Розвиток архітектури м. Вінниці наприкінці XIX – у першій половині XX ст.

1

АНОТАЦІЯ
Субін-Кожевнікова А. С. Розвиток архітектури м. Вінниці наприкінці XIX
– у першій половині XX ст. – На правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата архітектури за
спеціальністю 18.00.01 – Теорія архітектури, реставрація пам’яток архітектури.
– Національний університет «Львівська політехніка» Міністерства освіти і
науки України. Львів, 2020.
Тема дослідження присвячена проблемі визначення основних етапів та
характерних особливостей процесу розвитку розпланувальної структури та
архітектури м. Вінниці наприкінці ХІХ – у першій половині ХХ ст.
У першому розділі «Історіографія та методика дослідження процесу
розвитку архітектури м. Вінниці» розглянуто історіографію, систематизовано
джерельну базу, опрацьовано комплексну методику дослідження.
У підрозділі 1.1 «Аналіз стану наукових досліджень та огляд джерельної
бази» проаналізовано дослідження у сфері архітектури та суміжних дисциплін,
систематизовано архівні джерела. Історіографію вітчизняних та закордонних
досліджень умовно поділено за хронологією на три етапи: 1) XIX – перша
половина XX ст.; 2) друга половина XX ст.; 3) сучасний етап.
Для вирішення поставлених завдань автором узагальнено дослідження
польських та російських науковців, представників духовенства та краєзнавців,
що вивчали різноманіти складові культурної спадщини Поділля у XIX ст.
Систематизовано наукові праці у галузі теорії містобудування українських і
російських науковців та праці, присвячені історії і теорії архітектурних стилів
XIX – XX ст. Проаналізовано праці історично-краєзнавчого характеру. Проте
основою теоретичної бази стали дослідження присвячені власне архітектурі
Вінниці, опрацьовано історіографію від ранніх описових праць до сучасних
фахових досліджень.
Основний джерельний базис роботи становлять колекції документів,
картографічні та іконографічні матеріали, представлені у фондах державних
архівів. Важливим джерелом інформації у дослідженні стали зібрання книг, 2

періодичних видань, іконографічних матеріалів наукових бібліотек. Окремі
графічні матеріали виявлено у зібраннях науково-дослідних інститутів.
У підрозділі 1.2 «Методи та методика дослідження процесу розвитку
архітектури м. Вінниці наприкінці XIX – у першій половині XX ст.»
опрацьовано комплексну методику дослідження із застосуванням
загальнонаукових емпіричних і теоретичних методах та спеціальних методах
дослідження (метод натурних досліджень, метод графоаналітичного
зіставлення, методів типологічного, композиційного та стильового аналізу).
Основою роботи стало постадійне виконання дослідницьких завдань.
У другому розділі «Загальні тенденції розвитку м. Вінниці»
проаналізовано зміни розпланувальної структури міста на різних історичних
етапах з урахуванням сукупності факторів та передумов.
У підрозділі 2.1 «Історичні передумови» охарактеризовано головні
передумови формування розпланувальної структури Вінниці, серед яких:
природно-ландшафтні (гідрографія, рельєф, ґрунти) та кліматичні, політико-
адміністративні, соціокультурні, комунікаційні (торгові шляхи).
Встановлено, що формування стійкої планувальної структури Вінниці
розпочалося від XVI ст. під впливом політико-адміністративних та
комунікаційних факторів, з урахуванням особливостей рельєфу та гідрографії.
Розбудова єзуїтського комплексу, домініканського та капуцинського кляшторів
протягом XVII – XVIII ст. закріпили правобережну орієнтацію просторового
розвитку міста. Також на подальше формування планувальної структури міста
вагомий вплив мали політичні та соціально-економічні події XIX ст.
У підрозділі 2.2 «Головні фактори впливу в архітектурно-містобудівному
розвитку Вінниці наприкінці XIX – у першій половині XX ст.» за результатами
аналізу джерельної бази встановлено, що архітектурно-містобудівний розвиток
Вінниці наприкінці XIX – у першій половині XX ст. відбувався під впливом
таких груп факторів: політико-адміністративні, соціально-економічні,
комунікаційні, природно-ландшафтні, культурно-просвітницькі та
нормативні. 3

