Адміністративна діяльність генерал-губернатора М. Г. Рєпніна (Волконського) (1816-1834) на території Лівобережної України: історіографія

Вуйко Б. І. «Адміністративна діяльність генерал-губернатора
М. Г. Рєпніна (Волконського) (1816-1834) на території Лівобережної
України: історіографія». – Кваліфікаційна наукова праця на правах
рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук зі
спеціальності 07.00.06 – «історіографія, джерелознавство та спеціальні
історичні дисципліни» (032. – Історія та археологія). – Державний вищий
навчальний заклад «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний
університет імені Григорія Сковороди». Переяслав, 2020.

У дисертаційній роботі здійснено системний і комплексний аналіз
широкої джерельної бази та літератури у якій осмислено адміністративну
діяльність генерал-губернатора М. Г. Рєпніна (Волконського) (1816-1834) на
території Лівобережної України в історіографії ХІХ – початку ХХІ ст.
Актуальність дослідження. Кожна історична доба має непересічних
особистостей, які власним розумом або харизмою зробили внесок у певну
суспільну галузь. До таких особистостей належить і князь
М. Г. Рєпнін (Волконський) (1778 – 1845), який, будучи російським сановником
високого рангу та обіймаючи посаду військового губернатора на території
Лівобережної України (1816 – 1834), завдяки адміністративному таланту та
гнучкому розуму зумів підняти імідж Полтавської та Чернігівської губерній,
піднести їхні інтереси на загальнодержавний рівень. Ревно відстоюючи інтереси
українців та України перед центральними органами влади, князь М. Г. Рєпнін
потрапив у немилість до імператора Миколи І (1825 – 1855) та втратив не лише
посаду, але й значні статки.
У зв’язку з цим актуалізація історії опрацювання, характеристики стану
розробленості проблеми щодо адміністративної діяльності військового
губернатора М. Г. Рєпніна на території Лівобережної України в українській
історії є важлива й доцільна. Особливо це стосується сучасних умов, а саме
російської агресії, яка триває в активній фазі з 2014 р., але, окрім військового,
інформаційного, має ще й інтелектуальний аспект. Адже Російська Федерація
намагається приватизувати не лише українську історію, але й перетворити
українців та їхнє минуле на невід'ємну частину імперського спадку. Такі
особистості, як М. Г. Рєпнін, перебуваючи на службі в імперії, намагалися
допомогти українцям зберегти свою історичну пам'ять та ідентичність.
Сукупність історіографічних джерел щодо постаті М. Г. Рєпніна,
опублікованих в імперський та радянський періоди, у теоретичному та
методологічному планах є застарілою. Історіографія новітнього періоду
представлена головним чином у працях, де магістральною проблемою є
Малоросійське генерал-губернаторство або постать М. Г. Рєпніна. Тому це
пояснює дослідницький інтерес до розробки даної теми.
Виходячи з результатів аналізу стану історіографії, актуальність та
доцільність всебічного дослідження теми обумовлюються такими мотивами:
– відсутністю праць, у яких застосовувався комплексний підхід до
вивчення історіографічного аспекту щодо постаті М. Г. Рєпніна, напрямів,
функцій, форм і методів його діяльності у той час, коли він здійснював
управління Лівобережною Україною;
– важливістю здобуття неупереджених історіографічних знань про
політичну кар’єру генерал-губернатора М. Г. Рєпніна, яка була спрямована на
підняття іміджу краю та дала вагомі результати в соціальній, культурній та
освітній сферах Лівобережної України;
– потребою нагромадження, систематизації, наукового синтезу джерельної
бази, критичного аналізу досягнень історіографії.
Наукова новизна полягає як у постановці проблеми, так і в розробці
порушених аспектів. Історіографічне дослідження спрямоване на комплексне
вивчення літератури щодо адміністративної діяльності
М. Г. Рєпніна (Волконського), напрямів, функцій, форм і методів його роботи у
той час, коли він здійснював управління Малоросійським генерал-
губернаторством.
