Дослідження палеоліту материкової України в останній третині ХІХ – першій половині ХХ ст.

Цеунов І.А. Дослідження палеоліту материкової України в останній
третині ХІХ – першій половині ХХ ст. – Кваліфікаційна наукова праця на
правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук
(доктора філософії) за спеціальністю 07.00.04 – Археологія. – Інститут
археології НАН України, Київ, 2018.

У дисертаційній роботі запропоновано концепцію історії дослідження
палеоліту на території сучасної материкової України в останній третині ХІХ –
першій половині ХХ ст. Територія материкової України протягом цього часу
входила до складу Російської імперії та Австро-Угорщини до закінчення
Першої світової війни, а після війни – до СРСР, Польщі, Румунії та
Чехословаччини.
На території України за радянських часів було сформовано організації,
які займались проведенням археологічних досліджень, а саме: Кабінет/музей
антропології ім. Хв. Вовка, ВУАК, ІІМК, ІА та ін. Документи цих організацій і
лягли в основу дисертаційної роботи, більшість із них зберігається у фондах
НА ІА НАНУ. У процесі написання роботи залучено значну кількість
неопублікованих або маловідомих архівних джерел з історії вітчизняного
палеолітознавства. Додаткова інформація про дослідження палеоліту міститься
в ЦДАВО, ІР НБУВ та ІА НБУВ. Окремо слід зазначити, що у процесі
написання роботи були залучені архівно-слідчі справи репресованих
палеолітознавців М.Я. Рудинського, К.Ю. Коршака та Т.Т. Теслі, що
зберігаються у ГДА СБУ та ЦДАГО.
В Україні склалися два центри вивчення історії археології загалом і
палеоліту зокрема – Київ та Львів. Львівські дослідники зосереджені на
вивченні західноукраїнської археології, окремих персоналіях у контексті науки
про давнину на теренах Австро-Угорщини та Польщі відповідно. Оцінки
досліджень палеоліту Закарпаття (входило до складу Чехословаччини) та 3

Північної Буковини (тодішня Румунія) залишаються осторонь. Окремі моменти
з історії досліджень палеоліту на цих територіях подаються О.С. Ситником,
О.М. Томенюк, Н.М. Булик та М. Колосом.
Водночас, київські науковці досліджують всю територію України, іноді
виходячи за межі нашої країни, звертаючись до історії археології в СРСР та на
пострадянському інтелектуальному просторі. На поч. 10-х рр. ХХІ ст. в Києві
почали з’являтися роботи О.С. Федорченко, С.В. Палієнка та О.С. Пахарєвої,
які присвячені безпосередньо історії вивчення палеолітознавства в Україні.
Значну роль у розробці історії досліджень палеоліту материкової України
відіграли пізньорадянські та сучасні російські дослідники О.О. Формозов,
Н.І. Платонова, Л.С. Клейн, С.О. Васільєв та ін. Здебільшого, територія
України розглядається російськими вченими у контексті загальноросійської (до
революції) та загальнорадянської історії археології. Варто зазначити, що
молоді російські дослідники часто враховують регіональні та національні
особливості української археології, зокрема С.С. Алимов, О.С. Свєшнікова,
А.А. Чубур та ін.
Значну увагу в дисертації приділено питанням цілеспрямованості
організації польових досліджень, а також методиці робіт. Перші розкопки
палеолітичної пам’ятки на території материкової України було проведено в
1873 р. у Гінцях на Полтавщині. Лише через два десятка років, у 90-х рр.
ХІХ ст. було відновлено роботи з польових досліджень палеоліту України. У
90-х рр. ХІХ – 10-х рр. ХХ ст. були відкриті та розкопані В.В. Хвойкою,
Ф.К. Вовком, Л.Є. Чикаленком та ін. такі пам’ятки, як: Києво-Кирилівська,
Іскорость, Мізин та ін.
Польові археологічні дослідження у радянській Україні в 20 – 30-х рр.
ХХ ст. організовувались у вигляді студій музейних працівників, новобудовних
експедицій, а також робіт співробітників наукових установ. Визначальним для
української радянської археології став 1934 р. – рік переформатування ВУАК у
СІМКІІМК. ВУАК було розпущено зі звинуваченнями в українському
буржуазному націоналізмі та самоізоляції від загальносоюзної науки та 4

