Літературна есеїстика Дмитра Донцова: націософсько-герменевтичні аспекти

Колкутіна В. В. Літературна есеїстика Дмитра Донцова: націософсько-
герменевтичні аспекти. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук за
спеціальностю 10.01.01 – українська література. – Дрогобицький державний
педагогічний університет імені Івана Франка, Львівський національний університет
імені Івана Франка, Дрогобич – Львів, 2018.
Уперше комплексно досліджено літературну есеїстику Д. Донцова всіх періодів
як націоцентичну єдність, як інтерпретаційну структуру, що поєднує теоретико-
методологічний, літературно-критичний та, меншою мірою, історико-літературний
рівні. Удосконалено комплексний герменевтичний підхід для тлумачення
філософської, літературознавчої, політичної, публіцистичної спадщини мислителя-
націоналіста як націоцентричної герменевтичної системи; дефініціювання понять
«націософська естетика» та «націософська герменевтика»; обґрунтування спрощеного
періодизування творчості Д. Донцова.
В історії української літератури ХХ століття помітно вирізняється вісниківство
як «понадчасовий феномен» (О. Баган). В основі цього яскравого суспільно-
світоглядного та культурно-естетичного явища лежить творчість видатного
політичного філософа, громадсько-політичного діяча, публіциста, есеїста, редактора,
видавця, літературного критика, ідеолога вольового націоналізму Дмитра Донцова
(1883–1973). За роллю, котру відіграв цей мислитель як протагоніст в історії
вітчизняної культури й характером ідейного світу його не випадково порівнюють з
італійцями Джузеппе Мадзіні та Паскуале Манчіні, іспанцями Мігелем де Унамуно та
Хосе Ортеґою-і-Ґассетом, англійцями Гілбертом Кійтом Честертоном та Томасом
Стернзом Еліотом, німцями Йоганном Фіхте та Освальдом Шпенґлером, французами
Морісом Барре та Шарлем Морра тощо.
Існує ряд можливих обґрунтувань актуальності нашого дослідження. По-перше,
ця актуальність зумовлена постійним зацікавленням вісниківством як класичним
феноменом в історії української літератури ХХ ст. По-друге, недостатньою
осмисленістю літературознавчого дискурсу Д. Донцова, потребою в комплексній, 3
герменевтичній інтерпретації націософського сенсу літературної есеїстики філософа.
По-третє, браком цілісного, системного потрактування літературної есеїстики
мислителя як теоретико-літературного, літературно-критичного та історико-
літературного явища, як унікального та продуктивного інтерпретаційного феномена в
історії українського літературознавства та герменевтики ХХ ст. По-четверте, потребою
активнішого залучення націоцентричної спадщини Д. Донцова в сучасну
гуманітаристику, з метою протидії націоруйнівним стратегіям і практикам культурного
імперіалізму та космополітизму, зокрема в контексті російсько-української війни.
У дисертації досліджено літературну есеїстику Д. Донцова крізь призму
іманентних для його мислення націософських та герменевтичних ідей. На матеріалі
літературно-критичних, філософських, політичних та публіцистичних есе мислителя
всіх періодів творчості вперше комплексно проаналізовано літературознавчу спадщину
як певну націософську смислову цілісність, як національно-екзистенціальний феномен
в історії українського літературознавства ХХ ст.
У роботі визначено й проінтерпретовано найважливіші герменевтично-
методологічні ідеї Д. Донцова (націоцентризм, ідеалізм, волюнтаризм, героїзм);
досліджено націософську специфіку донцовського розуміння творчості
І. Котляревського, М. Гоголя, Т. Шевченка, Олени Пчілки, І. Франка, Лесі Українки,
В. Стефаника, М. Черемшини, М. Хвильового, О. Теліги, а також інших представників
давнього письменства, класичної літератури, народників, модерністів, вісниківців,
радянських письменників; витлумачено художньо-аксіологічну парадигму мислителя
та окреслення ним історико-літературних понять.
Націоналістична інтерпретація мислителя в суті своїй націософська
(націологічна), але водночас і літературознавча з типовим для такого виду досвідів
переважанням когерентно-смислового рівня пізнання й оцінки над формально-
естетичним. Унаслідок пізнання відбувається перекодування ідеї з мови мистецтва на
мову націософії, у пошуках націософського еквівалента літературного феномена.
Найчастіше в основі цього еквівалента лежать дві інтенції: пошук, захист та
утвердження власної національної ідентичності та культурно-політична реалізація
національної ідеї. Водночас відбувається оцінка естетичного рівня того чи іншого 4
літературного феномена. Інколи, щоправда, простежується надмірні полемізм,
максималізм та тенденційність есеїста. Це можна помітити у тих випадках, коли
політичні інтенції домінують над герменевтичними закономірностями, викликаючи не
завжди справедливу гостроту оцінок.