Виявлено, що політико-адміністративні фактори малий найбільший вплив
на розвиток Вінниці, зокрема її адміністративний статус повітового центру у
складі Російської імперії та статус обласного центру у складі СРСР, що
зумовлювали якісні та кількісні зміни в архітектурному просторі міста.
Встановлено, що розвиток зовнішніх транспортних зав’язків міста,
зростання обсягів виробництва та відкриття перших банків, сприяли розбудові
міста на початку XX ст. Результатом містобудівних перетворень стало
збільшення кількості та зміна соціального складу населення. Вагомий вплив
мала також неоднорідність етнічної структури населення.
З’ясовано, що архітектурний образ міста наприкінці XIX – на початку XX
ст. формувався за дії творчих впливів європейських та російських
архітектурних шкіл. Визначальними для архітектурного формотворення стали
також нормативи та постанови радянської влади.
Створино історичну періодизацію, визначено головні віхи розвитку –
1871 р., 1900 р., 1917 – 1921-ті рр., 1941 – 1945-ті рр.
У підрозділі 2.3 «Етапи формування розпланувальної структури
м. Вінниці наприкінці XIX – у першій половині XX ст.» у результаті аналізу
просторових змін з урахуванням факторів впливу визначено три основні етапи
розвитку Вінниці: Етап I (1871 – 1899-ті рр.); Етап II (1900 – 1919-ті рр.);
Етап III (1920 – 1955-ті рр.).
З’ясовано, що наприкінці XIX ст. (Етап I) введено в дію нові правила
планування та регулювання забудови, що призвело до трансформації і
ущільнення забудови середмістя. Промислове освоєння східних територій
зумовило формування нових регулярних кварталів на Замості. За планом
1915 р. (Етап II) встановлено поширення регулярної квартальної забудови у
західному (район Слов’янка) і північно-східному (район Замостя) напрямках.
На цьому етапі відбувся якісний злам характеру забудови середмістя. У 1920 –
1955-х рр. (Етап III) запроваджено зонування територій за поверховістю та
функціональним призначенням. Відзначено територіальний розвиток міської
забудови у північному та північно-східному напрямках. 4

У третьому розділі «Архітектура м. Вінниці наприкінці XIX –
початку XX ст.» визначено особливості розвитку архітектурно-стильових
вирішень об’єктів різних типологічних груп окресленого періоду.
У підрозділ 3.1 «Характеристика типологічних груп будівель кінця
XIX ст. – початку XX ст.» визначено планувальні та архітектурно-
композиційні вирішення будівель в залежності від їхнього функціонального
призначення. Загалом дослідження охоплює 78 будівель.
У підрозділі 3.1.1 «Функціональні та об’ємно-планувальні вирішення
будівель» встановлено, що наприкінці XIX ст. (Етап I) дерев’яна одноповерхова
забудова поступово замінюється двох-, триповерховими мурованими
житловими та громадськими будівлями. На початку XX ст. (Етап II)
доповнюються функціонально-типологічні групи будівель, а саме: житлові
будівлі (особняки, будинки садибного типу, гарнізонні житлові будівлі,
прибуткові будинки, готелі), громадські будівлі та інші типи нежитлових
споруд (адміністративні, культурно-освітні, фінансові, медичні, транспортні,
комунального господарства, сакральні).
За способами розташування у системі міської забудови (топологічна
характеристика) житлові та громадські будівлі умовно класифіковано так:
Тип А – будівлі, що формують фронт вулиці; Тип Б – будівлі на перехресті
вулиць; Тип В – будівлі в глибині ділянки.
За планувальними характеристиками визначено типові конфігурації
планів з урахуванням розміщення на ділянці: Тип 1 – плани, наближені до
прямокутної форми; Тип 2 – Г- та Т-подібні плани; Тип 3 – П- та Ш-подібні
плани; Тип 4 – плани складної форми.
Встановлено, що найпоширеніші за формою плани, наближені до
прямокутної форми (будівлі у рядовій забудові та на перехресті вулиць); менш
розповсюджені – Г-подібні плани та плани складної форми. Житлові будинки
зазвичай мали коридорну чи анфіладну схему планування. Планувальні
вирішення громадських будівель, що формують фронт вулиці, поділяються за
типом: коридорна планувальна схема, зальна та змішана. 5

