Українська держава у сфері геополітичних інтересів Речі Посполитої, Московії та Криму в 1654–1667 рр.

Газін В. В. Українська держава у сфері геополітичних інтересів Речі Посполитої, Московії та Криму в 1654–1667 рр. – Кваліфікаційна наукова праця на пpавах pукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.01 – історія України. – Кам’янець-Подільський
національний університет імені Івана Огієнка, Кам’янець-Подільський, 2019.


У дисертації, на основі аналізу джерел та літератури, охарактеризовано
політику Українського Гетьманату на забезпечення національних інтересів й
збереження суверенітету Української держави в умовах геополітичної експансії
з боку Речі Посполитої, Московської держави та Кримського ханства в 1654–
1667 рр., проаналізовано ґенезу їхньої боротьби навколо вирішення на свою
користь «українського питання», а також визначено вплив українського чинника
на розвиток польсько-московсько-кримського протистояння за домінування в
регіоні ЦСЄ.
Актуальність досліджуваної проблеми визначається тим, що, по-перше,
без з’ясування місця Української держави в зовнішньополітичних процесах
ЦСЄ, її ролі в ході боротьби за домінування в регіоні, що розгорілася в 1654–
1667 рр., без аналізу дії як зовнішніх чинників на політичне життя України, так і
впливу самого українського чинника на перебіг польсько-московсько-
кримського протистояння, неможливо відтворити цілісну картину розвитку
міждержавних відносин у регіоні, а також перебігу одного з ключових періодів
Української національної революції XVII ст. По-друге, - необхідністю
врахування історичного досвіду для вирішення сучасних проблем, які стоять
перед Україною та які пов’язані з необхідністю захисту національних інтересів в
умовах активних зовнішніх впливів, коли «українське питання» знову опинилося
в епіцентрі міждержавних переговорів, обговорюються різні концепти, в яких,
зокрема, присутні тези про можливість різноманітних територіальних змін
України тощо, коли знову постало питання захисту національних інтересів та
збереження суверенітету держави. Насамкінець, проблема становища та 2

розвитку Української держави в сфері геополітичних впливів Речі Посполитої,
Московської держави та Кримського ханства в 1654–1667 рр. досі не була
об’єктом спеціального дослідження, хоча окремі аспекти досліджуваної
проблематики знайшли відображення в українській та зарубіжній історіографії.
Зокрема, власне різні питання зовнішньої політики Українського Гетьманату
часів Революції XVII ст. знайшли відображення в працях українських істориків
М. Грушевського, В. Липинського, В. Смолія та В. Степанкова, В. Горобця,
Т. Чухліба, Я. Федорука, російської дослідниці Т. Таірової-Яковлєвої та
польського вченого А.-Б. Перналя; перебіг московсько-польських відносин
(також і в сенсі протистояння навколо вирішення «українського питання») часів
війни 1654–1667 рр. ґрунтовно вивчали польські вчені Л. Кубаля, З. Вуйцік,
Я. Домбровскій, П. Кролль, а також росіяни В. Галактіонов, Г. Санін, Б. Флоря;
ролі Кримського ханства у військово-політичному протистоянні навколо
України торкалися Д. Колодзєйчік, А. Новосєльскій, Г. Санін; воєнні аспекти
протистояння з домінування в ЦСЄ і, зокрема, розв’язання «українського
питання» відображені в працях А. Бульвінського, Г. Сагановіча, А. Малова.
Виявлено, що для дослідження становища Української держави в сфері
геополітичних впливів Речі Посполитої, Московської держави та Криму, а також
місця та ролі «українського питання» в боротьбі за домінування в ЦСЄ в 1654–
1667 рр. наявна велика та багатопланова джерельна база, яка містить матеріали
посольських місій, переговорів повноважних послів, міжурядове та особисте
листування, грамоти та універсали, частина яких знаходиться в архівосховищах
та відділах рукописів бібліотек України, Росії та Польщі, а частина була
опублікована. Також важливу інформацію нами було почерпнуто з наративних
джерел (мемуари, хроніки та літописи), які не лише надають можливість
простежити перебіг історичних подій, факти, а й з’ясувати ставлення до даних
питань авторів, які є водночас виразниками думок певних соціальних груп.
Загалом джерельна база є достатньо репрезентативною та дозволяє об’єктивно
дослідити політику Українського Гетьманату на забезпечення національних 3

