Борис Якубський – дослідник, текстолог і видавець Лесі Українки

Радько А. В. «Борис Якубський – дослідник, текстолог і видавець
Лесі Українки» – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних
наук (доктора філософії) за спеціальністю 10.01.01 – українська література.
– Східноєвропейський національний університет ім. Лесі Українки;
Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, Київ, 2019.
Дисертація – перше системне дослідження життя та спадщини
Б. Якубського, українського літературознавця 1920 – 1930-х рр.,
несправедливо забутого. Після опрацювання численних архівів та рукописів
у науковий вжиток повернуто його дослідницький доробок. В контексті
епохи розглянуто літературно-критичну та наукову діяльність вченого.
Виокремлено та проаналізувано ключову постать у його спадщині – Лесю
Українку. Разом із Д. Донцовим, М. Драй-Хмарою, М. Зеровим, К. Квіткою,
В. Петровим, П. Филиповичем він стояв біля джерел академічного вивчення
життя та творчості Лесі Українки, що формувалося в 1920-х рр. Б. Якубський
є першим системним її дослідником, текстологом, упорядником, редактором
і видавцем багатотомного зібрання творів письменниці у 7-ми (1923–1925) та
12-ти (1927–1930) томах видавництва «Книгоспілка».
Уперше описані й опубліковані архівні матеріали вченого, на основі
яких встановлені невідомі досі факти його біографії (дату та обставини
смерті), умови та обставини, в яких він жив і працював, особливо в 1940-х рр.
Внесок Б. Якубського в розвиток історії української літератури посутній.
Учений увійшов в історію українського літературознавства насамперед як
дослідник вірша, він цікавився теорією й методологією літератури, новими
літературними методами, пройшов шлях від формалізму до марксизму, що
відбилось, зокрема, у його працях «Наука віршування», «Соціологічний
метод у письменстві», «Елементи теорії літератури (поетики)». Досліджуючи 3
творчість Т. Шевченка, зосередився на найменш вивченій ділянці
шевченкознавства – поетиці, уперше серед українських віршознавців широко
застосував статистичний метод аналізу версифікації поета, детально
проаналізував метрику, ритміку. За упорядкуванням Б. Якубського вийшли
твори Лесі Українки, Т. Шевченка, О. Кобилянської, Панаса Мирного,
антології російської поезії в українських перекладах тощо. Проте найбільша
частина спадщини науковця присвячена дослідженню та виданню творів Лесі
Українки.
У дисертації вперше проаналізовані праці Б. Якубського, присвячені
вивченню життя та творчості Лесі Українки. Акцентовано на тому, що
найбільше дослідник зосередився на вивченні поетики авторки (виокремив
строфічне новаторство, її найулюбленішою формою вважав білий
п’ятистопний ямб, указав на співучість, мелодійність поезії, що досягається
домінуванням трьох дольників тощо) та творчій еволюції (поезія – поема –
проза – драма). Крім того, учений цікавився джерелами та впливами на
формування таланту Лесі Українки. Він означив індивідуальні риси її поезії:
уважне оброблення кожного твору; незвичайна для української поезії
тематика; зростання та поглиблення тематики; уважне й вдумливе ставлення
до жанристики. Основною рисою жанрової еволюції ліричних творів Лесі
Українки науковець вважає психологізацію. Її найулюбленіший жанр – елегія
та дума. Щодо стилю Лесі Українки, то Б. Якубський простежив шлях від
сентиментально-романтичного до неоромантичного. Встановив, що поетична
творчість Лесі Українки, окрім тематичного рівня, збагатила українську
поезію також найрізноманітнішими метрично-тонічними засобами
віршування. Крім того, відзначив поєднання поетичних та музичних жанрів;
групування окремих поезій у цикли, а циклів – у збірки; наголосив на
уважному поводженні з літературною формою.
Б. Якубський уперше цілісно дослідив художній метод і мистецькі
пошуки Лесі Українки у прозі, запропонував аналізувати прозу письменниці
в контексті наукового осмислення всієї її творчості. 4
Аналізуючи прозові твори письменниці, Б. Якубський підійшов до
питання визначення її літературного стилю. Загалом він високо оцінив її
прозу, з’ясував жанрові особливості, стильову манеру, історію видання,
виокремив етапи в еволюції белетристики Лесі Українки, зупинився на
психологічних імпульсах творчості. Слідом за М. Зеровим Б. Якубський
звернув увагу на драматизм прози письменниці. Спостеріг, що вже для
ранніх її прозових творів характерні риси художнього новаторства, що
повніше розкриються в драматургії.