Архітектурний простір Вінниці формували громадські будівлі на розі
головних вулиць, що мали зазвичай прямокутну, Г- та Т-подібну форму плану
(Тип 2).
Визначено, що на початку XX ст. збільшується вертикальний масштаб
забудови: на території середмістя та вздовж головних доріг зводяться двох-,
триповерхові будинки громадського та житлового призначення.
У підрозділі 3.1.2 «Архітектурно-композиційні вирішення будівель»
виділено та проаналізовано такі типи композиційних схем побудови об’єму:
Тип I – рівноакцентна композиція; Тип II – симетрична центрально-осьова; Тип
III – симетрична двохосьова; Тип IV – симетрична трьохосьова; Тип V –
асиметрична композиція фасаду.
Визначено, що в архітектурі будівель кінця XIX ст. переважає
рівноакцентна та симетрична центрально-осьова композиція фасаду. На
початку XX ст. поряд із симетричними центрально-осьовими використовують
асиметричні композиції для фасадів прибуткових будинків, готелів та
особняків, що поділяється на два підтипи: асиметрія кутових будинків і
асиметрія рядових будинків. Також було встановлено, що під впливом естетики
модерну у цей період значно підвищується рельєф архітектурних деталей в
оздобленні фасадів.
У підрозділі 3.2 «Формування архітектурної стилістики наприкінці XIX –
початку XX ст.» досліджено стильові особливості архітектури Вінниці в
хронологічних межах етапів розвитку міста.
У підрозділі 3.2.1 «Стильові особливості архітектури кінця XIX ст.
(Етап I)» встановлено, що в архітектурі Вінниці періоду історизму
сформувалося три стильові напрями: класичний (неоренесанс, еклектика),
романтичний напрям (неоготика, неороманіка, неоросійський, народний
романтизм), раціональний напрям («цегляний стиль»).
Встановлено, що найбільшого поширення отримали синтезовані форми
неоренесансної і необарокової архітектури та раціональний напрям.
Характерними є нетиньковані фасади з цегляним декором, що пояснюється 6

практичністю і доцільністю застосування міцного та економічного матеріалу.
Найважливішим критерієм у виборі стильового напряму було
функціональне призначення будівлі та матеріальний стан замовника.
У підрозділі 3.2.2 «Стильові особливості архітектури початку XX ст.
(Етап II)» встановлено, що в архітектурі Вінниці окресленого періоду
переважають модернізовані історичні стилі та раціоналізм. Загалом виділено
такі стильові напрями: ретроспективний (модернізовані неостилі, еклектика),
національно-романтичний, раціональний напрям, інтернаціональний модерн.
Встановлено, що архітектура Вінниці доби модерну зазнала нашарувань
неостилів XIX ст. та мала часто характер «фасадного стилю» з довільним
використанням архітектурних форм та деталей. Раціональний напрям
проявлявся у наслідуванні «канонічних» форм і прийомів, їх адаптації до
місцевих традицій будівництва. Зберігається тенденція кінця XIX ст. у
вирішенні фасадів «цегляного стилю». З’ясовано, що творцем архітектурного
образу Вінниці початку XX ст. став перший міський архітектор – Г. Артинов.
У четвертому розділі «Архітектура м. Вінниці 1920 – 1955-х рр.»
визначено особливості розвитку архітектурно-стильових вирішень об’єктів
різних типологічних груп (досліджено 32 об’єкти).
У підрозділі 4.1 «Характеристика типологічних груп будівель 1920 –
1955-х рр.» встановлено, що у цей період прослідковується збільшення
функціонально-типологічних груп об’єктів архітектурної творчості. Проте,
незважаючи на широкий спектр об’єктів цього періоду, у типологічному
переліку зникають прибуткові будинки, сакральні споруди та особняки.
Встановлено, що для житлових будинків у рядовій забудові характерними
є прості планувальні вирішення (Тип 1) та геометризм фасадів (Тип II, Тип IV).
Будівлі, розташовані на перехресті вулиць, найчастіше мали Г- та Т-подібні
конфігурації планів (Тип 2) та плани складної форми (Тип 4) з різноманітними
функціонально-планувальними схемами. У вирішенні наріжних будинків
домінує асиметрична композиція фасадів (Тип V).
З’ясовано, що протягом 1920 – 1955-х рр. збільшується вертикальний 7

