Усний снотлумачний наратив: контекстно-функціональний аспект

Ставицька Я. В. Усний снотлумачний наратив: контекстно-
функціональний аспект. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за
спеціальністю 10. 01. 07 «Фольклористика». – Інститут мистецтвознавства,
фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАН України. – Київ, 2018.
Оповіді про сновидіння та усний сонник є важливим складником живої
фольклорної традиції. Сучасні дослідження з семіотики культури переконливо
доводять, що народні тлумачення сновидінь – стійкий та універсальний
механізмом трансляції етнічно обумовленої світоглядної системи. Ці
інтерпретаційні тексти є ключем до осмислення символічної мови фольклору.
Термін «фольклорний (усний) наратив» кристалізувався в понятійно-
термінологічному полі фольклористики впродовж 1990–2000-х років.
З урахуванням міжнародного досвіду вивчення фольклорних наративів у
дисертації сформульовано власне визначення усного снотлумачного наративу –
це онейрична оповідь, що виникає в процесі комунікації, результатом якої є
текст, сформований згідно зі стереотипними моделями традиційної культури.
Завдання дисертації були підпорядковані головній меті – з’ясуванню
контекстно-функціональних характеристик усної снотлумачної оповідальності.
Наукова новизна роботи випливає з того, що вперше в українській
фольклористиці всебічно досліджено усні снотлумачні наративи – специфіку їх
функціонування в комунікативному, соціокультурному та ритуальному
контекстах; уточнено висновки попередників щодо жанрових характеристик
усних снотлумачних текстів; виявлено особливості наративної структури
магічно-сакральних снотлумачних текстів, вставних наративів фольклорної
епіки – українських народних дум та балад. Проаналізовано дискурсотворчі
концепти «віщий сон», «душа», «потойбіччя», що виявляють потужний
кумулятивний потенціал у сюжетах чарівних казок, оповідей «завмиральників»,
міфологічних меморатах та фабулатах. Узагальнено багатий польовий досвід з
вивчення українського народного сонника, накопичений в межах міжнародного
23
українсько-англійського проекту, зініційованого К. Грушевською, що був
використаний у працях антрополога Ч. Селіґмана. Також уведено до наукового
обміну невідомі раніше архівні матеріали початку ХХ ст. та сучасні польові
записи, зокрема самозаписи, здійснені автором дисертації та студентами Києво-
Могилянської академії.
Дисертаційна робота містить багатий архівний і польовий матеріал, який
може бути використаний для укладання покажчиків з української неказкової
прози. Спостереження та висновки дисертаційного дослідження можуть бути
використані для написання праць з історії та теорії українського фольклору,
історії української фольклористики та етнології, розробки загальних та
спеціальних курсів з фольклору, для укладання методичних посібників.
Дослідження фольклорних наративів, як зауважила О. Микитенко,
характеризуються міждисциплінарним характером і пов’язані з широким
комплексом фольклористичних проблем. Серед них – з’ясування жанрових
форм фольклорних наративів, їх дефініційних характеристик: нові перспективи
предмета дослідження висувають вимоги узгодження різних, часто
суперечливих чи протилежних поглядів, нових жанрових та поняттєвих
визначень. Саме тому дисертаційне дослідження розпочато з огляду народної та
наукової термінології, яку застосовують для вивчення усної снотлумачної
практики. Огляд історії формування понятійно-термінологічного апарату усної
снтлумачної традиції засвідчує, що вже збирачі-аматори другої половини
ХІХ ст. зафіксували «оповідання про сни» та «сонник» як окремі фольклорні
жанри. У ХХ – на початку ХХІ ст. відбувається розширення меж
термінологічного поля снотлумачного фольклору: коли до наукового обігу
ввійшли терміни «міф-сон», «міфологічний меморат про сни», «сон-символ»,
«сон-наратив», «оніричний наратив». Доповнення й уточнення
фольклористичної термінології здійснювалося під впливом суміжних
гуманітарних дисциплін, зокрема літературознавства, культурної антропології,
когнітивної лінгвістики.
