Сучасне українсько-польське пограниччя: державний кордон та ідентичність населення

Чмелик Р. П. Сучасне українсько-польське пограниччя: державний
кордон та ідентичність населення. – Кваліфікаційна наукова праця на правах
рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за
спеціальністю 07.00.05 “Етнологія” (032 – Історія та археологія). – Інститут
народознавства НАН України, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича
НАН України. Львів, 2018.

У дисертації, на основі авторських польових досліджень 2008–2013
років, теоретичних і методологічних концепцій українських та зарубіжних
учених, критичного підходу до вивчення міжетнічних процесів на
пограниччях, комплексно проаналізовано формування та функціонування
етнічної ідентичності населення на українсько-польському пограниччі
новітньої доби. Розглянуто вплив сучасних політичних і соціально-
економічних змін на трансформацію ідентичності мешканців прилеглих до
кордону територій та роль етнокультурного чинника у цьому процесі.
Показано, що демократизація суспільних відносин у пострадянських
країнах наприкінці ХХ століття, становлення нових європейських держав
зумовили трансформацію суспільної свідомості, пов’язану із максимальним
загостренням почуття національної гідності та активізацією історичної
пам’яті. Століття бездержавності постколоніальних країн, васальна
залежність місцевих еліт від політичних центрів впливу і намагання
патріотичних середовищ зберегти свою автентичну окремішність призвели
до появи “ностальгічної ідентичності”. Її основою було переконання, що
збереження прадавніх традицій і звичаїв дозволяє вижити, перебороти будь-
яку кризу і збудувати вимріяне майбутнє. Досвід, однак, показав, що
“ідентичність збереження” спрямована на себе і має оборонний характер 3
замкненої системи. Наголошено на тому, що в умовах розвитку
демократичних суспільств почали творитися сприятливі обставини для
активізації історичної та суспільної пам’яті українців і поляків по обидва
боки кордону. Тоді ж розпочався процес зміни “ідентичності збереження”,
головним завданням якої була передача наступним поколінням
етнокультурної традиції зі всіма успадкованими стереотипами, на
“ідентичність будівничу”. Остання творилася на основі збереження
культурної різноманітності, толерантності до виявів іншості та була
спрямована на розвиток спільного безпечного майбутнього.
Реконструйовано формування сучасного українсько-польського
кордону, як результату воєнних і політичних процесів у Європі в період між
підписанням 23 серпня 1939 року пакту Ріббентропа–Молотова та
укладенням 15 лютого 1951 року договору між СРСР та Польщею про обмін
ділянками державних територій. Виділено чотири головні періоди
функціонування кордону і ставлення до нього мешканців від 1945 року і до
сьогодні: несприйняття і ворожість через брутальний спосіб встановлення;
розуміння кордону як невідворотної реальності, символу державної
репресивної машини; надії місцевого населення використати близькість
кордону для покращення власного добробуту і підвищення стандартів життя
після лібералізації прикордонного режиму; загального невдоволення
громадян України та Польщі ускладненням візового режиму між Україною і
Польщею. Проведені дослідження дозволили означити тенденцію до
помірного схвалення польськими мешканцями прикордоння ідеї повної
ліквідації кордону.
Стверджено, що одним з найважливіших чинників, які впливали на
формування образу пограниччя, була національна ідентичність його
населення, безпосередньо пов’язана з мовою, релігією, історичною пам’яттю
й міжетнічними відносинами. Незважаючи на спільне перебування у
соціалістичному таборі, існувала велика відмінність у способі реалізації 4
державної політики і впливу комуністичної ідеології на формування
світоглядних засад громадян в Україні та Польщі. Внаслідок масових
депортацій у прикордонних теренах Польщі практично не залишилося
українського населення і відповідно польського з боку кордону Радянського
Союзу. Дуже часто одинокими свідченнями етнічної належності конкретної
місцевості були історичні та релігійні пам’ятки матеріальної культури або
топоніміка.
Узагальнено динаміку міжетнічних відносин на прикладі
трансформації категорій “свій/інший/чужий” та зміни типу українсько-
польського пограниччя у другій половині ХХ – на початку ХХІ століть. У
післявоєнний час відбулися зміни у взаємному сприйнятті народів по обидві
сторони кордону. “Чужими” для себе стали поляки і українці, а пограниччя
стало відчуженим, де до “чужих” зараховували усіх, хто приїхав у
післявоєнний час, зокрема й українців з-за Збруча. Етнічний чинник перестав
бути визначальним в категорії іншості/чужості. Кардинальна, порівняно з
міжвоєнним часом, трансформація показала, що у трикутнику поляки-
українці-євреї відбулася заміна образів. Із “інших” або “своїх інших”, але не
“чужих”, щодо яких зазвичай зберігають дистанцію і кого бояться, ці три
народи стали взаємно чужими. Після Другої світової війни місцеві євреї
зникли з цих теренів і перестали бути об’єктом міжетнічних відносин. Разом
з тим, історична пам’ять старшого покоління міцно утримувала довоєнну
картину безконфліктного і толерантного життя в місцевих спільнотах, без
огляду на етнічні або релігійні відмінності.
Наголошено на тому, що традиція багатокультурності, звичаєвої
консолідованої взаємозалежності і співвідповідальності жителів конкретної
місцевості чи регіону виявилася й у процесі природного тривалого взаємного
уподібнення різних етносів через зближення їх побутової культури.
