Мовотворчість І.С. Нечуя-Левицького в контексті історії української літературної мови другої половини XIX – початку XX ст.

Мялковська Л. М. Мовотворчість І. С. Нечуя-Левицького в контексті історії української літературної мови другої половини XIX – початку XX ст. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук
зі спеціальності 10.02.01 – українська мова. – Інститут української мови
НАН України. – Київ, 2020.
Виконана дисертація – це новаторське дослідження, у якому
запропоновано комплексний підхід до оцінки значення мовотворчості
І. С. Нечуя-Левицького в історії української літературної мови.
Лексикографічний, лексико-семантичний, лінгвостилістичний
лінгвокогнітивний аналіз мови художніх творів письменника змінює
стереотипне уявлення про його ідіостиль.
Уперше в українському мовознавстві досліджено лексикографічні
джерела, які зафіксували не лише народнорозмовну, а й книжну лексику
творів письменника, зокрема номінації, пов’язані з поширенням суспільно-
політичних, соціально-культурних ідей, актуальних для української
інтелігенції того часу – українофілів, народників, націоналів, космополітів;
проаналізовано в лінгвокогнітивному аспекті концепт ІНТЕЛІГЕНЦІЯ;
схарактеризовано лексико-семантичну структуру метафор на позначення
внутрішнього стану людини, що засвідчують психологізацію художньої
оповіді; змодельовано за художніми текстами І. С. Нечуя-Левицького мовний
образ Києва другої половини ХІХ – початку XX ст.
На основі текстів письменника укладено додаток «Лексика творів
І. С. Нечуя-Левицького (показник кількості слововживань)», що як
інформативна частина дисертації зафіксував традиційне і новаторське в
його мовотворчості.
Показано, що комплексний лексикографічний і лінгвокогнітивний
аналіз мовотворчості І. С. Нечуя-Левицького забезпечив об’єктивну оцінку
ролі письменника в розвитку української літературної мови другої 3

половини ХІХ – початку ХХ ст.: унаочнив різноманітність авторського
слововживання як джерела укладання загальномовних словників («Словаря
української мови» за редакцією Б. Грінченка, Словника української мови в
11 томах, Словника синонімів української мови), що фіксують і
кодифікують норми української літературної мови ХХ ст.; виявив
особливості текстової реалізації концепту ІНТЕЛІГЕНЦІЯ, моделювання
образу міста, мовні структури індивідуально-авторського художнього
мислення, що належать до мовно-естетичних знаків української культури.
Вивчення художньої мовотворчості І. С. Нечуя-Левицького в проекції
на співвідношення його лексикону з реєстром прижиттєвого
лексикографічного джерела – Словника української мови за редакцією
Б. Грінченка виявило: а) відповідний до того історичного часу лексичний
склад української літературної мови, її нормативну основу, сталість і
змінність літературної норми; б) активну культурницьку позицію
багатогранної мовної особистості письменника в процесі інтелектуалізації
української літературної мови другої половини ХІХ – початку ХХ ст.
Аналіз лексики в СУМ-11, проілюстрованої цитатами з творів
І. С. Нечуя-Левицького, виявив найчисленніші дієслівні синонімічні ряди на
позначення розумової та мовної діяльності людини. Функціональне
навантаження таких дієслів у досліджуваній прозі пов’язане з образною
характеристикою людського спілкування, мислення, відтворенням звукових
особливостей мовлення персонажів, їхнього психічного стану, настрою.
Засвідчено, що використання художніх текстів І. С. Нечуя-Левицького
у загальномовних словниках для ілюстрування значень дієслів-синонімів на
позначення мовно-мисленнєвої, розумової діяльності людини є показником
впливу мовотворчості письменника на кодифікацію загальнолітературної і
стилістичної норм української мови. У художніх текстах І. С. Нечуя-
Левицького зафіксовано розгалужену систему синонімічних відношень як
між окремими лексичними одиницями, так і між образними 4

словосполученнями, фраземами, що мають спільні семантичні компоненти
‘думати’ і ‘говорити’.
Твори І. С. Нечуя-Левицького, віддзеркалюючи усно-розмовну і
писемно-книжну мовну практику, сприяли кодифікації в загальномовному
словнику лексики різних тематичних груп і різного стилістичного
забарвлення. Словникові матеріали авторського слововживання фіксують
значну кількість варіантних графічних оформлень запозичених слів,
активізацію в писемно-літературній мовній практиці народнорозмовної
лексики, яка стилістично збагачувала не лише художній стиль, а й
українську літературну мову загалом, сприяючи формуванню стилістично
багатого словника. Лексично-фразеологічні й граматичні структури, якими
досконало володів автор, слугували в його художній оповіді для
відтінювання різних синонімічних контекстів, особливо у характеристиці
спілкування персонажів, передавання їхнього емоційного стану.
З’ясовано, що авторське слововживання поповнило словник
української літературної мови характерними історично-мовними ознаками
на тлі незмінного, стабільного ядра лексичної системи української
літературної мови.
Аналіз мовно-художньої практики І. С. Нечуя-Левицького, здійснений
у дисертаційному дослідженні, виявив соціально-мовні ознаки, характерні
для українського суспільства другої половини ХІХ – початку XX ст., в
якому письменник зосередив увагу на мовно-художньому зображенні
європейського українця-інтелігента. Мовний образ української інтелігенції
у художніх текстах І. С. Нечуя-Левицького моделюють назва інтелігенція та
атрибутивні словосполучення інтелігентні люди, інтелігентна людина. У
мовному портреті української інтелігенції семантично знаковою назвою є
слово європейці. До нього звертається письменник, передаючи позитивну
оцінку освічених людей.
Показовими для відображеного в мові письменника реального часу, а
також характерними для його індивідуального стилю є слововживання 5

