Українська мандрівна проза початку XXI століття: тематика, проблематика, поетика

Розінкевич Н. В. Українська мандрівна проза початку XXI століття:
тематика, проблематика, поетика. – Кваліфікаційна наукова праця на правах
рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук
за спеціальністю 10.01.01 – українська література. – Київський університет
імені Бориса Грінченка, Міністерство освіти і науки України;
Київський університет імені Бориса Грінченка. – Київ, 2019.
Актуальність теми дисертації «Українська мандрівна проза початку
XXI століття: тематика, проблематика, поетика» зумовлена потребою
ґрунтовного комплексного літературознавчого дослідження тематики,
проблематики, поетики української мандрівної прози початку XXI століття та
необхідністю систематизації й узагальнення низки суперечностей у розумінні
природи української мандрівної прози, її художньої специфіки, жанрового
статусу. У дисертації вперше проаналізовано особливості розвитку й
побутування української мандрівної прози як літературного явища на початку
XXI століття в художньому, документальному, художньо-документальному
дискурсах, що функціонують в умовах глобальних культурних змін
інформаційного суспільства.
Сучасна українська мандрівна проза початку XXI століття стала досить
популярною, перебуваючи до певного часу на маргінесах теоретико-
літературних студій. Популяризація процесу мандрування в соціальних
мережах, інтернет-проектах, медіа, путівниках, змінює уявлення про
просторово-часовий континуум буття, розширює межі свідомості, і є потребою
в самотрансценденції й самоактуалізації особистості. Однак низка розбіжностей
(розмитий понятійно-категоріальний апарат, дескрипція та непрозора
ідентифікація жанру і метажанру, розбалансовані класифікації типологій,
світоглядні зміни соціокультурного контексту) у розумінні природи мандрівної
прози спонукали до дослідження цього явища й зумовили застосування
відповідної методології. 3

У роботі використано загальнонаукові методи аналізу, синтезу,
систематизації й узагальнення матеріалу, що дало змогу здійснити обробку
літературних і літературно-критичних джерел, залучених до комплексного
аналізу. Застосування генологічного методу дозволило з’ясувати тенденції
генези національної української мандрівної прози на материковій Україні й
поза її межами. Описовий метод залучений для всіх малодосліджених творів
українських авторів, допоміг визначити специфіку художньої організації
текстів, проблемно-тематичні пріоритети і поетикально-стильові домінанти.
Порівняльно-типологічний, із застосуванням елементів культурологічних та
компаративних студій, дозволив зіставити різні твори мандрівної прози з метою
з’ясування спільних та відмінних тенденцій, векторів пошуку, котрі
проявляються в новітній українській мандрівній прозі, що допомогло
відстежити загальні та специфічні жанрові риси, збіги в системі мотивів,
сюжетів, проблем, що є типовими для творів цього метажанру. Біографічний
метод використано для визначення впливу біографічного фактора письменника
на його творчість. Структурно-семіотичний метод застосовано під час вивчення
структури художнього твору в єдності змісту і форми.
Елементи психологічного аналізу слугували осмисленню сюжетно-
композиційних ознак і характерів персонажів, розкритих у текстах за
допомогою процесу переміщення простором і часом. Крім цього, залучено
культурно-історичний метод, який забезпечив вивчення української мандрівної
прози у конкретній історико-літературній добі XXI століття.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше в
українському літературознавстві розглянуто специфіку мандрівної прози як
метажанру, що має свої атрибутивні інваріантні риси. Виявлено низку
розбіжностей і проблем у розумінні природи мандрівної прози як корпусу
прозових текстів. З’ясовано відмінність між дефініціями: «мандрівна проза» і
«мандрівна література», «мандрівна література» і «подорож», «тревелог» і
«подорож», «тревелог» і «мандрівний нарис», «вигадана подорож» і «реальна
подорож», «тревелог» і «роман». Поглиблено уявлення про те, що ці поняття 4