34
Досвід фіксації снотлумачень у процесі їхнього творення носіями живої
фольклорної традиції дав змогу простежити, як структуруються усні оніричні
наративи, які культурні смисли транслюють. Специфічними критеріями, що
вказують на фольклорну природу таких оповідей, є їхня прагматика й
семантика, тому особливо плідними є дослідження усних снотлумачних текстів
у межах комунікативної теорії. Численні праці з антропології сновидінь
(здебільшого іноземні) засвідчують, що їх інтерпретація зумовлена тим
культурним досвідом, яким володіє сновидець, а також соціальним контекстом,
що є для нього актуальним.
З огляду на ситуативний (комунікативний), ритуальний та
соціокультурний контексти в дисертації з’ясовано особливості творення й
функціонування усних снотлумачних наративів, їхня роль у транслюванні
традиційних культурних смислів.
Оніричні наративи є органічною складовою частиною повсякденної та
ритуальної практики, їхній аналіз дав змогу зробити висновок про
полівалентність і варіативність притаманних їм функцій. Однією з центральних
є функція комунікативна, що властива як для всього обширу усної снотлумачної
практики, так і для її фрагментів, зокрема в комплексі поховально-поминальної
обрядовості (оповіді про померлих і «потойбіччя»).
За результатами вивчення відповідей на «Програму збирання матеріалів
до українського народного сонника» К. Грушевської та сучасних польових
записів снотлумачного фольклору виокремлено регуляторну функцію сновидінь
(ідеться про регуляцію зв’язків людини й соціуму, зокрема, про дотримання
традиційних норм під час поминальних обрядових актів). Окремі функції, що
властиві усним снотлумачним наративам, реалізуються виключно в межах
ритуальних практик. Так, особливістю онейромантичної традиції українців, що
найяскравіше проявляється в контексті календарної обрядовості, є те, що їй
властива не лише прогностична, а й моделююча функція.
В аналізованих онейромантичних текстах відзначено вербальні й
невербальні культурні коди: предметний (гребінець, рушник, пісок, ключ,
45
перстень, пояс, дзеркало) та процесуальний код (переправа через річку,
замикання криниці). Семіотичний механізм дівочих календарних ворожінь «на
сон» реалізується через опозицію закритий / відкритий (замикання й
відмикання ключем криниці). У ритуальних текстах «закладання на сон», що
відзначаються локальною специфікою, поширений мотив «сіяння зерна навколо
криниці» (обрядовий акт, що впливає на родючість).
У дисертаційному дослідженні проаналізовано функціонування
сновидінь у структурі різних наративних фольклорних жанрів. Зокрема,
сюжетотворча функція снотлумачення є ключовою для всіх жанрових
різновидів «Сну Богородиці», деяких текстів епічної народної традиції («Дума
про сон і про жену», балада «Зловісний сон королевича»), казкових сюжетних
типів «Нерозказаний сон» (СУС 725), «Віщий сон» та «Проданий сон»
(ATU № 1645, Treasure at Home і № 1645 А Dream of Treasure Bought). Як
вставні наративи сновидіння функціонують у думах «Самійло Кішка» та «Івась
Коновченко».
У процесі дослідження встановлено, що сни в українському та світовому
епосі, як і у власне снотлумачній традиції, пов’язані з основними етапами
життєвого циклу: народженням, весіллям, смертю. У текстах українських
народних дум виявлено, що сновидіння в них функціонують у полі ритуалів
переходу: сон (як перехідний стан) підсилює ідею переходу й структурно її
оформлює.
Снотлумачні наративи «Сну Богородиці», тексту, що належить до
магічно-сакрального фольклору, відзначаються яскравою сотеріологічною
функцією.