Європа, європейський. Це явище пояснюємо актуальністю номінованих
понять в тогочасній мовній свідомості українців і входженням їх у
літературно-писемну мовну практику.
В індивідуальній мовній картині світу образ української інтелігенції
(народовців, націоналів, культурників), смислова структура якого
реалізована цілим комплексом текстових структур з домінантою
‘європейськість’, набуває багатопланового змісту, формує структурований
концепт з трьома рівнями асоціативно-семантичних зв’язків слова-поняття
інтелігент: духовний простір персонажа-інтелігента; матеріальний простір
персонажа-інтелігента; соціокультурний простір персонажа-інтелігента.
Поняття української мови, культури, освіти є стрижневими для
ідентифікації мовного образу української інтелігенції.
Виявлено, що у метафоричному моделюванні образу людини-
інтелігента конструктивна роль належить лексиці, яка пов’язана із
почуттями, суб’єктивною оцінкою, осмисленням зовнішнього світу. Це такі
назви, як думка, мисль, душа, серце, мрія, почування, почуття і под. Опис
внутрішнього стану персонажів у досліджуваних текстах активізує
метафори, у яких дієслова зі значенням руху взаємодіють із лексемами
почування, почуття. Метафоризація концептуальних для мовомислення
письменника слів-понять думка, дума, мрія, почування, почуття уналежнює
ці лексеми до одного семантичного поля «внутрішній світ людини».
У художніх текстах І. С. Нечуя-Левицького загальномовні метафори
набувають додаткових конотацій через поширення просторовими і
часовими поняттями. В індивідуально-авторському метафоричному
слововживанні помічено тенденцію до ускладнення їх підрядним
порівняльним реченням, уточнення семантики дієслова-предиката
порівняльним зворотом.
Розгорнуті метафоричні образи думки, мрії, душі, серця у
досліджуваних текстах узалежнені від мовного типу соціально-побутового,
вікового портретування персонажа. Психологізм прози письменника 6

ґрунтований на тісному переплетенні метафор, що передають внутрішній
емоційний стан людини, з вербалізацією реальних побутових умов її життя.
Актуалізація таких метафоричних структур у текстах І. С. Нечуя-
Левицького пов’язана із загальною тенденцією художньої літератури
матеріалізувати сферу «ідеального».
Дослідження художніх текстів І. С. Нечуя-Левицького унаочнило
мовну модель Києва другої половини ХІХ – початку XX ст.,
репрезентовану власними назвами – топонімами, словесними образами
сакральних та архітектурних споруд, просторових об’єктів, а також
лексемами з кольоративною семантикою, порівняльно-метафоричними
конструкціями з характерними типами асоціативних зв’язків.
У лексико-семантичному й асоціативному макрополі «МІСТО»,
характерному для ідіостилю І. С. Нечуя-Левицького, виокремлено кілька
мікрополів: мікрополе міста як певного простору зовнішніх зорових
атрибутів міста; мікрополе метонімічного значення лексеми місто. Кожне з
мікрополів доповнене характерними загальномовними та індивідуально-
авторськими епітетами, метафорами, що увиразнюють візуальні образи,
позитивно-оцінне сприймання картин природи, передавання цієї оцінки
через опредметнення абстрактних понять, через модальну семантику
багатої людської уяви. В оцінній семантиці важливу естетичну функцію
виконують лексичні номінації краса, вигляд, картина, що розгортаються в
конкретно-чуттєві образні мікротексти. Описи Києва як міста з багатою
історією наповнені топонімами, антропонімами. Показові такі деталі
авторської художньої оповіді, як іншомовна лексика – запозичені назви
нових на той час реалій, а також використання варіантних форм, які з
погляду сучасної української літературної мови кваліфікуємо як застарілі.
Доведено, що нове прочитання текстів І. С. Нечуя-Левицького змінює
стереотипне уявлення про письменника, у творах якого переважала
селянська тематика, етнографічний мовний натуралізм, автора, який, за
оцінкою панівної ідеології ХХ ст., висловлював своєю художньою
творчістю «буржуазно-націоналістичні ідеї». З відстані часу, в нових
історично-суспільних і культурно-цивілізаційних умовах сприймаємо
мовотворчість письменника-мислителя, який зафіксував українську
літературну мову конкретного історичного періоду. Мовна практика
І. С. Нечуя-Левицького стала джерелом не лише творення національних
лексиконів, а й цінним досвідом осмислення талановитим автором
соціально-культурного рівня тодішнього суспільства, поширення
європейських ідей в середовищі української інтелігенції, неоднорідної за
ставленням до мовно-культурної ідентичності українців.
Ключові слова: історія української літературної мови, мовотворчість
письменника, І. С. Нечуй-Левицький, лексикографічний аналіз,
лінгвостилістика, літературна мова, лінгвокогнітивний аналіз, концепт,
лексико-семантичне й лексико-асоціативне поле.