Національні меншини України в контексті суспільно-політичних трансформацій 90-х рр. ХХ ст. – поч. ХХІ ст.

Коцур В.В. Національні меншини України в контексті суспільно-
політичних трансформацій 90-х рр. ХХ ст. – поч. ХХІ ст. – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за
спеціальністю 07.00.01 – історія України. – Інститут історії України НАН
України, Київ, 2020.
У дисертаційному дослідженні національні меншини України
розглядаються в контексті суспільно-політичних трансформацій
90- х рр. ХХ ст. – поч. ХХІ ст. на тлі зовнішньополітичних впливів держав-
сусідів та геополітичних викликів початку нового тисячоліття. До основних
проблемно-змістових блоків дослідження належать формування правового
статусу етнічних меншин, їхня культурно-громадська діяльність; реалізація
державної етнонаціональної політики та гармонізація міжнаціональних
відносин; вплив російського та європейського цивілізаційних чинників на
етнополітичний розвиток України в умовах глобалізації; соціально-професійна
стратифікація, особливості регіональної ідентичності, електоральної та іншої
суспільної поведінки; удосконалення нормативно-правової бази задля
забезпечення умов розвитку національних меншин України; інформаційні
запити національних меншин та їх участь у виборчих перегонах тощо.
Актуальність обраної теми зумовлена тенденціями сучасного розвитку
України, її інтеграцією до європейського цивілізаційного простору з системою
цінностей, які поділяє більшість країн Європейського Союзу. Глибинні зміни, які
почалися в нашій державі від моменту здобуття нею незалежності, ознаменували
собою перехід від тоталітарного режиму до демократії, і мають вплив на всі без
винятку сфери суспільного життя. Позначилися вони і на становищі
національних меншин.
Цілком закономірно, що ці суспільно-політичні перетворення перебувають
у фокусі українських дослідників. Одні автори зазначають їхній амбівалентний
характер, інші – появу так званих точок біфуркації, коли українська нація 3


обирала одну з двох альтернатив: або відмова від національно-державницьких
цінностей і національно-громадянської самоповаги, або єднання заради
національно-державного суверенітету країни і захисту своєї громадянської
гідності (за О.Рафальським).
З огляду на поточне геополітичне становище України та інформаційно-
комунікаційні виклики з боку Росії, яка веде окупаційно-гібридну війну проти
нашої держави, особлива увага вчених прикута до вивчення різних аспектів
взаємодії багатонаціонального українського соціуму, де, на думку Л. Якубової,
вперше були апробовані як інструмент гібридного військового конфлікту,
закамуфльованого під громадянську війну, ідеологічні кліше «русского мира».
В умовах глобалізації, коли країни світу стають дедалі більше
взаємозалежними, Росія в своїх неоімперських цілях використовує національні
меншини для дестабілізації ситуації в Україні.
Загострення сучасного російсько-українського цивілізаційного
протистояння, яке розпочалося відразу після розпаду СРСР і вступило у фазу
збройного конфлікту в 2014 р., вимагає відповідної реакції міжнародної
спільноти на порушення Росією норм міжнародного права та оновлення
української законодавчої бази в сфері міжнаціональних відносин з урахуванням
наявних викликів. Саме тому захист основних прав і свобод національних
меншин є невід’ємним складником національної безпеки і соціальної
стабільності країни.
У запропонованому дослідженні національні меншини розглядаються на тлі
суспільно-політичних трансформацій на зламі століть, в умовах найбільш
подразливих геополітичних викликів, а саме: російської агресії, гібридної війни,
насаджування в інформаційному просторі ідей «русского мира». В ньому
спростовується витвір російської пропагандистської машини про
«самовизначення» населення Криму і Донбасу з «правом на відокремлення»,
відслідковується правовий нігілізм зовнішньополітичного курсу Кремля, який
трансформувався в практику загарбання територій суверенних держав. 4


Новизна репрезентованого дослідження полягає і в тому, що вперше
комплексно розкривається взаємозв’язок суспільно-політичних трансформацій в
Україні, зовнішньополітичних впливів на етнополітичну ситуацію всередині
країни та розвиток законодавчої бази в сфері міжнаціональних відносин
упродовж 90-х рр. ХХ ст. – поч. ХХІ ст.
Обставини налагодження міжкультурного діалогу і прорахунки
внутрішньої політики України аналізуються на тлі нових тенденцій світового
суспільно-політичного розвитку (дезінтеграція держав, спалахи етнічного
націоналізму і сепаратизму та ін.), а також зміни векторів державного
регулювання етнонаціональних відносин в умовах політизації національних
меншин і російсько-українського військового протистояння та гібридної війни.
До наукового обігу введено низку документів, які ще не були предметом
дослідження у вітчизняній історичній науці на тлі викликів ХХІ ст..
У науковій розвідці поглиблено та доповнено сучасні напрацювання
вітчизняних і зарубіжних дослідників щодо становища національних меншин в
Україні в 90-х рр. ХХ ст. – на поч. ХХІ ст., ролі суспільно-політичних
трансформацій та їхнього впливу на статус титульної нації, етнічних спільнот,
формування громадянської ідентичності поліетнічного населення держави.
Спростовано деякі практики маніпулювання індивідуальною і корпоративною
свідомістю, спрямовані на насаджування ціннісних орієнтирів так званого
«русского мира», поширені здебільшого в російській історіографії.
У роботі проводиться думка про те, що війна з Росією пришвидшила
кристалізацію ідентичності української нації, згуртувала ту частину
національних меншин, яка пліч-о-пліч з українцями захищає суверенітет і
територіальну цілісність Батьківщини.
Особливістю українського етнополітичного простору досліджуваного
періоду стала відсутність політичних партій нацменшин загальнонаціонального
масштабу, хоча на місцевому рівні нацменшини мали вільний доступ до
представницьких органів влади. Проте постійне переформатування 5


