Розвиток історичного джерелознавства в Україні (1840-ві – 1920-ті рр.)

Китиченко Т. С. Розвиток історичного джерелознавства в Україні (1840-ві –
1920-ті рр.) – кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук
(доктора філософії) за спеціальністю 07. 00. 06 «Історіографія, джерелознавство та
спеціальні історичні дисципліни» – Харківський національний педагогічний
університет імені Г. С. Сковороди, Харків –2018; Запорізький національний
університет, Харків – Запоріжжя, 2018.
Дисертаційна робота присвячена комплексному вивченню становлення та
розвитку історичного джерелознавства в Україні (1840-ві – 1920-ті рр.), переважно її
теоретичної складової.
У процесі дослідження нами було проаналізовано історіографію даного
питання і з’ясовано стан його наукової розробки. В цьому зв’язку виділено три
етапи в історії наукового вивчення процесу формування та розвитку історичного
джерелознавства та його теорії в Україні (1840-ві – 1920-ті рр.). У дореволюційний
період (1860-ті – 1910-ті рр.) з’являються лише перші, фрагментарні оцінки нових
для того часу ідей з методології та методики історичного джерелознавства. Вони
здебільшого містяться у рецензіях, бібліографічних оглядах, вступах до
узагальнюючих історичних та джерелознавчих праць. Дослідники, прихильники
різних моделей історіописання, демонстрували широке коло підходів до розробки
різних питань джерелознавчої теорії (в тому числі – до вивчення окремих груп
історичних джерел). Але більшість тодішніх істориків дотримувалися
позитивістських принципів роботи з історичними джерелами, надаючи перевагу при
цьому актовим документам.
Методологія та методика історичної науки у радянську добу зазнали значної
еволюції. У перше десятиліття після встановлення влади більшовиків в Україні ще
зберігалися дореволюційні наукові традиції. Зокрема, у 1920-х рр. частина науковців
(переважно старшого покоління) продовжувала підтримувати немарксистські
історичні концепції та застосовувати позитивістську методику роботи з історичними
джерелами. Зі встановленням в СРСР наприкінці 1920-х рр. тоталітарного режиму 3

немарксистські історичні теорії та джерелознавчі методики стають об’єктом
критики. Діяльність науково-дослідницьких установ (в тому числі – історичних),
опиняється під жорстким партійно-ідеологічним контролем. Попри це тоді
продовжують використовуватися головні підходи до вивчення історичних джерел,
розроблені ще в дореволюційну добу. Скажімо, концепція зовнішньої та
внутрішньої критики залишалася загальноприйнятою у радянському
джерелознавстві аж до 1960-х рр., а у джерельній базі більшості історичних праць
того часу переважали актові документи. Останній період радянської
історіографії (1985–1991 рр.) характеризується поступовим відходом науковців від
трактування марксизму-ленінізму як єдиної методології та методики наукових
досліджень, визнанням важливості врахування здобутків дореволюційних істориків
у царині теорії джерелознавства.
Для сучасного етапу розвитку історіографії є характерним акцентування
уваги на різних принципах роботи з історичними джерелами та висока оцінка внеску
дореволюційних вчених до теорії джерелознавства.
У дисертації охарактеризовано всі групи використаних нами історичних
джерел. А саме – 1) наукові роботи: колективні праці, монографії, дисертації, статті,
рецензії та відгуки, доповіді на засіданнях наукових товариств тощо; 2) навчальні
посібники і курси лекцій; 3) археографічні легенди до збірок документів; 4) публічні
лекції, науково-популярні видання; 5) джерела особового походження (щоденники,
спогади, автобіографії, листування). У процесі дослідження обраної теми
встановлено ступінь репрезентативності і повноти його джерельної бази. До
наукового обігу залучено значну кількість архівних документів та актуалізовано
опубліковані джерела (і передусім праці вчених підросійської України 40-х рр.
ХІХ – 1920-х рр.). Нами було використано матеріали з фондів Центрального
державного історичного архіву України у м. Києві, Інституту рукопису
Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського, Державного архіву
Одеської області, Музею історії Харківського національного університету
імені В. Н. Каразіна, Відділу книжних пам’яток, цінних видань і рукописів 4

Центральної наукової бібліотеки Харківського національного університету
імені В. Н. Каразіна.
У дисертаційній праці визначено її методологічний інструментарій.
Методологічною основою дослідження стали принципи історизму, об’єктивності,
системності. У дисертації використано також цілу низку загальнонаукових та
спеціальних історичних методів: проблемно-історіографічний, історико-
порівняльний, історико-генетичний, біографічний, історико-типологічний,
проблемно-хронологічний та інші. Досягнення отриманих результатів стало
можливим за умови застосування методів лінгвістики тощо. Комплексне
використання зазначених методів і принципів забезпечило неупереджений і
всебічний розгляд досліджуваної проблематики у її розвитку та діалектичному
взаємозв’язку.
У роботі уточнено й доповнено інформацію про внесок істориків
підросійської України в становлення та розвиток вітчизняного історичного
джерелознавства у 1840-ві – 1920-ті рр.; розкрито його основні напрями та
результати інституціоналізації; охарактеризовано розробку вченими підросійської
України головних понять історичного джерелознавства. При цьому розвиток
джерелознавчої теорії висвітлено не лише шляхом аналізу окремих наукових праць,
але й через вивчення текстів літографованих лекцій, джерел особового походження.
У дисертації висвітлено принципи систематизації вченими історичних
джерел за групами і видами, подані запропоновані ними класифікаційні схеми;
розглянуто різні підходи до розробки джерелознавчої критики; показано зміни у
методиці опрацювання різних груп історичних джерел; дано оцінку внеску істориків
підросійської України в становлення вітчизняного історичного джерелознавства та
його методологічних засад. Водночас нами порівняно здобутки в царині теорії
джерелознавства істориків Російської імперії (і насамперед – тих, які працювали на
терені підросійської України) та західноєвропейської історіографії. Зокрема,
доведено вплив на формування відповідних наукових традицій в Україні
англійських, німецьких, російських і французьких методологів; показано внесок
істориків з підросійських українських теренів у розробку найголовніших питань 5

теорії джерелознавства в обраний час. Узагальнено позитивні наслідки діяльності
наукових товариств, архівів, музеїв та роль окремих вчених у розвитку
дослідницької методики, накопиченні значних обсягів нових (насамперед –
архівних) джерел. Високо оцінена роль навчальних і наукових закладів, науково-
організаційної та педагогічної роботи окремих дослідників у формуванні та
розвитку історичного джерелознавства. Відомий раніше історіографічний матеріал
доповнено новими фактами, які поглиблюють існуюче досі уявлення про
дисциплінарне оформлення історичного джерелознавства в підросійській Україні
40-х рр. ХІХ – 20-х рр. ХХ ст. Доведено, що одним із наслідків лекційної практики
викладачів Харківського, Київського, Новоросійського університетів, Ніжинського
історико-філологічного інституту стало поширення нових принципів історіописання
також і поза межами студентського середовища.
Ключові слова: історичне джерелознавство, теорія джерелознавства,
історичне джерело, класифікації джерел, романтизм, позитивізм, марксизм,
неокантіанство, дослідницькі принципи та методи, зовнішня та внутрішня критика.