інтересів й збереження суверенітету в умовах геополітичної експансії Речі
Посполитої, Московії та Криму в 1654–1667 рр.
У дисертації з’ясовано особливості становища Української держави в
силовому полі «геополітичного трикутника», утвореного Річчю Посполитою
Московією та Кримським ханством, за спиною якого стяла могутня Порта.
Визначено експансіоністські плани Варшави, Москви та Бахчисараю стосовно
України, активна реалізація яких розпочалася в першій половині 50-х рр. XVII
ст. й органічно вплелася в розгортання польсько-московсько-кримського
протистояння за домінування в ЦСЄ.
Для Речі Посполитої з вирішенням «українського питання» пов’язувалося
саме її існування. Втрата східних (українських) територій стала для неї
справжньою катастрофою, поставивши її на межу політичного та військового
краху. За умов наростання московської загрози, для Варшави вкрай необхідним
виявилося повернення під свою владу козацької України. Для Москви ж вага
«українського питання» була пов’язана з планами здобуття кардинальної
переваги над Річчю Посполитою й досягнення домінування в ЦСЄ. Україна
також розглядалася як важливий елемент становлення «Третього Риму» –
слов’янської православної імперії з центром у Москві. У Бахчисараї «українське
питання» розглядалося в сенсі створення умов для збереження впливу
Кримського ханства в регіоні. Досягнення цієї мети розглядалося через взаємне
послаблення Москви та Варшави, а також посилення військово-політичної
співпраці з Чигирином, аж до встановлення кримського протекторату над
Військом Запорозьким. Загалом, ворогуючими сторонами Україна розглядалася
в якості «золотого яблука», володіння яким забезпечувало вирішальну превагу
над супротивниками. З іншого боку, «українське питання» стало своєрідним
«каменем спотикання», що тривалий час не давав змоги Москві та Варшаві
досягнути мирної угоди. Водночас означилася тенденція поступового
просування суперників до «компромісу» щодо України, який врешті-решт
виявився у форматі її поділу.
4

Загострення боротьби навколо України, активні спроби суперників
посилити там свої позиції, поставили український уряд перед проблемою
відстоювання національних інтересів та збереження суверенітету Української
держави.
У роботі проаналізовано хід та динаміку боротьби Українського
Гетьманату в протидії імперській експансіоністській політиці Москви, Варшави
та Бахчисараю в 1654–1667 рр., сформовано її періодизацію, виділено етапи, які
різняться як змістом постановки української проблеми в геополітичних планах
та діях керівництва Речі Посполитої, Московської держави та Кримського
ханства, так і відповідними заходами українського уряду, спрямованими на
нівелювання негативних для України зовнішньополітичних тенденцій. При
цьому акцентується увага на дії українського чинника, що здійснював активний
вплив на перебіг московсько-польсько-кримського протистояння й
співвідношення сил між суперниками.
Перший етап тривав з січня-березня 1654 р., до початку 1656 р., упродовж
якого Москва намагалася використати мілітарний потенціал Війська
Запорозького для вирішення своїх стратегічних завдань у Білорусі та Литві.
Варшава та Бахчисарай, своєю чергою, прагнули зруйнувати українсько-
московський військово-політичний союз, що склався в 1654 р. Через фактичне
ігнорування московським керівництвом інтересів козацької України, коли,
зосередившись на військовій кампанії у ВКЛ, Москва проігнорувала небезпеку
для України з боку польських та кримських військ, що вилилося у катастрофу
Брацлавщини восени 1654 – на початку 1655 р. Водночас, саме в цей час в Москві
означили плани ревізії угоди 1654 р., спрямовані на посилення позицій царського
уряду в Україні.
З початку 1656 р. до осені 1658 рр. тривав віленський переговорний процес,
у перебігу якого між Москвою та Варшавою гостро постало «українське
питання». Фактично від його вирішення залежало укладення мирного договору.
Хоча сторони декларували саме свої права на українські землі, важливим
моментом стало означення самої можливості дискусій навколо цього питання та 5

