Генетично-функціональні аспекти поетики («Повістки і ескізи з українського життя» Агатангела Кримського)

Дрогомирецька М. М. Генетично-функціональні аспекти поетики (―Повістки
і ескізи з українського життя‖ Агатангела Кримського). – Кваліфікаційна наукова
праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук
(доктора філософії) за спеціальністю 10.01.06 «Теорія літератури» (035 –
Філологія). – Львівський національний університет імені Івана Франка, Львів,
2019.
Дисертацію присвячено вивченню взаємодії генетичних та функціональних
аспектів поетики літературного твору на матеріалі прозової збірки Агатангела
Кримського «Повістки і ескізи з українського життя» (1895). У роботі вперше в
українському літературознавстві висвітлено інтертекстуальне співвідношення
внутрішньої організації художнього твору з його генезою та функціонуванням. На
цій концептуальній основі вироблено теоретичну модель поетики літературного
твору як динамічної структури, у якій творчо трансформовані генетичні претексти
володіють проспективним потенціалом – здатні породжувати різнорідні
посттексти і функціонувати суголосно з тематичним, жанровим і стильовим
архітекстом. Згідно з цією моделлю, художня структура не тільки зберігає сліди
походження матеріалу, з якого її було сконструйовано, а й трансформує цей
матеріал в єдине ціле, створюючи мережу кодів для свого прочитання і таким
чином впливаючи на майбутню свою рецепцію. З’ясовано, що творче новаторство
та естетична впливовість образної структури забезпечуються трансформацією
претекстів, здійсненою в художніх формах пародії, іронії, парадоксу,
експериментального поміщення претексту в новий контекст, стилізації твору за
певним традиційним претекстом тощо. Вивчення дебютної збірки А. Кримського,
яка постала на межі двох літературних епох, дало змогу простежити, як
взаємодіють в інтертекстуальній структурі літературного твору різнорідні 3

генетичні складники традиції, актуалізуючи його здатність естетично
функціонувати в літературному процесі.
Актуальність дослідження зумовлена потребою вивчення крізь призму
поетики художнього твору таких взаємно зв’язаних аспектів літературного
процесу, як генеза і функціонування, спадкоємність і новація, творчість і
рецепція, індивідуальний стиль і літературний напрям, адже художня структура
не тільки зберігає сліди походження матеріалу, з якого її було сконструйовано, а й
трансформує цей матеріал в єдине ціле, створюючи мережу кодів для свого
прочитання і таким чином впливаючи на майбутню свою рецепцію. Проблема,
яку поставлено в дисертації – яким чином поетика поєднує різнорідні генетичні
складники, актуалізуючи здатність твору естетично функціонувати в
літературному процесі, вступаючи в контактні зв’язки і типологічні відношення.
Мета дослідження – з’ясування взаємозв’язку генетичних та
функціональних аспектів поетики літературного твору на матеріалі прозової
збірки Агатангела Кримського «Повістки і ескізи з українського життя».
Об’єкт дослідження – поетика літературного твору як функціональна,
естетично поліфонічна конструкція творчо трансформованих елементів
літературної традиції. Предмет дослідження – генетичні та функціональні аспекти
внутрішньої будови твору.
За матеріал для дослідження слугували прозові твори дебютної збірки
Агатангела Кримського «Повістки і ескізи з українського життя», у поетиці якої
започатковано типові жанрові, стильові і концептуальні тенденції українського
модернізму кінця ХІХ – початку ХХ століть.
Наукова новизна дисертації полягає у системному аналізі генетичних і
функціональних аспектів поетики художнього твору. У роботі досліджено
взаємозв’язок традиції та інновації, на основі якого розвиваються жанрово-
стильові коди і культурні моделі нової епохи, осмислено закономірності
історичних змін тематики, жанрової і стильової систем у часи
антипозитивістського перелому, окреслено роль і статус окремого літературного 4