У філософії Д. Донцова маємо доволі детально розроблену націоналістичну
естетику, «естетику Шевченка» як націософську теорію прекрасного в природі та
мистецтві. Ключовими рисами цієї шевченківської теорії варто назвати героїчність,
націотворчість (формування «духу» нації та її еліти), ідеалістичність (принциповий
антиматеріалізм), містицизм (божественність, сакральність), життєвість
(екзистенційність, віталістичність), духовнотворчість (ушляхетнення людини),
безкомпромісність, змагальність (література як зброя) тощо. Саме ця естетика лягла в
основу герменевтичного методу українського мислителя.
Іще однією герменевтичною традицією, з котрою постійно діалогізує
герменевтика Д. Донцова, стала христологічна інтерпретація як «стратегія
витлумачення явищ та закономірностей буття крізь призму християнства»
(П. Іванишин), що стосується й витлумачення художньо-літературних феноменів.
Д. Донцов та вісниківці, подібно до інших христологів, наприклад, Г. Зедльмаєра,
обстоюють естетичну та інтерпретаційну роль культурно-історичної традиції,
суспільну зорієнтованість мистецтва та герменевтики, а також християнський вимір
художнього. Бо справжня література, вважає український мислитель, «надихана
безначальною силою» Святого Духа.
Д. Донцов насамперед політичний філософ, і тому націоналістична герменевтика
стає для нього основним способом пізнання культурних, у тому числі літературних
феноменів та закономірностей, що прямо впливають на політичне буття нації.
Націоналістична інтерпретація у суті своїй націософська, але водночас й
літературознавча з типовим для такого виду досвідів переважанням когерентно-
смислового рівня пізнання й оцінки над формально-естетичним. Націоналістичні –
шевченківські – естетика й герменевтика Д. Донцова в онтологічному вимірі, на
підсвідомому та свідомому рівнях, інтегровані в український національний духовний
простір, спрямовані на освоєння, вивчення, інтерпретацію художніх текстів у 5
національно-екзистенційних категоріях. Метадискурсивний досвід Д. Донцова
базується на сутнісних принципах: націоцентризмі, ідеалізмі, волюнтаризмі, героїзмі.
Вісниківський неоромантизм розглядається як національно-модерністична
літературна течія, міцно закорінена у лицарській, водночас героїчній та містичній,
художній традиції давньої літератури, у творчості Т. Шевченка та Лесі Українки.
Філософсько-естетичною основою її є націоналістичний світогляд, героїчна, мужня
філософія трагічного оптимізму, філософія життя як боротьби. Основними рисами
неоромантизму стали: націоцентризм, суб’єктивність, волюнтаризм, героїчність,
активізм, динамізм, релігійність, ідеалізм, окциденталізм, ірраціоналізм, войовничість,
свободолюбство, фанатизм, шляхетність (довершеність) стилю тощо.
Український мислитель не лише глибокий естетик і теоретик літератури, він ще й
потужний герменевтичний практик, передусім літературний критик. Критика для
філософа має суто герменевтичний сенс. «Головним обов’язком критика» є
«розгадати» містерію, таємницю літературної творчості. Основним у критичному
процесі є зосередженість на «етиці та естетиці» твору, на тому, чим «горів поет і який
він нам залишив заповіт» (авторський сенс), а не на «техніці і механіці» компонування
твору. Особливе місце в літературно-критичному доробку Д. Донцова займає
тлумачення творчості давньоукраїнських авторів та письменників-класиків, серед яких
він особливо виділяв творчість Г. Сковороди, І. Котляревського, М. Гоголя та
Т. Шевченка. Основним антагоністом києво-руської та козацької традицій і водночас
основним антиподом героїко-романтичної традиції Т. Шевченка в цей період виступає
для мислителя П. Куліш.
Донцов запропонував власну літературно-історіософську структуру, відповідно
до формування й розвитку естетичного вираження героїчної національної традиції
(лицарського ідеалу): 1) період розквіту ‒ давня та класична література до
Т. Шевченка; 2) період «виродження» ‒ народництво і ранній модернізм; 3) період
протистояння відродженої героїчної естетики (неоромантизму) і декадансу
(«пролетарського» реалізму, космополітичного модернізму, авангардизму) у ХХ ст.
Тож творча діяльність Д. Донцова в онтологічно-екзистенціальному плані
глибоко закорінена в буття нації, заснована на націоналізмові як формі культури, має виразний націотворчий характер, спрямована на утвердження національної
ідентичності на основі української ідеї та в умовах колонізаторського тиску знаходить
своє інтерпретаційне вираження у тлумаченні художніх текстів як духовно-
світоглядної системи цінностей того чи іншого письменника.
Ключові слова: Дмитро Донцов, есеїстика, націософія, герменевтика,
вісниківство, націоналізм, націоцентризм, інтерпретація, сенс, естетика, волюнтаризм,
ідеалізм, героїзм, неоромантизм, модернізм.