У дисертаційному дослідженні виявлено й описано жанрові
характеристики фольклорних оповідних снотлумачних текстів. Коло усних
оніричних наративів неможливо окреслити межами одного жанру – навпаки,
варто говорити про цілий набір жанрових форм народної прози (билиці, казки),
фольклорної епіки (балади, думи), ритуально-магічних практик (молитви,
замовляння, примовки). Залежно від ситуативного контексту усний
56
снотлумачний наратив може поставати в різних жанрових іпостасях – як
оповідь-меморат чи оповідь-фабулат. У процесі побутування окремі
снотлумачні наративи, що належать до магічно-сакрального фольклору («Сон
Богородиці»), вбирають елементи різних жанрів, унаслідок чого творяться
перехідні (проміжні) жанрові форми.
Вивчення наративної структури усних снотлумачних текстів дає
підстави для висновків про структурну модель оніричної оповіді, що, як
правило, є тричленною: розповідь про сон, його тлумачення та здійснення. У
деяких текстах народної епіки така структура відтворена повністю: йдеться про
думи «Дума про сон і про жену», «Івась Коновченко», «Самійло Кішка», баладу
«Зловісний сон королевича», чарівні казки «Нерозгаданий сон», «Проданий
сон».
У дисертаційній праці досліджено базові фольклорні концепти усної
снотлумачної традиції, що є дискурсотворчими для снотлумачних оповідей:
«віщий сон», «душа», «потойбіччя». Серед сюжетів фольклорних казок, для
яких концепт віщого сну є центральним, виокремлено три: «нерозказаний сон»,
«віщий сон» та «проданий сон». Особливості концепту «віщого сну» в казках
сюжетного типу ATU № 1645 виявляються як у ситуативному контексті, так і в
контексті фольклорної культури, адже він реалізується, зокрема, і через
константні фольклорні мотиви – переправи через міст та піднімання на дерево.
Оповідь про сни в казковій прозі, як правило, є джерелом сакральної
інформації, що характерно й для багатьох снотлумачних практик. Нерозказаний
сон, як і проданий сон в аналізованих чарівних фольклорних казок – це віщі
сни, а вони в традиційній культурі мають статус сакральних. Особливістю
концепту «віщого сну» в аналізованих у дисертації казках є те, що він
демонструє два протилежні погляди на сон: сон як правда й сон як вигадка.
Крім того, ці тексти виявляють спільну з обрядовим фольклором концептуальну
закономірність: пробудження зі сну пов’язується зі зміною статусу сновидця, до
того ж віщі сни, які програмують долю (одруження, добробут), сняться молодим
персонажам.
6Традиційні уявлення про душу та її зв’язок зі сновидіннями відзначено в
різних формах фольклорної творчості, зокрема, у народній неказковій прозі (у
міфологічних меморатах та фабулатах). Спостереження над українськими
польовими снотлумачними текстами спростовує висновок Є. Рабіновича про
апріорність тверджень Е. Тайлора та Дж. Фрезера, що стосуються «мандрівки
душі уві сні». Ці ж тексти дають змогу підтвердити думку Б. Успенського, який
вважає, що саме сон моделює наші уявлення про потойбіччя.
Центральна функція оніричних наративів про потойбічний світ –
комунікативна. Нерідко потойбіччя уявляється аналогічним до світу земного,
окремі його образи пов’язані з центральною культурною опозицією
життя / смерть: церква=рай, місце, куди прямує душа після смерті й
церква=в’язниця – місце, яке позбавляє волі, що в традиційній культурі
рівноцінно смерті.
Фольклорні оніричні оповіді про відвідини потойбіччя нерідко
розробляють ті ж мотиви, що й книжні видіння (ходіння Богородиці по муках,
ходіння апостола Павла), що дає підстави для висновку про значну залежність
таких текстів від писемних джерел.
У концептосфері «того світу» спостережено тісну взаємодію двох
жанрів усної снотлумачної традиції – усного сонника та оповідей про сни.
Дослідження польових та архівних українських снотлумачних
матеріалів дало підстави зробити висновок, що снотлумаченням, як і багатьом
іншим культурним текстам, властива кумулятивність, тобто здатність
накопичувати та транслювати культурні смисли.
Ключові слова: усний снотлумачний наратив, сонник, сни,
К. Грушевська.