пояснити подальший хід історії елліністичного
Єгипту.
Мета дослідження полягає у простеженні процесу еволюції птолемеївської
монархії кін. IV – кін. ІІІ ст. у контексті поступової зміни співвідношення
найяскравіших складових греко-македонської і єгипетської царської влади; а саме:
особистої перманентної військово-політичної активності у середземноморському
регіоні і ритуального забезпечення космічного порядку (Маат).
Наукова новизна представленої праці полягає у формулюванні та розробленні
актуальної проблематики, яка ще не виступала предметом спеціального
дослідження. Запропоновано кардинально новий погляд на історію держави
Птолемеїв через призму співвідношення греко-македонського і єгипетського
компонентів у межах птолемеївської монархії. У перебігу роботи над темою
дослідження, було запропоновано низку нових поглядів на окремі процеси та явища,


3
пов’язані з вищевказаними аспектами діяльності перших чотирьох Птолемеїв як
басилевсів і як фараонів.
Історія наукових студій, присвячених державі Птолемеїв, налічує майже два
століття. За цей період здійснено велику кількість досліджень, які стосувалися
різних аспектів греко-македонської й єгипетської складових царської влади
Птолемеїв. Проте, у сучасній історіографії не існує жодної спроби здійснення
комплексного дослідження процесу еволюції птолемеївської монархії як суспільно-
політичної інституції з огляду на зміни у співвідношенні цих складових. При цьому,
існування достатньої у випадку елліністичних студій джерельної бази становить
достатнє підґрунтя для проведення такої наукової роботи.
Розуміння еллінізму як багатогранного синтетичного явища у поєднанні з
необхідністю комплексного дослідження еволюційних процесів і розглядом
птолемеївської монархії як суспільно-політичної інституції спонукає до
використання методології історичного інституціоналізму з її неоінституційною
складовою. Також досягнення мети дослідження передбачає необхідність
застосування низки загальних і спеціальних наукових методів.
Засновник Александрійської династії, Птолемей син Лага, дістав навички
управління поліетнічною державою, перебуваючи в оточенні Александра Великого.
Протягом усього періоду діадохів він був послідовним прибічником
територіального розподілу держави Александра. Виступаючи спочатку як
номінальний єгипетський сатрап, а згодом як цар незалежного Єгипту, він, подібно
до греко-македонських басилевсів, вів перманентні війни, покликані як забезпечити
недоторканість, так і сприяти поміркованому розширенню його володінь. При
цьому, згідно з усталеним образом басилевса, Птолемей І брав особисту участь у
переважній більшості таких конфліктів.
Важливою віхою в історії правління Птолемея стало прийняття ним царського
титулу. Розуміючи дуальний характер своєї майбутньої монархії, він двічі пройшов
процедуру коронації: у кін. 306 р. як македонський басилевс, а на поч. 304 р. як
єгипетський фараон. Хоча Птолемей І надавав первинне значення своїй басилейї, він
добре усвідомлював прагматичну необхідність офіційного прийняття формальних


4
ознак єгипетської царської влади. На таке усвідомлення вказує відмова Птолемея,
тоді ще сатрапа, допустити до Мемфіса, а отже й до можливості проходження
єгипетського коронаційного ритуалу, недієсправних, проте офіційних наступників
Александра Великого – Філіппа ІІІ й Александра IV. З іншого боку, Птолемей не
докладав цілеспрямованих зусиль для поглибленого розуміння сутності
ритуалістичної влади фараона. Зокрема, після смерті Александра IV він більш ніж
на п’ять років залишив єгиптян без царя-ритуаліста.
Прояви світогляду сина Лага також добре простежуються під час його
царювання. На відміну від рельєфної демонстрації якостей войовника-басилевса,
котрий на момент своєї смерті створив повноцінну імперію, вияви фараонівської
складової влади Птолемея І носили формальний чи навіть віртуальний характер. До
таких виявів, окрім єгипетської коронації, варто віднести: практику безсистемного й
спорадичного храмового будівництва, принагідний захист храмових інтересів і
поодинокі випадки вшанування священних тварин. Своєю чергою, місцеве жрецтво
визнало в особі доброзичливого чужоземця сакрального володаря Єгипту.
Отже, можна констатувати, що співвідношення греко-македонської і
єгипетської складових птолемеївської монархії за часів її утворення, безперечно,
було на користь першої з них.
Птолемей ІІ – молодший син Птолемея І – отримав батьків престол почасти
завдяки «гаремним» інтригам своєї матері – Береніки. Відгомін цих подій можна
віднайти у низці античних наративів. Майбутній цар отримав різнопланову освіту й
був добре підготований до управління державою.
Перші десять років одноосібного царювання Птолемей ІІ як справжній басилевс
провів у війнах, беручи у них особисту участь. Точкою відліку для змін у його
ставленні до функцій басилевса стало офіційне включення царя та його сестри-
дружини Арсиної ІІ до державного культу, яке відбулось у 272/271 р. Відтепер
Птолемей ІІ на правах бога міг ігнорувати необхідність безпосередньої участі у
війнах, підмінюючи її дистанційним впливом на події. Протягом подальших 25-ти
років правління цар узяв особисту участь лише у сирійській кампанії 258/257 р. Таку


