Творчість Леся Гомона в контексті українського літературного процесу першої половини ХХ століття

Димовська А. К. Творчість Леся Гомона в контексті українського
літературного процесу першої половини ХХ століття. – Кваліфікаційна наукова
праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за
спеціальністю 10.01.01 – українська література. – Одеський національний
університет імені І. І. Мечникова, Одеса, 2019.
Дисертація є комплексним дослідженням творчості Леся Гомона
(Олександра Дмитровича Королевича) в контексті українського літературного
процесу першої половини ХХ століття, ім’я котрого через низку політико-
ідеологічних обставин було надовго вилучено з читацького й наукового поля зору.
Цим зумовлено історико-літературний та постколоніальний вектори рецепції
прози письменника.
У роботі ґрунтовно вивчено історіографію життєвого та творчого шляху Леся
Гомона, представлену переважно працями одеських та черкаських дослідників,
систематизовано наявні в українському літературознавстві рецептивно-критичні
концепції його письменницького доробку. Представлено докладний життєпис Леся
Гомона із залученням архівних джерел, зокрема, матеріалів судово-слідчої справи
письменника з архіву Управління Служби безпеки України в Одеській області.
Визначено зв’язок творчості літератора із суспільно-політичними та мистецькими
процесами першої половини XX століття. З урахуванням соціокультурних,
естетичних та біографічних чинників, жанрових, стилістичних і тематичних
новацій творчості розроблено умовну періодизацію творчого шляху Леся Гомона.
Досліджено особливості поетики епічного доробку Леся Гомона в
актуальних для першої половини ХХ століття фабульному й імітаційно-
пролетарському дискурсах. Визначено, що в оповіданні «Контрольні цифри»
(1931) та повісті «Велетень з хворим серцем» (1932) утілено риси соцреалістичного
канону – схематичність образів, звернення до популярної в масах робітничої теми,
агітаційність, пропагандистська спрямованість, поділ персонажів за дихотомією 3

«свій» – «чужий», романтичний пафос, покликаний опоетизувати сіру й
одноманітну радянську дійсність. Підкреслено кітчеву природу цих текстів, що
розвинулася під упливом революційної романтики, осмислення процесу творення
ідеального комуністичного майбутнього. Відзначено палімпсестну побудову
повісті «Велетень з хворим серцем» та з’ясовано, що прометеївський міф у її основі
– інтерпретанта, котра відкриває нові інтерпретаційні контексти; водночас це прояв
радянського героїчного міфу з ознаками кітчу.
Акцентовано кордоцентризм повісті «Куточок серця» (1932), який
потрактовано як «філософію серця», елемент української ментальної свідомості,
котрий проявляє себе в художніх творах на різних етапах літературного процесу
через конфлікт розуму і серця, внутрішнє дисгармонійне роздвоєння персонажів,
які намагаються серцем осягнути аксіологічно-онтологічні виміри свого існування.
Так, у повісті про колективізацію на селі «Куточок серця» кордоцентризм
проявляється у змалюванні «неканонічного» для соцреалізму типу радянського
чиновника та його історії кохання. З’ясовано, що центральним мотивом роману
«Голгофа» (1929–1933, вид. 1959) є Апокаліпсис як маркер перехідної доби, котрий
реалізується через руйнування або перевертання етико-естетичної систем
цінностей як конкретних персонажів, так і людства в цілому. Визначено ідейні
домінанти роману про війну «Люди» (1942, вид. 1964) – автобіографічність,
антропоцентризм та гуманістичний пафос, які, попри тенденційність та наявність
елементів кітчу, зближують роман із реаліями історії, увиразнюють його художню
правду.
Встановлено, що однією з домінантних складових літературного процесу
1920–1950-х років став соціокультурний феномен, визначений у психоаналітичній
концепції Н. Зборовської як «колоніальний мазохізм». З’ясовано, що його
залежницька сутність полягає в засвоєнні чужорідних цінностей, підміні понять,
амбівалентному сприйнятті дійсності; мазохістська ж – у постійному пригніченні
власного національного «я», невичерпному почутті провини перед своєю нацією.
Виявлено кореляцію «колоніального мазохізму», який запропоновано також
трактувати як «радянський інтелігентський мазохізм», із філософською 4

