Процес інституціоналізації історичних досліджень на території Південної України (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.)

АНОТАЦІЯ
Музичко О.Є. Процес інституціоналізації історичних досліджень на території Південної України (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.). – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.06 «Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни». – Одеський національний університет імені І.І. Мечникова Міністерства науки і освіти України; Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України. Київ, 2020.

Актуальність дослідження зумовлена суттєвими змінами у парадигмах інтелектуального, наукового розвитку останніх десятиліть, що прямо відбилися на особливостях сучасної історіографічної ситуації, що відрізняється полілогічністю, динамічністю, потягом до модернізації, але водночас і подальшим накопиченням конкретних історичних та історіографічних фактів. Однією з провідних тенденцій сучасної історіографії є велика увага до історичної регіоналістики, виявлення спільного та особливого у розвитку окремих регіонів України. Водночас, актуальним завданням є пошук подій, явищ, постатей, структур повсякдення, котрі б мали об’єднавчий, націєтворчий потенціал.
Мета дослідження полягає у здійсненні комплексного аналізу процесу інституціоналізації історичних досліджень на території Південної України у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. в еволюції основних етапів, виокремлення малодосліджених процесів та явищ, установлення проблемно-тематичних пріоритетів та обґрунтування перспектив науково-історичних досліджень.
Методологічна основа дисертації ґрунтується на комплексі фундаментальних принципів діалектики та детермінізму; загальнонаукових – історизму, об’єктивності, науковості. Використання цих принципів доповнене низкою спеціально-історичних методів, зокрема: конкретно-пошукового, когнітивного, просопографічного, історико-географічного, проблемно-хронологічного, історико-аналітичного, історико-статистичного, історико-системного, структурно-функціонального, порівняльного, описового. В межах основних методологічних принципів у роботі застосовано й такі наукові принципи, як аналіз, синтез, аналогія, абстрагування та інші, що дозволило всебічно розкрити обрану тему в послідовній, логічній і завершеній формі.
Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що історіографічний процес на території Південної України став вперше об’єктом спеціального комплексного дослідження; сформовано цілісне уявлення про місце та значення істориків у науковому, культурному та громадському житті Південної України; Удосконалено та поглиблено уявлення про значення Рішельєвського ліцею та Новоросійського університету для розвитку історичної науки та освіти на території Південної України. Проаналізовано діяльність осередків історичної думки, їх комунікації між собою та колегами з більш чи менш віддалених від Південної України регіонів. Дано розгорнуту характеристику діяльності представників різних спільнот, в яких було поширеним тяжіння до пізнання історії. Уперше комплексно розглянуто зв’язок історіографії та дипломатії у розвитку Південної України; розглянуто питання про наукові школи південноукраїнських істориків, уперше у контексті історіографічного процесу досліджено Одеське бібліографічне товариство; до історіографічної ситуації на території Південної України комплексно застосовано просопографічний підхід, що втілилося у дослідженні статевих, фахових, родинних груп в їх внеску у розвиток історичних досліджень; реконструйовано такі напрямки в історичних дослідженнях на території Південної України як військовий, візантологія, славістика; новий рівень розвитку отримали знання про низку постатей південноукраїнської історіографії – фахівців, аматорів історії, членів товариств історичного профілю, організаторів товариств та установ.
Практичне значення роботи полягає в тому, що віднайдений, проаналізований, осмислений, введений у науковий обіг фактичний матеріал та її теоретичні положення можуть бути використані при створенні узагальнюючих праць з історії культури, освіти в Україні, відповідних лекційних курсів, укладанні посібників для середніх та вищих навчальних закладів, а також у подальшій науково-дослідницькій роботі.
З’ясовано, що джерельна база нашої роботи складається з як більшою чи меншою мірою опрацьованих на цей момент в історіографії джерел, так і опублікованих, серед яких найбільше значення для нас мали наративні матеріали. У роботі зазначається, що попри декларований позитивізм, залишатися суворо науково-об’єктивними більшості істориків заважав їх статус пророків, громадських діячів, національних месій. Для багатьох істориків позитивізм був лише тією науковою, передовою, ширмою, за якою вони ховали свої громадські та національні прагнення, що надавав більшої авторитетності їх думкам.
Запропоновано періодизацію процесу інституціоналізації історичних досліджень на території Південної України у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.