У дослідженні вперше: в українській та зарубіжній історіографії здійснено
системний і комплексний аналіз літератури з теми; осмислено магістральні
тенденції та закономірності розвитку історичних знань щодо особи генерал-
губернатора М. Г. Рєпніна, їхні загальні та окремішні чинники протягом різних
періодів вивчення проблеми, здобутки модерної історіографії; інкорпоровано
до наукового обігу великий масив історіографічного та джерельного кейсів;
залучено найновішу інформацію, яка ще не підлягала історіографічному аналізу
та на базі якої системно переглянуто низку застарілих оцінок, висновків, що
були домінуючими в історіографічному дискурсі ХІХ – ХХ ст.; переглянуто та
спростовано ряд упереджених, політично вмотивованих фактологічних й
аналітичних розбіжностей, що стосуються дослідження політичної кар’єри
М. Г. Рєпніна; введено в науковий обіг новітні історіографічні надбання, які ще
не підлягали системному аналізу, показано їхню історіографічну цінність;
опубліковано нову інформацію щодо життєпису М. Г. Рєпніна; показано
комплекс нерозв’язаних та малодосліджених проблем, накреслено перспективи
їх актуалізації. Удосконалено: магістральні теоретико-методологічні підходи
дослідження щодо постаті князя М. Г. Рєпніна, його адміністративної
діяльності на посаді малоросійського генерал-губернатора як наукової
проблеми; пояснення окремих дефініцій, що стосуються теми дослідження.
Подальшого розвитку набуло: з’ясування поглядів імперських, радянських,
зарубіжних, українських вчених, які досліджували життя, адміністративну та
соціокультурну діяльність М. Г. Рєпніна, як складової національної та
європейської історіографії.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони
з’ясовують історичний досвід, набутий під час перебування під владою інших
держав, пов’язаний з діяльністю окремих державних діячів, які позитивно
проявили себе в різних сферах суспільно-політичного, культурного та
освітнього життя і при цьому вдало забезпечили поєднання загальнодержавних
імперських інтересів з місцевими. Основні результати дослідження дадуть
змогу науковцям зорієнтуватися в широкому масиві літератури для подальшого
вивчення постаті військового губернатора Малоросії М. Г. Рєпніна. Робота
може привернути увагу дослідників до невирішених і актуальних історичних та
історіографічних питань. Основні положення та висновки дисертації можуть
використовуватися у написанні конкретно-проблемних та узагальнюючих
праць з історіографії історії України ХІХ ст., при розробці нормативних і
спеціальних курсів з історії та історіографії видатних персоналій України
ХІХ ст. для студентів закладів вищої освіти.
У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, її зв’язок із
науковими темами і програмами, визначено мету і дослідницькі завдання,
об’єкт і предмет наукового пошуку, визначено наукову новизну, роз’яснено
практичне значення дисертації, відображено апробацію результатів
дослідження, подано відомості про структуру та обсяг роботи.
Розділ перший «Історіографія, джерельна база та методологія теми
дослідження» запропоновує періодизацію проблеми у зв’язку з розвитком
історичного ступеня розробки теми, її джерельного забезпечення та пошуком
ефективного дослідницького інструментарію.
Встановлено, що історіографія проблеми пройшла у своєму розвитку три
історіографічні періоди: імперський (поч. ХІХ – ХХ ст.), радянський (20-ті рр. –
кін. 80-х рр. ХХ ст.), новітній український (з 1991 р. – поч. ХХІ ст.).
Виходячи з особливостей розвитку теми, було визначено класифікаційну
модель джерел з 12 груп. Насамперед це: 1) архівні матеріали; 2) документальні
джерела; 3) джерела особового походження, мемуари: а) спогади; б) записки;
в) щоденники; г) епістолярії; 4) періодична преса; 5) іконографічні джерела;
6) монографії: а) індивідуальні; б) колективні; 7) узагальнюючі праці; 8) статті
у наукових журналах і збірниках; 9) матеріали наукових конференцій, круглих
столів, симпозіумів; 10) дисертації та автореферати дисертацій; 11) довідкова та
навчальна література: а) підручники; б) навчальні посібники; в) довідники з
історії України; г) довідники про видатних осіб; 12) інтернет-ресурси. Кожна з
цих 12 груп джерел має свої особливості, різний ступінь науковості та
об’єктивності інформації, потребує застосування своєрідних методів та прийомів
джерелознавчої критики.
Показано, що методологічною основою дослідження насамперед
виступили принципи історизму, об’єктивності, всебічності та наступності. Для
вивчення й аналізу історіографії та джерельної бази дослідження, реалізації мети
та наукового завдання у дослідженні було використано комплекс історичних та
загальнонаукових методів, зокрема аналізу і синтезу, порівняння та
ретроспективи, метод періодизації, який передбачає систему процедур, прийомів
та способів, спрямованих на визначення та наукове виділення найбільш
важливих періодів дослідження та історіографічних періодів, процесу
формування джерельної бази. Важливим дослідницьким методом, який дав змогу
здійснити пошук, виявити, вивчити і залучити історіографічні пам’ятки та
джерела, є наукова класифікація. У дослідженні застосований також
біографічний метод, історичного оптимізму та перспективи.