філологічного дискурсу не рівнозначні й ототожнення їх у науковій рецепції є
неприпустимим. Схарактеризовано тенденції розвитку та національну
специфіку мандрівної прози, яка в українському літературознавстві досліджена
недостатньо.
Проаналізовано зміни в тематиці та проблематиці творів української
мандрівної прози початку XXI століття. Можемо стверджувати, що руйнування
стереотипів, спростовування та розвінчування поширених міфів та офіційних
теорій, трактування їх по-іншому, моделювання імагем, проявляння
індивідуальної позиції – звільнення від заборон, обмежень, традиційних
канонів і настанов допомагає формуванню нових уявлень й осмисленню у
творах планетарно-глобальних проблем людства, що спонукає до
міжкультурних діалогів.
З’ясовано особливості поетики цього корпусу текстів на
загальнотеоретичному, історико-літературному, індивідуально-авторському та
національному рівнях. Українські автори, з метою активізації уваги читача,
активно експериментують з прийми впливу на нього, спонукають до діалогу,
викликають найрізноманітнішу реакцію. Автори застосовують прийоми, які
засвідчують гетерогенність стилістики та є різноманітними способами
організації мандрівного дискурсу: подвійна перспектива бачення (тоді – тепер),
інтертекстуальні реляції, індивідуальні історії, синтез різних типів наративу,
часовий контраст, територіальний контраст, дихотомія, алюзії, автоцитати,
зіставлення й паралельне зображення, ретроспекції, накладання побаченого,
пережитого та дослідженого другим фоном на історико-культурний контекст
творів-донаторів, співвіднесення дієгезису первинних нараторів зі своїм,
фрагментація розповіді, симультанізм, монтаж, анімаційні та графічні
комп’ютерні техніки вибору потрібного матеріалу, фіксація вражень,
масмедійні прийоми тощо.
Виявлено, що новітня мандрівна проза як корпус літератури, перебуває в
процесі становлення й рефлексії, продовжує кращі свої традиції та здобутки,
але й осмислює глобальні культурно-історичні та політико-економічні зміни 5

сучасного життєвого процесу, аналізує досвід минулих епох, що неминуче
впливає на її переорієнтацію у специфічний регістр буття: спосіб моделювання
культурного, соціально-історичного та побутового простору змінюється –
трансформується й стає аксіоматичним, статистичним, оптимізаційним,
імітаційним – тому проходить й переосмислення життєвих цінностей,
розкодування нових значень і творення нових сенсів: віднаходження
національної ідентичності, пошуки втраченого, справжнього, повернення до
джерел, гра, духовний та екзистенційний рух суб’єктивного «Я», увага до сфер
несвідомого та позасвідомого.
У роботі систематизовано поведінкові типи персонажів-мандрівників:
дослідника, аналітика, репортера, журналіста, історика, етнографа, здійснювача
мрій, організатора гри, спостерігача, переборювача постколоніального
синдрому, співрозмовника, медіатора, рюкзачника, хічхайкера, бекпекера,
флешпекера, глобтроттера, емігранта, іммігранта, сталкера, фланера,
культурно-освіченої людини, мандрівника мимоволі тощо.
Набуло подальшого розвитку вивчення особливостей поетики мандрівної
прози початку ХХІ століття в контексті жанрології.
Теоретичне і практичне значення одержаних результатів полягає в тому,
що висновки й узагальнення дисертації можуть бути використані для
подальшого вивчення побутування метажанру мандрівної прози в українській
літературі XXI століття, для розробки наукових студій про особливості поетики
наративів мандрівної прози початку XXI століття.
Фактологічний матеріал роботи може бути використаний як основа для
розробки спецкурсів із теорії та історії літератури, у процесі укладання
навчальних посібників, написанні наукових досліджень, при подальшому
теоретичному осмисленні питання про жанрову систему української літератури
початку XXI століття, при дослідженні побутування мандрівної прози в
художньому (fiction), документальному (non-fiction), науково-популярному,
художньо науково-популярному, художньо-документальному, документально-
художньому (belles non-fiction) дискурсах української літератури.
Ключові слова: мандрівна література, мандрівна проза, тревелог,
мандрівний нарис, метажанр.