Особливістю першого етапу процесу інституціоналізації на території Південної України (середина 1850-х – початок 1880-х рр.) було становлення позитивістської історіографії в умовах ліберальних реформ. Подією, що мала переламне значення для розвитку історичної науки на півдні України було завершення у 1865 р. трансформації одеського Рішельєвського ліцею у перший та єдиний до 1918 р. у регіоні закладу вищої освіти – Новоросійський університет. Найважливішою подією стало започаткування у Російській імперії археологічних з’їздів. Усі ці події мали прямий та опосередкований вплив на південноукраїнський процес інституціоналізації. У цей період перевага Одеси над іншими південноукраїнськими культурними вогнищами як центра історичної думки була тотальною.
Другий етап припав на середину 1880-х – початок ХХ ст. Етап стабільного розвитку, класичного позитивізму, перший етап розвитку Новоросійського університету, проведення 6-го Археологічного з’їзду, що сприяло включенню регіону у міжрегіональні, внутрішньоімперські та міжнародні зв’язки. У цей період перевага Одеси як центра історичної думки була тотальною.
На третьому етапі (кінець 1905 р. – до 1917 р.) посилювались кризові явища, як у теоретичній площині, так і з огляду на суспільно-політичні умови. На цьому етапі характерною є диверсифікація осередків історичної думки на території Південної України. Загалом, суттєво зросла кількість об’єднань істориків, як в Одесі, так і поза її межами, збільшилася кількість видань історичного профілю, як наукових, так і тих загальних газет та журналів, що надавали свої сторінки та шпальти для повідомлень про засідання історичних товариств, статті фахових істориків про різні історичні питання, що популяризували минувшину і т.п. Посилилася популяризаційна, часто фактично ідеологічна, історична складова у діяльності громадських товариств. Разом з традиційними напрямками історичних досліджень, значно інтенсифікувалися в цей час ті, що перебували у зародку – військово-історичний, локалістика (історія окремих міст та сіл). Пожвавилися міжнародні та внутрішньоімперські контакти.
Четвертий етап охоплює події 1917 – початку 1920-х років, період віцйн та революцій, що безпосередньо вплинули на становище істориків. Війна поглибила кризу більшості установ та товариств Південної України, звузила коло їх наукових зв’язків та планів. Проте, незважаючи на значні труднощі, трагедії, у межах цього періоду відбулися і деякі позитивні тенденції, передусім, зміцнення українознавчих досліджень.
У дисертаційному дослідженні зазначено, що принципово важливе значення для інституціоналізації історичних досліджень на території Південної України мала низка формальних та неформальних об’єднань істориків. Передусім йдеться про заклади вищої освіти та товариства. Загальна кількість томів періодичних видань товариств та установ історичного профілю нараховує 177 книг. Учасниками історіографічного процесу були музейні установи, такі як Херсонський музей на чолі з відомим археологом В.І. Гошкевичем, численні ненаукові громадські об’єднання, зокрема, національних громад, що популяризували історію з громадсько-політичною чи націєтворчою метою.
Історіографічний процес був тією демократичною галуззю, що кооптував в себе та об’єднував навколо Кліо представників майже усіх соціальних, станових, фахових і т.д. груп: священиків різних конфесій, військових, дипломатів, вчителів і т.д. Головним чином, студіювання історії було прерогативою мешканців міст, але поступово у цей процес втягувалися аматори з сільської місцевості. Помітним проявом емансипації кінця ХІХ – початку ХХ ст. була участь в історіографічному процесі жінок. Як і в інших регіонах, існував симбіоз, часом дружній та органічний, а іноді й конфліктний, між аматорами історії та фахівцями, до яких належала передусім професура. Найбільш плідним, рамковим, підходом для узагальнення основних рис розвитку історіографічного процесу на території Південної України вважаємо у категоріях концепції фронтіру. У роботі зауважено, що для історіографічної ситуації Південної України було характерно уявлення істориків про свою працю як важке культуртрегерство, постійні контакти та взаємодія різних національних культур, світоглядів, ідеологій. Своєрідним символом фронтіру стало козацтво. Південна Україна була одним з провідних осередків козакознавства у Російській імперії.
Ключові слова: інституціоналізація, історіографічний процес, Південна Україна, історична освіта, комунікації істориків, історична україністика, військова історіографія, козакознавство