Онтологічно-екзистенційні основи української малої прози кінця ХІХ–ХХ століть

Ткаченко Т.І. Онтологічно-екзистенційні основи української малої прози
кінця ХІХ–ХХ століть. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук зі
спеціальності 10.01.01 – українська література. – Київський національний
університет імені Тараса Шевченка Міністерства освіти і науки України. Київський
національний університет імені Тараса Шевченка Міністерства освіти і науки
України. – Київ, 2018.
Онтологічно-екзистенційний аспект дослідження письменства визначає твір як
унікальну матеріально-духову субстанцію. З одного боку, це багаторівнева
формозмістова цілісність, яка містить незмінні складники, що забезпечують її
функціонування у комунікативному полі. З другого боку, художній текст розкриває
феноменальні акценти, коли взаємодіють автор, твір й інтерпретатор, збагачуючись
модерними смислами та представляючи новаторські знахідки, які вирізняють
ідіостиль, окреслюють суще персонажів, спонукають до самообсервації читача.
Період вивчення та презентація розмаїтої палітри малої прози відомих, малознаних і
невідомих авторів доводить рівноцінність hapax legomenon, незважаючи на визнання
/ відсутність постаті у науковому контексті. Спільність іманентних основ
літературного твору в онтологічних концептах визначає екзистенційний вибір
лейтмотивом антропоцентричної художньої словесності від fin de siècle, що вкрай
важливо для розуміння специфіки українського письменства.
Мілітарний та сміховий дискурси утілюють діалектику життя, оскільки
представляють прояви опору в межовій ситуації, яка скеровує до граничного буття.
Дитячий та дорослий універсуми доводять взаємозалежність і неперервність буття-
у-світі, де макро- і мікросвіти корегують одне одного. Наскрізним стрижнем
чотирьох царин виступає «Dasein» (М. Гайдеґґер), що стає первинним поштовхом до
розбудови проекції «особисте – суспільне – національне – загальнолюдське»,
актуалізованої в мистецтві слова. Тож актуальність роботи зумовлена потребою
всебічного осмислення літературного твору як історико-культурного й особистісно-
національного феномену. 3


У дисертації здійснено системне дослідження української малої прози в
онтологічно-екзистенційному вимірі. Уперше охоплено понад столітній дискурс
національної словесності, виявлено її онтологічні концепти у формозмістовій
цілісності, які доводять єдність національної літератури в розмаїтті; обґрунтовано й
доведено власне онтологічну природу жанру, який сам корегує і визначається
буттєвісними складниками літературного твору; застосовано метод «уважного /
глибинного / ретельного прочитання», що уможливлює багатовимірний аналіз
художнього тексту як самодостатнього унікального явища, здатного постійного
продукувати нові смисли. До наукового обігу введено значну кількість маловідомих
і невідомих авторів, художня спадщина котрих ретельно вивчена. Уперше
представлено мозаїку різножанрових політематичних і полістильових творів
української малої прози кінця ХІХ–ХХ століть, яка, завдяки синтезу особистої,
громадської та загальнолюдської царин, формує цілісну картину національного
буття в літературних координатах.
У роботі проаналізовано концепти буття літературного твору; окреслено
художню візію революційно-воєнних колізій початку ХХ ст. у малій прозі;
визначено спадкоємність визвольних змагань у координатах національної художньої
словесності; встановлено особливості сміхового дискурсу в українському
письменстві; простудійовано діалектику буття в малих епічних формах; виявлено
аксіологічні акценти самоідентифікації; з’ясовано онтологічні домінанти літератури
про дітей та для дітей; виокремлено інтенції «філософії серця» у сенсорній рецепції
та інтерпретації світу; охарактеризовано значення екзистенційного вибору в
метаморфозах героя української малої прози; вирізнено концепти життя і смерті у
часопросторовій проекції новелістики; узагальнено розкриття мікро- і макросвітів у
автобіографічній нарації.
Сукупність зразків художньої словесності формує комплексну й цілісну
картину національної літератури. Тому письменство постає люстром буття індивіда,
спільноти, країни в духовому, духовному й фізичному вимірах, у діахронічному та
синхронічному аспектах. Межа ХІХ–ХХ ст. показує багатство внутрішнього світу 4