явища у літературному процесі, а також доведено, що творчо трансформуючи
претексти в образній структурі, твір оновлює архітекст, активізує життєздатні
художні й культурні цінності літературної традиції, транслюючи їх наступникам.
Науково-практичне значення отриманих результатів полягає в подальшому
їх застосуванні для вивчення проблем поетики та викладання курсів теорії
літератури, історії української літератури у закладах вищої освіти, для підготовки
спецкурсів і спецсемінарів, написання монографій, підручників і навчальних
посібників з теорії та історії української літератури.
Перший розділ «Художня структура і літературний процес: модель
взаємодії» присвячено теоретико-методологічним засадам вивчення генетичних та
функціональних аспектів поетики літературного твору. З методологічного
погляду найбільш плідними для побудови моделі генетичних та функціональних
аспектів поетики конкретного літературного твору визнано концепції
діалогічності М. Бахтіна, літературної комунікації, рецептивної естетики, теорії
дискурсу та інтертекстуальності.
В дисертації конкретизовано терміни для опису як генетичних, так і
функціональних аспектів інтертекстуальних відношень актуального тексту –
об’єкта безпосереднього розгляду, який обрано за точку відліку. За суто
хронологічним критерієм увесь інтертекст нашої реальності («всезагальний
текст», за Ш. Грівелем) розпадається відносно актуального тексту (збірки
А. Кримського «Повістки і ескізи...») на дві умовні сфери: текст попередній –
претекст, який став для актуального тексту джерелом, взірцем або ж
представлений у ньому цитатою, алюзією парафразою тощо, і текст наступний,
похідний – посттекст, який бере початок від актуального тексту, відштовхується
від нього або вступає з ним в архітекстуальну діалогічність.
Актуальний текст постає своєрідним «вузлом» інтертекстуальних ліній, які
поєднують пре- і посттексти за тематичними, жанровими і стильовими ознаками в
межах певного дискурсу. Інтертекстуальний вузол виникає в тих місцях дискурсу,
де відбувається зустріч літературної традиції з новаціями, конфлікт горизонтів 5

читацьких сподівань і досвіду, руйнування художнього шаблону, а в наступних
дискурсивних ланках – трансформація цієї традиції. На прикладі ескізу
А. Кримського «В народ!» розглянуто таку взаємодію на різних рівнях структури
літературного твору: тематичному, сюжетно-композиційному, стилістичному.
У світлі бахтінської концепції міжтекстової діалогічності поетика збірки
А. Кримського ґрунтується на іронічно-пародійній напрузі між словом «чужим»
(народницька традиція, міщанський стереотип) і «своїм» (мовлення модерного
«я»). Низка творів, які передували збірці «Повістки і ескізи...», а також тих, які
появилися пізніше (включно з літературно-критичними відгуками), складають не
просто тематично пов’язану хронологічну послідовність, а комунікативну
спільноту текстів, між якими спостерігається певна діалогічність. Явище цієї
діалогічності має відношення до методологічно важливої категорії дискурсу.
Дискурсивний аналіз дає змогу з’ясувати культурно-психологічні характеристики,
інтенції та взаємодії учасників спілкування навколо проблем «батьків і дітей»,
«психопатології», декаденства, обговорення яких в українському модернізмі
започаткувала дебютна збірка А. Кримського.
Другий розділ «Модерністичний бунт на тлі літературної традиції
(генетичні аспекти)» досліджує закономірності відбору генетичного претексту і
його трансформації в поетикальній структурі актуального тексту в умовах
міжгенераційного протистояння наприкінці ХІХ століття. Історія публікації
збірки засвідчила, що новаторський твір здатний долати опір консервативного
літературного середовища, змінюючи кордони між канонічним і «ненормальним»,
сакральним і профанним, традицією і новаторством.
Наскрізною у збірці стала тема бунту проти фарисейської моралі міщанства.
До широкого тематичного архіпретексту «Батьківського права», «Перших дебютів
одного радикала» можна зарахувати філософські мотиви непокори, відомі з
попередніх літературних традицій – від міфологічного Прометея до Ґетевого
Фауста, який повстав проти обмеження людських можливостей, прагнучи
повноти щастя; від байронівського непокірного героя – до протестантських 6

постатей у творчості реалістів. Універсальне трактування конфлікту, підкреслене
античним, біблійним, середньовічним, ренесансним, новочасним інтертекстом,
дає підстави говорити про модерністичне його забарвлення, характерне для
останніх десятиліть ХІХ віку, коли на літературну і суспільну арену вийшло
покоління молодих бунтарів.
Висвітлений у повістках «Та хто ж справді тут винен?!», «Виривки з
мемуарів одного старого гріховоди» мотив бездуховності, яка поступово
спустошує вражену нею особистість, має широкий сюжетно-тематичний претекст.
На противагу прихильникам автобіографічного та психоаналітичного тлумачення,
які схильні пов’язувати хворобливу нервозність і психопатологічні стани героїв
А. Кримського з психофізіологією самого автора, доводимо, що значна частина
його «хворобливого дискурсу» – це звичайна «літературщина», результат
начитаності автора, який з причин заклопотаності станом власного здоров’я
цікавився модними в тогочасному інформаційному потоці трендами в галузі
психології й медицини.
В оповіданнях «В народ!» і «Сирота Захарко» молодий письменник
пропустив народницьку традицію крізь призму іронічно протиставлених двох
досвідів – книжного і життєвого. Ліберальні персонажі збірки співвідносять себе з
улюбленими персонажами Шевченка, Марка Вовчка, Нечуя і намагаються
наслідувати їх у житті, однак зазнають фіаско, бо начиталися про свій народ у
книжках, але попадають з ним у конфлікт у реальному житті. Не збігаються їхні
культурний, мовний, моральний коди, наприклад, незрозуміле селянам ім’я
Шевченка вони сприймають за шевця, згідно з принципом народної етимології.
Твори А. Кримського зображують духовний бунт, який будучи риторично
спрямованим проти Бога, моралі, авторитету, культури, насправді став для
молодих протестантів формою пошуку істини і незалежності.
У третьому розділі «Художня структура у функціональному архітексті:
дискурси, жанри, стилі» з’ясовано, що багатозначна і багато в чому провокативна
поетика дебютної прозової збірки А. Кримського зумовила розбіжність горизонту 7