Представники іншої національності, з якими століттями проживали в одному
населеному пункті, вважалися менш небезпечними за прибульця такої ж 5
етнічної спільноти. Цей принцип наслідував засади функціонування міських
спільнот, де на рівні місцевої ідентичності практично всі прибулі, без огляду
на етнічну належність, довго перебували у статусі “чужих”, згодом більшість
переходила у категорію “інших” чи “своїх інших”, але рідко вони ставали
“своїми”.
Комуністична пропагандистська машина Радянського Союзу та
півсторічна ідеологічна активність тоталітарної системи зробила “своїми”
усіх мешканців прикордоння на рівні державної належності та ідентичності.
Чужими натомість стали поляки, а водночас і українці за кордоном. Прибуле
населення перетворилося на своїх у категорії, що відображала лише
ідентифікаційний статус мешканців однієї держави. Певний час в умовах
співіснуючого пограниччя як чужі продовжували також сприйматися
громадяни однієї “своєї” держави, статус яких мав тенденцію до зміни на
“інші”, “інші свої” чи навіть “свої” залежно від рівнів ідентифікації та
особливостей взаємостосунків із автохтонними мешканцями.
З розпадом тоталітарної системи і відкриттям кордонів українсько-
польське пограниччя перейшло у статус взаємозалежного, а його мешканці –
українці і поляки – один щодо другого еволюціонували з категорії “чужих”
до категорії “інших”, яких не бояться і з якими хочуть співпрацювати.
Водночас під впливом політичних чинників, у пошуках власної ідентичності
шляхом виокремлення/відчуження себе з “радянського народу” зросла
дистанція між українцями і росіянами, від яких щораз більше почали
відсторонюватися як від “чужих”. “Своїми”, за етнічним принципом,
поступово почали ставати всі українці за походженням з діаспори.
Відзначено, що в період соціалістичного табору поляки мали
однозначну позицію щодо окреслення “своїх/інших/чужих”, вважаючи усіх
за кордоном і нечисленних місцевих українців за “чужих”. Після відкриття
кордону і зростання міжособистісних контактів з’явилися тенденції до
лібералізації поглядів і зміни сприйняття – українців перестали боятися, з 6
ними почали співпрацювати. Помітний вплив на трансформацію польського
образу українців справляли інтенсивні зв’язки між людьми. Їх перебіг
доводив, що т. зв. “інші” мають багато подібних якостей на побутовому рівні.
На взаємозалежному пограниччі і решті території країни зустрічалися люди з
різних верств і соціальних статусів як рівні з рівними, котрі розуміли
важливість плекання взаємовигідних відносин.
Зміна типів пограниччя, відкритість українсько-польського кордону в
90-х роках ХХ століття спричинили значні трансформації локальної
ідентичності мешканців, що не завжди знаходило своє відображення на решті
території двох країн. Те, що більшість новітніх дискусійно-конфліктних
ситуацій на пограничних територіях були мирно вирішені, а також позитивні
тенденції у ставленні до представників іншої національності дозволяли
прогнозувати позитивну динаміку в міжетнічних відносинах.
Доведено, що важливим чинником в етнокультурних процесах
пограниччя залишалося суспільно-політичне сприйняття реальності.
Найбільш важливими його проявами цього були ментальні процеси, що
стосувалися оцінки минулого, стереотипів взаємного сприйняття. Після
десятків років заборон з’явилася можливість відвідати рідних, поховати
близьких, спробувати покращити своє економічне становище заробітками у
сусідній державі – це лише невеликий перелік мотивів, що спонукав
українців і поляків переглядати свої уявлення про сусідів.
Показано, що приводом для погіршення взаємин і конфронтації на
релігійному ґрунті в уяві місцевого населення майже завжди є зовнішні
обставини – політика уряду, війни, німці, “совєти”. Етнічні і релігійні
відносини на пограничних територіях мали великий вплив на формування
регіональної і національної свідомості місцевого населення. Складний
конфесійний поділ пограниччя руйнував поширений у Польщі спрощений
стереотип “українець-православний”. Крім того, взаємна оцінка українців –
вірних різних конфесій не завжди співпадала з їх етнічною належністю. Українців римо-католиків часом трактували як осіб польського походження.
На території Львівської області належність до Московського патріархату
часто вважалася виявом російського походження або свідчила про
причетність до переселенців з-за Збруча (довоєнного кордону між Австро-
Угорщиною і Росією, пізніше між Польщею і Радянським Союзом). На
території колишньої Галичини істинно українською розглядалася лише
Греко-Католицька Церква.
Вивчено проблеми, пов’язані зі збереженням та інтерпретацією
культурної спадщини на сучасному українсько-польському пограниччі.
Взірцем конструктивної співпраці на прикордонних теренах за останні
двадцять п’ять років була діяльність українських і польських культурних і
освітніх інституцій – музеїв, бібліотек, архівів. Щорічно музейні заклади
Львова, Луцька, Перемишля, Любліна, Замостя реалізовували десятки
спільних виставкових проектів, конференцій, семінарів, проводили
дослідження культурної спадщини двох народів.
Наголошено на тому, що зусилля гуманітарних еліт двох країн
спрямовані як на збереження національних ідентичностей, так і на виховання
почуття спільної відповідальності за культурну спадщину пограниччя. Досвід
і традиція пограниччя показують, що нації можуть знайти спільну мову у
різних аспектах – політичному, економічному, культурному. Запорукою
успіху є добра воля і щоденна праця над подоланням негативних упереджень
і стереотипів.
Ключові слова: Україна, Польща, міжетнічні відносини, тип
пограниччя, історична пам’ять, українсько-польська прикордонна зона,
категорії свій/інший/чужий, культурна спадщина.