людини, засвідчує остаточний перехід від об’єктного до суб’єктного зображення, від
«буття-у-світі» до «самобуття».
Кривава стихія перших десятиліть визначає межову ситуацію постійним
станом людини. Масштабні зміни й події занурюють людину в герметичний простір,
унеможливлюють суб’єктивне бажання звільнитися від зовнішнього тиску. Індивід
змушений існувати в межовій ситуації чи обирати граничне буття, котре втілює
фізично-духовий опір, який руйнує симулякри, відновлюючи цінність єства.
Мілітарний дискурс малої прози ХХ ст., авторами якого є безпосередні учасники
або свідки подій, утверджує єдність нації у боротьбі за звільнення Батьківщини.
Встановлено, що психологічний стан детермінує жанровий вибір. Більшість історій
втілено в лаконічних формах (образки, новели чи оповідання з новелістичною
побудовою), що зумовлено темпоритмом відображених колізій та потребою
швидкого осягнення нових реалій. Письменники висвітлюють поступ нації – від
приреченої отари, ідеологічно захоплених апологетів комуни, повстанських спалахів
до самостійної військової сили – крізь суб’єктно-об’єктний вимір документально-
художнього прозописьма.
Іншим виявом опору-захисту стає сміховий дискурс. Письменники-гумористи
висвітлюють феномени дійсності крізь призму індивідуального світосприйняття.
Вони обирають об’єктом показу відому персоналію, тип, сформований певними
чинниками, особистісними, соціальними, історичними колізіями чи проявлений у
ситуації, який залежить від зовнішніх факторів і нездатний бути індивідуальністю,
чи явище, котре впливає на сьогодення громади. Реципієнт постає безпосереднім
учасником події чи розмови, актуалізує власні спогади, колізії долі, чуття,
відгукується на апеляцію оповідача. Мала проза з виразною комічною домінантою
представляє комплексне бачення українства й України крізь призму
багатовимірного часопростору реалій перевернутого буття.
За тоталітарної шовіністичної радянської системи письменники материкового
краю віддають збереження духового буття еміграційній літературі, яка зберігає
духовні засади, етногенетичну пам'ять. Діяльність шістдесятників і дисидентів
актуалізує справжні константи сущого, викриваючи реалії та зосереджуючись на

людині, яка виступає самообсерватором-аналітиком. Прозаїки досліджують етапи
розвитку людини, причини деформації первинного сприйняття, що руйнують межу
добра і зла. Вибір формальних та змістових складників залежить від мети автора,
його пріоритетів, розуміння місця людини у системі онтологічних координат.
Письменники порушують історичні, соціальні, психологічні й філософські аспекти,
досліджують ініціації, співвідношення макро- і мікрокосмосу, внутрішні та зовнішні
чинники зміни єства, роль індивіда у створенні цілісної картини буття.
Здобуття незалежності зумовлює потребу пошуку «Я», котре долає штучні
комплекси меншовартості, позбуваючись масок заради захисту єства. Проза
останніх десятиліть ХХ ст. відкидає шаблони радянського періоду, привертає увагу
до внутрішньої людини (кордоцентризм).
Тож історія національного письменства відображає увесь спектр життя
українства протягом століть в екзистенційно-онтологічному зрізі, а дисертація
постає спробою репрезентувати парадигму національного буття у координатах малої
прози кінця ХІХ–ХХ століть.
Ключові слова: мала проза, онтологія, екзистенційний вибір, буття, жанр,
сміховий дискурс, мілітарний дискурс, література для дітей та про дітей,
кордоцентризм, рефлексія.