читацького сподівання і горизонту тексту на всіх етапах критичної рецепції – від
перших відгуків і до сучасних інтерпретацій. Зацікавлено й водночас суперечливо
сучасники сприймали збірку А. Кримського з її незвичайним – парадоксальним,
пародійним та багатозначним – висвітленням фундаментальних для суспільства
проблем виховання, національної самототожності, релігії, сімейних і дружніх
стосунків. Незважаючи на окремі звинувачення в неморальності й паплюженні
національних святощів, дебютантові пощастило – першими рецензентами його
творів стали О. Огоновський, І. Франко та Б. Грінченко. Характерними були
застереження письменника від крайнощів натуралізму і декадансу.
Багатозначна художня трансформація багатющого претексту у дебютній
збірці письменника проявила здатність породжувати різноманітні посттексти і
ремінісцентно перегукуватися з ними. Порушена А. Кримським проблема правди,
справедливості та правдомовності стала магістральною на зламі віків, коли
відбувалася зміна світоглядних систем. Сміливою «переоцінкою цінностей» і
гострою конфліктністю його «Повістки і ескізи...» прокладали шлях прозі
М. Яцкова, О. Шпитка, В. Винниченка, «хатянській» критиці.
Характерний дискурсивний ланцюжок «входження героя в соціальне
середовище» вибудовують «Хмари» І. Нечуя-Левицького, «В народ!»
А. Кримського і «Місто» В. Підмогильного. Ці три твори при зіставленні
вступають у типологічні відношення, виявляючи сюжетні та ідеологічні збіги і
розбіжності. Фрагмент інтертекстуальної дискусії з «Хмарами», яку розпочав
А. Кримський пародійним оповіданням «В народ!», В. Підмогильний розгорнув у
психологічно витончену, іронічно стриману картину малопомітної, але поступової
духовної інфляції в умовах становлення нової імперії, перебудованої з царської в
радянську.
У 1960-х і на початку 1970-х років, після кількох десятиліть замовчування
відбулися спроби повернути творчість А. Кримського читачеві, однак
інтерпретації були переважно ідеологізованими, а прозову спадщину видано з
купюрами. В сучасному літературознавстві поширене трактування прози
А. Кримського крізь призму психоаналізу (С. Павличко, Т. Гундорова,
Н. Зборовська, А. Печарський), наратології (Г. Останіна, В. Сірук), культурної
анропології (Ю. Ковалів, М. Моклиця, М. Гірняк, В. Шкляр, Ю. Горблянський,
Р. Ткаченко). Творчий досвід А. Кримського, який заперечив опозицію
народництва, європеїзму та орієнталізму, акцентував на психологічній
проблематиці і вдавався до пародіювання перестарілих традицій, виявився
цікавим як для постмодерністів, так і «нативістів».
Отже, генетичний та функціональний аспекти пов’язані з поетикальним:
перший виявляє інтенційний характер творчої трансформації в текстовій
конструкції готового літературного матеріалу («чужого слова», за М. Бахтіним), а
другий з’ясовує зв’язок між творчою рецепцією і актуалізованим елементом цієї
конструкції. Вибір автором елементу літературної традиції і способу його
представлення є актом інтенційним, розрахованим на рецептивну реакцію.
Обрана методика поєднання генетичного і функціонального аспектів
висвітлила поетику літературного твору як інтертекстуальне перехрестя різних
традицій і як джерело впливу на сучасників та наступників, що дає змогу
провести умовний вододіл між літературними поколіннями і глибше пізнати
діалектику зміни літературних епох.
Ключові слова: генетично-функціональні аспекти поетики, претекст,
посттекст, архітекст, літературна комунікація, діалогічність тексту, горизонт
сподівань, модерністична інтертекстуальність, художній експеримент, пародія,
іронія, стилізація.