концепцією національної ідеї О. Забужко та постколоніальною реінтерпретацією
художніх текстів, запропонованою О. Юрчук. На матеріалі творчості Леся Гомона
та його сучасників виявлено й узагальнено характерні ознаки українського
колоніального мазохізму як одного з найважливіших чинників самоусвідомлення
українського письменства означеного періоду, такі як: комплекс меншовартості по
відношенню до «братньої» російської культури; внутрішня роздвоєність
особистості автора та його героїв, амбівалентні критерії буття; мотив підсвідомого
почуття провини; колоніальне світосприйняття; імітація загальнодержавних
оптимістичних настроїв; мазохістська іронія та самоіронія письменників.
Ґрунтовно вивчено історію й теорію кітчу в літературі, котрий
схарактеризовано, згідно з концепцією Т. Гундорової, як соціальну і культурну
категорію, властиву масовому мистецтву, зокрема, белетризованим художнім
творам 1920–1930-х років, позначеним ідеологічними маркерами; досліджено
зв'язок кітчу з революційним авангардом на рівні принципів художнього
конструювання нової реальності. Акцентовано увагу на механізмі трансформації
револоційно-романтичної прози митця в пролетреалістську й контекстуально
порівняно її з творчістю сучасників – А. Головка, О. Копиленка, А. Любченка,
І. Микитенка, О. Слісаренка, Миколи Хвильового, також амбівалентною,
позначеною кризовим світосприйняттям, зміною концептуальних засад.
Досліджено динаміку прози Леся Гомона, рух від революційно-
романтичного пафосу, через пошуки в неореалістичному ключі й залучення
авангардних тенденцій – до стійкого вкорінення в офіційно-ідеологічному дискурсі
соціалістичного реалізму, оскільки пік творчої активності митця збігся з періодом
зародження, становлення та штучного насаджування в культурі єдиного офіційного
методу радянського мистецтва. Чимало уваги приділено витокам нової
соцреалістичної парадигми 1930-х років, у межах якої виокремлено три потужних
дискурси, поява котрих зумовлена основними векторами політики партії –
індустріалізацією, колективізацією й антирелігійною пропагандою: виробничо-
побутовий, колгоспний / сільський та антирелігійний / атеїстичний, окреслено їх
тематичну, жанрову і стильову специфіку. З’ясовано, що кожен з цих дискурсів 5

послуговується відповідним типом кітчу; узагальнено притаманні їм риси поетики:
особливі типи героїв (робітників і селян) та антигероїв (представників духовенства,
релігійних громад, шпигунів); міфологізацію соцреалістичної дійсності;
уніфікованість жанрових різновидів; масовість, доступність, шаблонність;
наявність упізнаваних іконічних образів-емблем; мажорну тональність, утопічно-
оптимістичний фінал із викриттям і покаранням «класових ворогів» та окресленням
подальших світлих перспектив героя-робітника / трудового колективу /
індустріального об’єкту). Значущими для вивчення специфіки соцреалістичної
словесності стали праці Ю. Коваліва, У. Федорів, О. Філатової, В. Хархун.
Встановлено, що художні пошуки, репрезентовані в прозі Леся Гомона 1930-
х років (повістях «Велетень з хворим серцем», «Куточок серця», романі «Голгофа»)
корелюють з естетико-стильовою практикою А. Головка («Бур’ян», «Можу»),
В. Ґжицького («Захар Вовгура»), Г. Епіка («Перша весна»), В. Кузьмича («Крила»),
Івана Ле («Роман міжгір’я»), А. Любченка («Чужі»), І. Микитенка («З гарячих
днів»), А. Шияна («Магістраль»), Ю. Шовкопляса («Інженери»). Відзначено
глибину психологізму, тяжіння до експериментальних пошуків на рівні поетики й
стилістики, котрі увиразнюють прагнення письменників вийти за рамки штучно
нав’язаного канону.
Проаналізовано останній роман «Люди» Леся Гомона в контексті літератури
воєнних літ («Україна в огні» О. Довженка, «Людина і зброя» Олеся Гончара,
«Кінчався вересень 1941» І. Сенченка), окреслено специфіку мілітарної прози
1940–1950-х років (пасіонарність, емоційність, полум’яність образів, звернення до
модерністських концептуальних засад, таких як гармонія / хаос, війна / мир, життя
/ смерть, добро / зло), котра, відкинувши на другий план зображення ідеологічно
правильних канонічних героїв та обставин, засвідчує виклик попередній
літературній традиції мирних 30-х років.
Доведено, що причетність до розробки найпопулярніших у соцреалізмі тем –
робітничої («Велетень з хворим серцем»), селянської («Контрольні цифри»,
«Куточок серця»), антирелігійної («Голгофа») – не знецінює художньо-естетичної
вартості доробку Леся Гомона. Його творчість – це своєрідні експериментальні
спроби письменника віднайти себе в межах узаконеного канону мистецтва,
позначені усе ж елементами вільного, незаангажованого художнього світогляду й
тяжінням до романтизації образів, підвищеною увагою до внутрішнього світу
персонажів, їхньої самоідентифікації в новому світі.
Ідейно-художні виміри творчості Леся Гомона потверджують її важливе
місце в літературному процесі першої половини ХХ століття. Проза письменника
відображає ключові культурно-мистецькі й суспільно-ідеологічні тенденції та
мистецькі пошуки 1920–1940-х років: від революційного романтизму й
неореалізму до вимушеного творчого самообмеження та спроби художньої
самореалізації в межах соцреалістичного канону, у якому все ж простежується його
творча самобутність, не асимільована до кінця офіціозом.
Пропоноване дисертаційне дослідження є спробою повернення в історію
літератури та комплексного вивчення творчості Леся Гомона в контексті
українського літературного процесу першої половини ХХ століття. Подальші
перспективи дослідження окреслено в компаративних студіях доробку митця у
площині колоніального дискурсу національних літератур пострадянського
простору та світової літератури ХХ століття.
Ключові слова: антропоцентризм, ідеологічний кітч, імітатлітература,
«колоніальний мазохізм», кордоцентризм, революційно-романтичний кітч,
соціалістичний реалізм, фабульність.