масштаб житлових будинків у середмісті. Громадські будівлі зазвичай мали
три, чотири або п’ять поверхів з різноманітними планувальними вирішеннями.
У підрозділі 4.2 «Формування архітектурної стилістики у 1920 – 1955-х
рр. (Етап III)» досліджено стильові особливості архітектури Вінниці в
хронологічних межах окресленого періоду розвитку міста.
У підрозділі 4.2.1 «Стильові особливості архітектури 1920 – 1930-х рр.»
встановлено, що у цей період архітектура Вінниці формувалась на загальних
засадах будівельної політики в державі. Виділено такі стильові спрямування:
неокласицистичні ремінісценції, раціоналістичний напрям, конструктивізм.
Дослідження показали, що у 1920 – 1930-х рр., як і наприкінці XIX – на
початку XX ст., під час проектування житлових будинків активно
використовується раціоналістичний метод у процесі формотворення. Також в
архітектурі окремих будівель цього періоду відчуваються прояви авангардних
впливів, які підпорядковуються функціональним вимогам. Характерним є
також застосовування класицистичних засобів виразності, особливо при зведені
громадських будівель вздовж головних доріг міста.
Підрозділі 4.2.2 «Стильові особливості архітектури 1945 – 1955-х рр.»
встановлено, що післявоєнні ідеологічні умови помітно впливали на динаміку
поширення нових підходів до проектування громадських і житлових будівель.
Для представлення переможної ідеї в громадському будівництві було обрано
синтезовані форми раціоналізму і неокласицистичної архітектури, з
декоративними елементами радянської символіки.
Малоповерхова житлова забудова передмість зберігала раціоналістичний
характер архітектури.
У п’ятому розділі «Стан та проблеми збереження архітектурно-
містобудівної спадщини Вінниці кінця XIX – першої половини XX ст.»
проаналізовано стан пам’яткоохоронної справи, визначено головні проблеми та
сформовано рекомендації щодо збереження архітектурно-містобудівної
спадщини Вінниці окресленого періоду.
Підрозділ 5.1 «Охорона архітектурно-містобудівної спадщини Вінниці». Проаналізовано становлення та основні напрями пам’яткоохоронної діяльності.
У підрозділі 5.1.1 «Становлення засад пам’яткоохоронної роботи у
Вінниці» з’ясовано, що пам’яткоохоронна діяльність мала велике значення в
культурному будівництві незалежної української держави. Проте ґрунтовні
роботи з дослідження історико-архітектурної спадщини Вінниччини було
розпочато лише після завершення Другої світової війни.
У підрозділі 5.1.2 «Охорона об’єктів архітектурно-містобудівної
спадщини м. Вінниці на сучасному етапі» встановлено, що специфіка ситуації у
незалежній Україні спонукала до прийняття та реалізації таких
пам’яткоохоронних концепцій, які репрезентували б справу збереження
архітектурно-містобудівної спадщини як невід’ємну складову духовного
відродження. Незважаючи на ряд заходів щодо збереження об’єктів культурної
спадщини, сьогодні поряд з потребою реставрації та реконструкції пам’яток
архітектури постала об’єктивна необхідність відновлення історичної забудови.
У підрозділі 5.2 «Проблеми та рекомендації щодо збереження
архітектурно-містобудівної спадщини Вінниці кінця XIX – першої половини
XX ст.» виявлено головні проблеми у сфері охорони архітектурно-
містобудівної спадщини на різних рівнях.
З’ясовано, що у другій половині ХХ ст. розпланування центральної
частини міста було реорганізовано, що призвело до втрат у забудові. Тому
сьогодні існує необхідність розробки та впровадження проектів по
відродженню середмістя.
З метою збереження пам’яток архітектури було здійснено натурні
дослідження (110 об.) та проаналізовано сучасний стан будівель, що дозволило
визначити ступінь збереженості. Визначено головні впливи руйнівного
характеру, що призводять до втрати об’єкту. Сформовано перелік рекомендацій
щодо збереження архітектурної спадщини м. Вінниці з урахуванням їхньої
історико-культурної значущості.
Ключові слова: Вінниця, етапи розвитку, розпланувальна структура,
типологічні групи, стильові вирішення, проблеми збереження.