Оцінюючи драматургічну спадщину, Б. Якубський зосередився на
складних і донині актуальних проблемах інтертекстуальності, версифікації
форм драматичної поезії, психології творчості, індивідуалізму, фемінізму
тощо. Зазначав, що саме у творчості Лесі Українки чи не вперше в
українській драматургії сягає свого апогею інтелектуальна, неоромантична
драма, у якій увага з побутових обставин переноситься на психологію
персонажів, досить складні й витончені, інтелігентні переживання.
Науковець узагальнив, що драматургічна творчість Лесі Українки – це синтез
світового й національного, історичного та культурно-мистецького досвіду,
традицій національної драматургії, філософських шукань у європейському
мистецтві кінця ХІХ – початку ХХ ст., теорії та практиці нової європейської
драми.
Дослідивши літературно-критичні статті Лесі Українки, Б. Якубський
вдався більшою мірою до загальної характеристики, адже це надто широка й
багатогранна тема, щоб з належною повнотою висвітлити її в одній статті.
Метою його аналізу було знаходження принципів, що лягли в основу
критичних думок і оцінок Лесі Українки та «методу», на який вона
орієнтувалася як критик. Зокрема, Б. Якубський осмислює розуміння Лесею
Українкою самої літератури, констатуючи нерозривність правди (змісту) і
краси (форми). Крім того, його цікавили міркування Лесі Українки щодо
проблеми жанру утопії; залежності творчості письменника від певних
біографічних моментів; наявність проблеми особистості й натовпу, оскільки 5
в її творчості бунт особи проти оточення переростає в «крайній і нездоровий
індивідуалізм», тощо. Б. Якубський зосередився на основних проблемах у
літературно-критичному доробку Лесі Українки: літературний вплив,
літературний стиль, літературне запозичення.
Літературний стиль вважає «соціально обумовленим». На його думку,
Леся Українка негативно ставиться до старого романтизму, ще гостріше
засуджує натуралізм, з романтизму й реалізму вважає доцільним брати для
пізніших стилів їх найбільш здорові й життєдайні риси. Неоромантизм
вважає «протестом проти буржуазного міщанства з його нівелюванням особи
в суспільстві доби промислового капіталізму», і саме в цьому Б. Якубський
бачить його прогресивність. Акцентує увагу на розумінні Лесею Українкою
питання еволюції стилів. Час від часу Б. Якубський намагався прив’язувати
літературно-критичну спадщину Лесі Українки до «марксівського
світогляду», наголошуючи на зародках соціологічного аналізу.
Ретельно опрацювавши літературно-критичну спадщину Лесі Українки,
Б. Якубський наголосив на її ерудиції й надзвичайному літературно-
критичному таланті, що не поступався поетичній майстерності. Виокремив
основні питання, які дають можливість тлумачити її літературні погляди.
Загалом, маючи за об’єкт вивчення той чи той твір зі спадщини Лесі
Українки, Б. Якубський завжди розглядає його в контексті не лише доби,
історії, біографії письменниці, а й як невіддільну частину цілісного творчого
процесу Лесі Українки. Тому у своїх дослідженнях науковець часто
проводить паралелі між лірикою, прозою та драматургією.
Підсумовано працю Б. Якубського з підготовки до друку перших повних
видань творів Лесі Українки; з’ясовано внесок ученого як першопублікатора
автографів Лесі Українки (він уперше надрукував 15 творів авторки й у
примітках подав текстологічне дослідження кожного із цих текстів).
Вагомими та результативними були дослідження Б. Якубського на
текстологічній ділянці науки про Лесю Українку, адже це були перші зразки
в цій галузі. В роботі окреслені особливості підготовлених до друку видань, 6
означені принципи їх упорядкування, текстологічні рішення тощо. Дослідник
відстоював науково-аналітичний підхід до розв’язання цієї проблеми,
вважаючи, що найголовнішими тут є автографи й першодруки. За
упорядкуванням Б. Якубського, з його вступними статтями та примітками
вийшли видання творів Лесі Українки у 7-ми (1923–1925) та 12-ти (1927–
1930) томах. Розроблені ним принципи друкування текстів авторки
апробовано в науці про Лесю Українку, їх узяли до уваги упорядники
наступних видань творів письменниці, зокрема 1970-х рр.
Зазначено, що в історії видання творів Лесі Українки «ПЗТ: у 7 т.»
(1923–1925) та «ПЗТ: у 12 т.» (1927–1930) видавництва «Книгоспілка» й
донині залишаються унікальними не лише в текстологічному плані, а й як
своєрідна енциклопедія для вивчення життя і творчості письменниці, основа
для наступних видань її творів, творча лабораторія, в якій розроблялися
текстологічні принципи видання української класики.
Ключові слова: біографія, творчість, літературно-критична діяльність,
творча еволюція, архів, рукописи, автограф, першопублікація, видання творів
Лесі Українки.