російської зокрема. Відтоді почали організовуватися спільні україно-російські
експедиції: у Гінцях у 1935 р., Деснянська експедиція у другій половині 30-
х рр. ХХ ст.
Унаслідок технічного прогресу значно покращилися можливості фіксації
археологічних матеріалів. Завдяки зростанню кількості фотоапаратів ми маємо
порівняно більшу кількість фотографій, на яких зафіксовано процес і методику
розкопування пам’яток. У цей період спостерігалося змішання нових західних
методів (розкопів широкою площею на Народичах, Дніпробуді, Гінцях і Десні)
із успадкованою з дореволюційних часів траншейною методикою (у Мізині,
Амвросіївці та ін). У 20-30-х рр. ХХ ст. сформувалося специфічне «обличчя»
радянської археології, яке проявилося у польових дослідженнях палеолітичних
пам’яток середини – другої половини ХХ ст.
На території Західної України перші розкопки палеолітичної стоянки
датуються 1913 р. Протягом декількох років у 10-х рр. ХХ ст. розкопувалася
стоянка Глиняни під Львовом. У 20 – 30-х рр. ХХ ст. палеоліт відкривався і
досліджувався як місцевими науковцями, так і вченими з інших міст тодішньої
Польщі. Наприклад, Лісичники, Новосілка-Костюкова та ін. були відкриті та
досліджені місцевим геологом й археологом Ю.І. Полянським. Водночас,
Городок на Рівненщині вивчався С. Круковським з Познані. Варто зазначити,
що методика широких площ була використана під час досліджень
палеолітичної пам’ятки Городок на Рівненщині на поч. 20-х рр. ХХ ст.
В останній третині ХІХ – на поч. ХХ ст. серед археологів-
палеолітознавців панувала французька періодизаційна схема, яка була
розроблена Г. де Мортильє. Ця схема ґрунтувалася на техніко-типологічних
характеристиках кам’яного інвентарю.
Кожен складник зазначеної періодизаційної схеми розумівся як певний
період доісторії. Виділялися послідовні шельський, ашельский часи в ранньому
палеоліті; оріньяцький, солютрейський та мадленський часи у верхньому
палеоліті. Тобто від найгрубіших форм обробки каменю люди еволюційним 5

шляхом проходили поступові етапи розвитку. Водночас, питання про
можливість співіснування певних технік обробки каменю не ставилося.
Переформатування вивчення давнини в Радянському Союзі торкнулося
не тільки організації польових досліджень, але і теорії археології.
Палеолітознавство до 10 – 20-х рр. ХХ ст. – це привнесені традиції французької
палеонтології, які були адаптовані до місцевих особливостей. У 10 – 20-
х рр. ХХ ст. поступово в українську науку проникають ідеї міграціонізму. У
радянській науці міграціонізм був розкритикований як фашистська расова
теорія. На теренах Західної України Ю.І. Полянський досліджував проблему
оріньяку (що була поставлена французом А. Брейлем) в контексті
міграціонізму.
У 10 – 20-х рр. ХХ ст. в роботах російських та радянських
палеолітознавців простежуються натяки на міграціонізм. З 20-х рр. ХХ ст.
міграціонізм повністю витісняється стадіалізмом. Розглядаючи історію
українського палеолітознавству, ми маємо справу з двома світами: західним і
радянським.
За часів Російської імперії на поч. ХХ ст. з’явився новий напрям у
дослідженні минулого – генетична соціологія. Генетичні соціологи мали на
меті розробку універсальних законів суспільства, але вона не була досягнута.
М.С. Грушевський читав курс з генетичної соціології в Українському
соціологічному інституті в Празі. Після поверненню в Україну
К.М. Грушевська продовжила розробляти теми, пов’язані з генетичною
соціологією (у центрі уваги були роль та місце жінки в суспільствах доби
палеоліту). У Москві у 20-х рр. ХХ ст. на базі генетичної соціології постала
історія розвитку суспільних форм, з якої розвинулася історія первісного
суспільства.
Водночас з історією розвитку суспільних форм паралельно існувала
історія матеріальної культури. Ця галузь знань вивчала розвиток техніки,
виробничих відносин людства. Виходячи з матеріальної культури, дослідники
палеоліту мали би приходити до висновків щодо соціологічного минулого
людства. Наприкінці 20-х – на поч. 30-х рр. ХХ ст. відбувся методологічний
перелом у радянській археології, відповідно до якого дослідники мали б
«перебудуватись» і відійти від «буржуазних» позицій. Виділення
П.Й. Борисковським окремих стадій у верхньому палеоліті та пов’язування їх із
соціологічними етапами розвитку людства було визначене як таке, що «на
зламі» західної і радянської археологій.
Показовою є діяльність К.Ю. Коршака, який демонстративно критикував
позиції буржуазних міграціоністів, але сам, по суті, на них і стояв. Рух речей у
палеолітичну добу був напряму пов’язаний із рухом людей. Фактична
невизначеність чітких теоретичних позицій є маркером для 30-х рр. ХХ ст.
Будь-яка чітка наукова узагальнювальна позиція могла привести до
обвинувачення в перекручуваннях марксизму. Наслідком таких звинувачень
могла бути загроза для життя та здоров’я конкретних учених, а також членів
їхніх родин.
Якщо на території Західної Україна наука розвивалася спокійно, не
оглядаючись на рефлексії влади, то в радянській Україні ситуація була іншою.
У 30-х рр. ХХ ст. Радянським Союзом прокотилася хвиля репресій. У 1934 р.
був арештований та відправлений на адміністративну висилку
М.Я. Рудинський, у 1937 р. розстріляні дослідники палеоліту К.Ю. Коршак та
Т.Т. Тесля. Нині матеріали репресованих розсекречені та доступні у ГДА СБУ
та ЦДАГО.
У роботі виділені етапи досліджень палеоліту до Другої світової війни:
70-ті рр. ХІХ – 10-ті рр. ХХ ст. та 20 – 30-ті рр. ХХ ст. Перший етап
монолітний та характеризується первинним накопиченням археологічного
матеріалу. Другий етап умовно ділиться на 20-ті рр.; 1929 – 1934 рр.; 1934 –
1939 рр. та 1939 – 1941 рр. Вся ця періодизація актуальна для Наддінпрянської
України. Водночас палеолітична археологія Західної України розвивалася
поступово.
Ключові слова: палеоліт, історія археології, історіографія, архівні
джерела, розкопки, міграціонізм, стадіалізм, репресії.