Трансформація інституту вакфу в Османській імперії XVI століття

Макаревич А. С. Трансформація інституту вакфу в Османській імперії XVI
століття. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за
спеціальністю 07.00.02 «всесвітня історія». – Київський національний
університет імені Тараса Шевченка, Міністерство освіти і науки України;
Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Міністерство
освіти і науки України, Київ, 2018.
Благодійність – надзвичайно давній інститут, наявний у тій чи тій формі в
усіх культурах. Осмислення і вивчення мусульманського благодійного
інституту вакфу, який існував в Османській імперії і який було відроджено у
Турецькій Республіці, є необхідними для розуміння засад турецької культури. В
українському суспільстві переважає сприйняття історії Османської імперії як
винятково мілітаризованої держави. Забуваються або й умисно відкидаються
приклади благодіянь, інтелігентності і доброчинності османських правителів,
які інвестували не лише у власне спасіння, а й у процвітання своєї держави в
багатьох проявах.
Дослідження османських вакфів для історії України є актуальним, адже
значна частина території сучасної України перебувала у складі Османської
імперії, себто у зоні безпосереднього політичного та культурного впливу
османців. Діалог між народами, які проживали на територіях України й
Османської імперії, був тривалим і плідним. Про це свідчать численні культурні
запозичення, які проникли в українську культуру і до сьогодні зустрічаються на
вітчизняних теренах.
Метою дослідження є аналіз вакфу в процесі його становлення, суспільно-
правової інституціалізації та трансформації в Османській імперії XVI століття.
Комплексне вивчення джерел, опрацювання відповідної наукової літератури і 3
застосування обраних методів дослідження забезпечили вирішення завдань,
визначених у роботі.
Було встановлено, що вивчення вакфів Османської імперії розпочалося на
межі ХІХ–ХХ століть. Відтоді історіографія з цієї теми поповнилась розвідками,
в яких висвітлено різні періоди становлення і розвитку вакфу. Найбільший
пласт історичної літератури із зазначеної тематики належить турецьким ученим,
які тривалий час плідно працювали над вивченням османських джерел,
введенням їх у науковий обіг, а також залученням вакфів до кола проблем,
ключових для розвитку османської цивілізації.
Турецькі історики розробили методи вивчення мусульманського інституту
вакфу та приділили значну увагу проблемам генези і подальшого розвитку
османських вакфів. Основною рисою робіт, яка притаманна турецькій
історіографії, є критичний аналіз джерел і комплексне осмислення історичних
фактів. Пожвавлення у вивченні історії вакфів відбулося у 1970-х роках. З того
часу постійно формуються нові погляди на вивчення вакфів, які інтенсифікують
перебіг досліджень різних проблем галузі.
Надбанням турецької історіографії є використання цивілізаційного
підходу у дослідженні вакфів, що засвідчує значущість і впливовість цього
соціального інституту. Силами турецьких істориків проблему вакфів було
поставлено в центр розвитку османської цивілізації, віднесено до визначальних
її явищ. Наукова спільнота Туреччини висунула важливу ідею, що саме
соціальні інститути Османської імперії протягом шести століть дали змогу
контролювати високий рівень соціального спокою всередині країни. В Україні
дослідження вакфів розпочалось у ХХІ столітті завдяки представникам
історичної науки, археології, юриспруденції.
Дослідженням османських вакфів активно займаються західні османісти.
Більшість праць зосереджені на розгляді вакфу в мусульманському та
османському праві, аналізі соціально-економічних засад цього інституту. 4
Протягом кількох десятиліть обговорюється виникнення вакфу, а також
чинники, які вплинули на цей процес. Дискусійним лишається питання щодо
запозичення ідеї вакфу з візантійської традиції. Встановлено, що за період
дослідження вакфу накопичилося чимало праць, присвячених вивченню його
різних аспектів. Проте трансформація інституту вакфу в Османській імперії XVI
століття не стала центральною темою окремих наукових досліджень.
Основу джерельних свідчень, використаних у роботі, становлять релігійні
тексти мусульман (Коран, Сунна), праці представників сунітських мазгабів
(правова школа ісламу, яка займалась адаптацією коранічних норм до умов
життя), перський судебник «Книга тисячі судових рішень», султанські
законодавчі акти канун-наме, жалувані грамоти, реєстри земельних володінь,
реєстри вакуфних володінь, вакуфні грамоти тощо.
За влучним висловленням турецького історика Тімура Курана, вакф – це
благодійна установа, заснована відповідно до ісламських законів живим
чоловіком або жінкою для надання послуг соціального призначення на
необмежений термін. Результати досліджень дали змогу встановити, що
структура, мета заснування та порядок створення вакфів були запозичені арабо-
мусульманами з перських благодійних фондів «для душі». Ісламом було
перепрацьовано досвід більш давніх цивілізацій, який стосується зокрема і
благодійності, і викладено у доступній для суспільства формі. На створення
вакфу вплинули також норми звичаєвого права на території Аравії, що у
пізніший час було закріплено у релігійній практиці мусульманства. Однією з
таких рис, яка вирізняє вакф серед інших благодійних інститутів, є його
здатність задовольняти потреби суспільства, незважаючи на етнічну або
релігійну належність.