5
зміну в розумінні ним царських обов’язків можна схарактеризувати як часткову
віртуалізацію птолемеївської басилейї.
Водночас діяльність Птолемея ІІ як фараона ставала все рельєфнішою. Почасти
продовжуючи й розширюючи скромні напрацювання батька, цар здійснив низку
заходів, що сприяли його входженню до єгипетського цивілізаційного поля. Він
відродив інституцію мемфіських первосвящеників, запровадив адміністративний
контроль над храмовими центрами Нижнього Єгипту, започаткував практику
тривалих храмових турів і за належного часу пройшов ритуал сакрального
оновлення – хеб-сед. У сер. 270-х рр. цар заклав традицію скликання жрецьких
зібрань, які згодом набули форми загальноєгипетських синодів. У відповідь на
матеріалізацію александрійського фараона, місцеве жрецтво здійснило зустрічні
приязні кроки. Серед них: повномасштабне визнання за Птолемеєм ІІ сакрального
царського титулу несу, прийняття ретроспективного відліку років його царювання і
згода на запровадження єгипетського культу померлої Арсиної ІІ.
Отже, під час правління Птолемея II відбулося формування паритету між обома
складовими птолемеївської монархії. Його було досягнуто шляхом свідомого
послаблення греко-македонського її елементу з одночасним не менш свідомим
посиленням її єгипетської складової.
Незважаючи на факт первородства, майбутній Птолемей ІІІ став царем лише
внаслідок удалих для нього династичних перепетій. Тимчасове усунення царевича
від престолоуспадкування призвело до погіршення його стосунків із Птолемеєм ІІ, а
також до відсутності у нього належного професійного підготування для управління
державою. Ранні успішні кроки нового царя – долучення до держави Птолемеїв
Киренаїки і перші перемоги в перебігу ІІІ Сирійської війни були зумовлені
попередніми заходами Птолемея ІІ. Однак остаточні результати цієї війни виявилися
доволі скромними. Цар навіть утратив деякі території, успадковані від батька.
Найбільшою втратою став вихід з-під птолемеївського контролю Кікладських
островів, а отже й морського торговельного шляху, що з’єднував Єгипет із
балканською Грецією.


6
Неспроможність царя здобути тріумфальну військову перемогу стала причиною
цілковитої відмови від необхідної для елліністичного басилевса військової
активності. Відсутність підкріплення зовнішньополітичної діяльності реальною
військовою силою в сукупності з ненадійністю щодо союзників і дипломатичними
прорахунками самого Птолемея ІІІ принесли свої результати ще за часів його
царювання. Держава Птолемеїв почала втрачати міжнародний авторитет. А відмова
від спроби поновлення гегемонії у Кікладському архіпелазі, зрештою, призвела до
істотних економічних утрат, пов’язаних із посиленням ролі Родоса як торгівельного
посередника.
У зовсім іншому світлі Птолемей ІІІ виступає як фараон. Незважаючи на
виклик у вигляді низьких нільських розливів 242/241-240/239 рр., він став одним із
найвпливовіших володарів Обох Земель за всю історію стародавнього Єгипту.
Завдяки грамотній програмі храмового будівництва і запровадженню інституції
загальноєгипетських жрецьких синодів цар установив повноцінний контроль над
жрецькими колами усього Єгипту. Також, уперше в історії країни, він запровадив
особистий культ правлячого фараона.
Отже, Птолемей III, зрештою, відмовився від повноцінної репрезентації
басилейї. Разом з цим, вияв фараонівської складової його влади став одним з
найяскравіших за весь час існування стародавнього Єгипту.
Майбутній Птолемей IV значну частину дитинства провів на грецькому острові
Тера, що призвело до формування у нього яскраво вираженого елліноцентричного
світогляду. При цьому царевич не вирізнявся ні особливими здібностями, ані
привабливими людськими якостями. На початку царювання він знищив усіх
найближчих родичів, за винятком своєї сестри-дружини Арсиної ІІІ, що мало не
призвело до династичної кризи. Почасти випадкова перемога у IV Сирійській війні
слугувала Птолемею IV моральним виправданням подальшого самоусунення від
обов’язків басилевса і фараона.
Результатом подальшої зовнішньої політики Єгипту, здійснюваної довіреною
особою царя Сосібієм, стало фактичне перетворення держави Птолемеїв на
другорядну політичну силу. При цьому, діючи в інтересах молодшого політичного


7
партнера Александрії Родосу, Сосібій відмовився від можливості поновлення
єгипетських позицій на Кікладах і спричинив до ситуації, що, зрештою, призвела до
погіршення відносин держави Птолемеїв із Римом. Останній чинник спрацював
проти Александрії під час об’єднаної агресії, скерованої на птолемеївські зовнішні
володіння Антіохом ІІІ і Філіппом V у перші роки царювання Птолемея V.
Повоєнна безініціативність Птолемея IV як фараона у сукупності з
непопулярними економічними заходами його оточення, призвели до вибуху
найпотужнішого за всю історію держави Птолемеїв повстання корінних єгиптян. У
результаті право Птолемеїв на сакральний титул володарів Єгипту було підважено
антифараонами Горуннуфром і Анхуннуфром, а також правителями держави Мерое
Аркамані ІІ і Адіхаламані.
Вихід держави Птолемеїв із системної кризи відбувся наприкінці царювання
Птолемея V. Ціною відновлення стабільності стала майже повна відмова Птолемеїв
від військової активності у Середземномор’ї, притаманної елліністичним
басилевсам. При цьому вибір на користь відновлення контролю над Єгиптом,
неподільно пов’язаний із фараонівською складовою царської влади Птолемеїв, став
логічним наслідком столітньої еволюції александрійської монархії як суспільно-
політичної інституції.
Результати дослідження знайшли відображення у 64 наукових працях і
виступах на 38 міжнародних наукових конференціях. Матеріали дослідження
можуть бути використані при читанні курсів з історії еллінізму у вищих навчальних
закладах.
Ключові слова: еллінізм, птолемеївська монархія, суспільно-політична
інституція, еволюція, греко-македонська басилейя, військова експансія, влада
фараона, цар-ритуаліст, Александрійська династія, перші чотири Птолемея,
зовнішня політика, релігійно-ідеологічна політика, культ правлячого володаря,
династичний культ.