досягнення компромісу. Як варіант вирішення суперечки навколо України слід
розглядати домовленість щодо передачі польської корони Романовим після
смерті Яна Казімєжа (в межах однієї держави українська проблема сама собою
відпадала). Власне укладення Віленського договору, недопущення українських
послів до самих переговорів та спроби Москви здійснити ревізію угоди 1654 р.
створило напругу в стосунках Чигирина та Москви. Водночас це давало надію
керівництву Речі Посполитої на повернення українських земель через
порозуміння з Чигирином і без передачі корони московському царю. Також це
створило передумови для активізації української політики з боку кримського
керівництва
У 1658–1660 рр. тривала запекла боротьба між Варшавою та Москвою за
Україну, перебіг якої, значною мірою, визначався саме позицією останньої, а
також розвитком українсько-кримських відносин. Ключовими подіями
виступили Гадяцький та Переяславський договори 1658 та 1659 рр., а також
Чуднівська кампанія та укладення Слободищенського трактату 1660 р. Урешті-
решт сформувалися передумови для розколу Української держави, коли
правобережна та лівобережна її частини опинилися в сфері політичних впливів
Речі Посполитої та Московського царства. Водночас взаємне послаблення
Москви та Варшави створили умови для активізації зусиль Кримського ханства
з метою посилення свого впливу в Україні.
Модифікацією політики Москви в першій половині 60-х рр. XVII ст. стало
висунення в якості основи для замирення з Польщею ідеї поділу козацької
України по Дніпру, яка однак на цьому етапі була відкинута керівництвом Речі
Посполитої. У Варшаві вдаються до радикальної спроби вирішення
«українського питання» шляхом масштабної військової кампанії. Однак її провал
та послаблення позицій польського керівництва на Правобережжі у результаті
спалаху антипольського народного повстання створили умови для відновлення
московсько-польських мирних переговорів. Одним з факторів, що визначав їх
перебіг, стало посилення позицій в Правобережній Україні Кримського ханства. 6

У 1665 – січні 1667 рр. тривалі переговори завершилися в Андрусові
«порозумінням», що виразилося у поділі України між Річчю Посполитою та
Московським царством. Його визрівання відбулося на фоні зростаючої загрози,
як для Варшави, так і для Москви, з боку Криму, який активізує зусилля в
напрямку встановлення свого протекторату над Військом Запорозьким. Тут
спрацювала також патова ситуація у польсько-московській війні. Обидві сторони
були виснажені й далекі від перемоги. Результат фіксувався як нічийний. Як
показала майбутня історія – тимчасовий.
У процесі дослідження з’ясовано перебіг московсько-польських мирних
переговорів у сенсі розв’язання «українського питання». Визначено, що саме
питання, які стосувалися українських земель, викликали найбільшу суперечку
між повноважними послами обох держав, ставши своєрідним «каменем
спотикання» на шляху досягнення московсько-польського миру. Водночас,
сторони, починаючи з 1656 р. поступово просувалися до розуміння необхідності
і можливості компромісу в «українському питанні», який став реальністю після
провалу спроби Варшави шляхом масштабної військової кампанії вирішити
долю протистояння з Москвою у 1663–1664 рр. Саме після цього Річ Посполита
та Московська держава розпочали останній раунд переговорів, який і завершився
укладенням Андрусівської угоди.
Проаналізовано роль самого українського фактора (політика Чигирина та
позиції сторін в самій козацькій Україні) у сенсі московсько-польського
протистояння. З’ясовано, що гострота «українського питання» часто залежала
від політики самого гетьманського уряду, його політичних комбінацій та
військових акцій. Цей вплив проявився вже на самому початку московсько-
польського конфлікту. Саме рішення Земського Собору від 11 жовтня 1653 р.
про прийняття Війська Запорозького під «високу царську руку» й стало
своєрідним «переходом Рубікону» у стосунках Московії з Річчю Посполитою,
яке відкрило шлях до війни.
У роботі проаналізовано суть та особливості формування різних підходів
до вирішення «українського питання» як в середовищі керівництва Речі 7