У другому розділі «Світоглядні орієнтири князя М. Г. Рєпніна
(Волконського) та їх вплив на суспільно-політичні процеси Лівобережної
України: історіографія» проаналізовані інтерпретації в наукових дослідженнях
щодо впливу різних факторів на формування морально-етичних та політичних
поглядів князя М. Г. Рєпніна упродовж його військової та політичної кар’єри з
акцентуацією уваги на періодах, коли він обіймав посаду віце-короля Саксонії
(1813-1814) та був призначений імператором Олександром І генерал-
губернатором Лівобережної України (1816-1834). Науковцями переконливо
встановлено, що генерал-губернатор М. Г. Рєпнін своєю активною діяльністю
формував суспільно-політичні настрої у ввіреному йому краї. Князь вважав,
що суспільство має будуватися на засадах гуманізму, справедливості та
добробуту, основою цього є приватна власність та дотримання закону.
Водночас домінуючою в історіографії є позиція про те, що якщо активні
спроби будувати суспільство на засадах європейського гуманізму, добробуту
та справедливості за Олександра І були в більшості випадків підтримані, то
за Миколи І зазнали невдач, оскільки останній повністю відійшов в
управлінні імперією від засад лібералізму, його більше приваблювали
реакційні методи в управлінні, що були неприйнятні М. Г. Рєпніним, і це
стало однією з головних причин його відставки у 1834 р.
У третьому розділі «Діяльність військового губернатора М. Г. Рєпніна
(Волконського) в контексті державно-станових взаємовідносин у
історіографічному дискурсі» простежено трансформації історіографічних
акцентів щодо оцінки взаємин М. Г. Рєпніна з місцевою аристократією,
козаками, кріпосними селянами, купцями, євреями, німецькими колоністами.
Науковці встановили, що військовий губернатор М. Г. Рєпнін на початку своєї
служби у стосунках з місцевим населенням діяв різко, інколи вдавався до
авторитарних методів, таємних інтриг у вирішенні питань на свою користь.
Проте надалі, як доводять дослідники, дотримуючись вказівок центру,
проводив політику подальшої інтеграції Лівобережної України в склад
Російської імперії з урахуванням інтересів краю і місцевого населення. Будував
взаємовідносини зі своїми підданими на європейських принципах гуманізму,
шляхом компромісів. За свій обов’язок вважав дбати про кожного підданого,
тому спрямовував свої дії на поліпшення становища всіх станів суспільства, у
тому числі і пригнічених. За допомогою вжитих заходів у соціальній сфері
покращив становище всіх верств суспільства, сприяв задоволенню їхніх потреб
та реалізації прав.
У четвертому розділі «Проекти генерал-губернатора М. Г. Рєпніна
(Волконського) щодо інституалізації культурно-освітньої сфери колишньої
Гетьманщини: історіографія проблеми» осмислено наукову літературу, яка
висвітлює заходи щодо інституалізації культурно-освітньої сфери, які
проводилися генерал-губернатором з метою піднесення підвладної йому
території до рівня західноєвропейських держав. Історики довели, що за
короткий проміжок часу князю вдалося досягти вагомих результатів та
піднести таким чином авторитет краю, і Лівобережна України отримала статус
особливого регіону у складі Російської імперії. Обґрунтовано тезу, що
переважаючою в історіографії є позиція, що головною заслугою М. Г. Рєпніна та Д. М. Бантиша-Каменського у справі підготовки та написання історії
України було не лише те, що вони запропонували концепцію, яка обґрунтувала
вірнопідданість української шляхти, а з тим і її право на великоросійські чини.
Головне, що вони здійснили задум багатьох своїх попередників-істориків,
звівши виклад історичного матеріалу від давніх часів до 60-х років ХVІІІ ст. в
певну систему цілісної історії України, що показало в історичному контексті
особливість українських земель, передусім Гетьманщини.
Ключові слова: історіографія, імперська історіографія, зарубіжна
історіографія, радянська історіографія, історіографічний процес,
історіографічні джерела, новітня українська історіографія, князь М. Г. Рєпнін
(Волконський), генерал-губернатор, Малоросія, Лівобережна Україна,
Гетьманщина.