Державні потреби османців спонукали до пристосування мусульманських
інститутів, серед яких був вакф. Потрібно враховувати вплив тюркської кочової
традиції на процес розбудови османської держави загалом, а також на 5
формування її окремих інститутів. З огляду на цю причину вакф в Османській
імперії не міг бути копією традиційного мусульманського вакфу, положення
про який записано у Сунні. Окрім тюркського елемента, свій відбиток лишила
перська традиція. Схожість іранських фондів «для душі» та мусульманського
вакфу не викликає сумнівів і вказує на запозичення цього інституту арабами
після завоювання Ірану у VII столітті. В історіографії тривалий час
обговорюють вплив візантійської традиції на формування інституту вакфу в
Османській імперії. Зіставлення візантійських і османських благодійних
установ наводить на висновок, що від візантійської практики було перейнято
ідею будувати вакфи у вигляді великих комлексів із надання безкоштовних
послуг суспільству.
Організаційна процедура вакфів формувалась у XIV столітті. До нашого
часу збережено документ про заснування вакфу сином першого османського
султана Османа принцем Орханом І, до якого було відписане селище Мекедже
у Віфінії у 1324 році. Впродовж XIV–XV століть було закладено основу для
стрімкого розвитку системи вакфів у XVІ столітті. Цьому сприяла виважена
політика османських султанів Баєзіда ІІ (1481–1512) та Селіма І (1512–1520), які
повернули колишнім власникам вакфи, вилучені султаном Мегмедом ІІ
Завойовником (1444–1446, 1451–1481).
Визначено, що поштовхом до розбудови мережі вакфів була необхідність
султана зважати на потреби як мусульман, так і немусульман. Записані в Корані
і Сунні настанови зобов’язують людину піклуватися про інших. У XVІ столітті
османські султани вели активну завойовницьку політику. До складу Османської
імперії було включено нові території, населення яких сповідувало різні релігії.
Ця обставина змушувала султанів вести виважену внутрішню політику і дбати
про всіх підданих, незважаючи на їхню релігійну належність. На
новозавойованих землях османці розбудовували вакфи з метою освоєння нових
територій, османізації їх та ісламізації. 6
Результати дослідження доводять, що державний апарат був зацікавлений
у розбудові системи вакфів. В Османській імперії вакфи будували як великі
комплекси, які не лише обслуговували численних відвідувачів, а ще й залучали
місцевих жителів до роботи. Окрім того, вакфи були складником османської
міської архітектурної забудови. Багато пам’яток, побудованих як вакф,
збереглися до наших часів і демонструють майстерність османських
архітекторів. Зовнішня пишність вакфів XVI століття підкреслювала враження
про велич імперії. Османці активно користувалися інститутом вакфу для
утвердження своєї влади та навіть ісламізації населення на новозавойованих
територіях, адже доброчинність спрямовувалася не лише на мусульман, а на
усіх підданців. Це добре помітно на Балканах з переважно православним
християнським населенням з греків та слов’ян.
Визначено, що економічно вакфи також були вигідними для держави. По-
перше, вакфи будували коштом здобичі, яка перебувала у власності османських
правителів і ватажків. По-друге, імперія економила матеріальні ресурси для
освоєння нових територій і розбудови міст, а також перескладала з себе частину
відповідальності на еліту. По-третє, з сільськогосподарських земель, що були
передані у вакф, продовжували стягувати обов’язковий подушний податок з
немусульман (гарач), десятину на користь громади (ушр) та інші податкові
збори. Це значить, що державна скарбниця не зазнавала грошових втрат завдяки
вакфам. Навіть більше, часто траплялися випадки, коли прибуток вакфів ішов
не на своє утримання, а до імперської скарбниці.
Таким чином, вакф в Османській імперії XVI століття мав низку своїх
особливостей, а також значно відрізнявся від мусульманського зразка Аравії.
Ісламом закладено філантропічну мету діяльності вакфів на благо
мусульманської общини, процедуру й умови заснування вакфів. Османська
імперія, яку населяли люди різного віросповідання й національної
приналежності, створила власну систему соціального забезпечення і балансу в 7
суспільстві. Основою цієї системи стали саме вакфи. Означений період є часом
найвищого розквіту імперії, а також часом активної розбудови вакфів. У XVI
столітті вакфи були важливою ланкою державної системи у забезпеченні потреб
суспільства, освоєнні новозавойованих земель, а також слугували допоміжним
чинником політики ісламізації та османізації.
Ключові слова: вакф, Османська імперія, благодійність, іслам,
османізація, ісламізація.