Посполитої, так і оточення московського царя. Серед річпосполитської верхівки
окремі позиції означили коронна та литовська шляхта, партії «війни» та «миру»
в середовищі керівництва Корони. Серед оточення московського царя також не
було єдності стосовно перспектив розвитку московсько-польсько-українських
стосунків. Зокрема, різнилися позиції Афанасія Ордіна-Нащокіна та групи
Артамона Матвєєва й Нікіти Одоєвского. Найбільш повного обґрунтування
отримала концепція Ордіна-Нащокіна, що базувалася на ідеї необхідності поділу
України, як головної передумови утворення союзу Москви та Варшави,
спрямованого проти Швеції, з одного боку, та Османської імперії – з іншого.
Досліджено вплив на розвиток московсько-польських стосунків у
контексті вирішення «українського питання» політики інших держав, задіяних в
політичних процесах ЦСЄ, насамперед Кримського ханства. Як союзник Речі
Посполитої, Крим був безпосередньо зацікавлений в результатах московсько-
польського протистояння. У Варшаві змушені були узгоджувати з Бахчисараєм
як військові акції, так і дипломатичні кроки. Водночас ханат здійснював власну
політику щодо України, метою якої було встановлення свого протекторату над
Військом Запорозьким. Саме загроза українсько-кримського зближення, що
несло безпосередню загрозу інтересам як Польщі, так і Московії, створювала
ґрунт для їхнього порозуміння та вирішення «українського питання» на основі
компромісу.
Насамкінець, у роботі проаналізовано чинники, які врешті призвели до
досягнення «порозуміння» між Москвою та Варшавою, що вилилося в укладення
Андрусівської угоди 1667 р. на основі поділу України між Річчю Посполитою та
Московською державою. У цьому сенсі виділено наступні фактори: досягнення
воєнного паритету, коли жодна зі сторін не була спроможна вирішити долю
протистояння на свою користь шляхом досягнення остаточної перемоги над
супротивником (провал військової кампанії Яна Казімєжа у Лівобережній
Україні в 1663–1664 рр. та відповідно невдала спроба Москви встановити
контроль над Правобережжям, скориставшись антиполським повстанням в
1664–1665 рр.); розуміння спільної загрози з боку Криму, за яким стояла 8

Османська імперія, що диктувало необхідність створення московсько-
польського військово-політичного союзу (глибока стурбованість зусиллями
Криму щодо встановлення свого протекторату над Військом Запорозьким);
переконання, що лише спільними зусиллями Москва і Варшава зможуть
приборкати непокірну козацьку Україну з її прагненнями державного
суверенітету, постійними спробами грати на протиріччях між Москвою та
Варшавою та розвивати полівасалітетні стосунки, залучаючи до конфлікту інші
держави регіону, створюючи цим сприятливі умови для реалізації української
державної ідеї.

Ключові слова: Українська держава, «українське питання», Військо
Запорозьке, Річ Посполита, Московська держава, Кримське ханство,
Центрально-Східна Європа, московсько-польська війна 1654–1667 рр.,
міждержавні відносини, мирні переговори.