центрального органу управління етнонаціональними процесами негативно
позначилися на координації, оперативності прийняття рішень у сфері
етнополітики та на фінансуванні цієї суспільно важливої галузі.
У дослідженні наголошується на тому, що російська агресія проти України
кинула серйозні виклики усій світовій спільноті насамперед тому, що було
зроблено ставку на національні меншини з метою запуску дезінтегративних
процесів задля отримання контролю не лише над деякими регіонами, а й усією
країною. Істотною загрозою єдності країни дотепер залишаються спроби
проросійських політичних сил нав’язати суспільству ідеї федералізації України;
заперечити українську національну ідентичність; дискредитувати державу у світі
та посіяти розбрат у всіх сферах суспільного життя – культурній, духовній,
політичній.
Україні тривалий час удавалося запобігати внутрішніх конфліктів на ґрунті
етнічності і це попри активні намагання ззовні порушити мир між різними
національностями на її теренах. Водночас було допущено низку стратегічних
помилок в галузі національного будівництва. Мова йде насамперед про політику
щодо кримських татар, які розглядалися керівництвом України як більша
загроза, аніж «русский мир». До цього слід додати невирішеність земельного
питання репатріантів. Повільно проходила адаптація кримськотатарського
народу на рідній землі, їй чинили опір проросійські сили, керовані московськими
спецслужбами. Побоювання політичного керівництва України надати
національно-культурну автономію кримськотатарському народу вилилося в
катастрофічні наслідки для держави – анексію Російською Федерацією Криму.
Після розвалу Радянського Союзу Російська Федерація не полишала плани
реанімувати союзне утворення. Для цього вона всіляко перешкоджала
успішному поступу молодої Української держави, а її національні меншини
опинилися в полі зору спецслужб РФ. Ставка робилася на штучне формування
конфліктних зон на міжнаціональному ґрунті. Зонами нестабільності в Україні
було обрано Крим, де штучно зіштовхувалися інтереси кримських татар і росіян, 6


Закарпаття, де розігрувався сценарій політичного русинства, Донбас, де
російськомовне населення залякувалося примусовою українізацією. Зовнішні і
внутрішні маніпуляції, особливо під час проведення парламентських і
президентських виборів, послаблювали українське суспільство, гальмували
демократичний європейський поступ.
Водночас унаслідок російсько-українського збройного протистояння
змінилися ціннісні орієнтири українців, а саме: визначальним стали не
національність чи мова, а ставлення до незалежної суверенної України. В умовах
«гібридної війни» прискорилося налагодження міцних міжрегіональних зв’язків
за участю етнічних спільнот, територіальних громад задля забезпечення
перемоги та реалізації європейського вибору Україні.
Автором запропоновано низку рекомендацій щодо гармонізації
міжнаціональних відносин в Україні і забезпечення її подальшого стабільного
розвитку.
Історичний досвід українського державотворення показав, що
багатовекторність зовнішньої політики України відіграла для неї деструктивну
роль і опосередковано призвела до тимчасової втрати частини українських
земель на Півдні і Сході в результаті агресивних дій Російської Федерації. Саме
тому необхідно припинити політичні спекуляції довкола таких питань як
суверенітет, національна історія, мова, кордони, армія, національні меншини
тощо. Важливо вибудувати адекватну, виважену, глибоко продуману на
перспективу військово-політичну, соціально-економічну доктрину Української
держави. На часі зменшити залежність (енергетичну, гуманітарну, фінансово-
економічну) від сусідніх держав і почати будувати з ними паритетні відносини.
В основу політики держави має бути покладено формування
загальнонаціональних цінностей, подолання дистанційованості між
представниками етнічних меншин, зміцнення міжетнічної толерантності,
глибоке усвідомлення всіма громадянами взаємозв’язку між правами
нацменшин та боротьбою за свободу й незалежність у неоголошеній російсько-7


українській цивілізаційній війні. Актуальним залишається ухвалення Стратегії
української гуманітарної політики для формування загальнонаціональної
ідентичності на фундаменті незалежності і територіальної цілісності.
В умовах викликів ХХІ ст. актуалізується проблема формування нового
історичного дискурсу в галузі національних меншин з огляду на ціннісні
орієнтири українського народу, подолання ментальної роздвоєності, що виникла
внаслідок тривалого ідеологічного впливу в роки колоніальної залежності
України. І в цьому ракурсі на часі розкриття внеску національних меншин
України в розвиток української культури, науки, освіти. Безальтернативним
залишається пошук шляхів примирення, установлення історичної істини щодо
подій, які стали каменем спотикання в міжнаціональному діалозі. Існує настійна
потреба інтенсифікувати міжнаціональні діалоги з контроверсійних питань
історії, культури, суспільного життя заради пошуку порозуміння між
громадянами всіх регіонів України.
Ключові слова: національні меншини, корінні народи, етнополітика, етнос,
нація, національно-культурна автономія, сепаратизм, гібридна війна, «русский
мир», геноцид кримськотатарського народу, агресія, національна єдність,
цивілізаційний розкол, європейський вибір, соціокультурні стандарти.