Зовнішня політика Республіки Хорватія (1991-1999 рр.)

Демещук А. В. Зовнішня політика Республіки Хорватія (1991-1999 рр.). – На
правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за
спеціальністю 032 «Історія і археологія». – Київський національний університет
імені Тараса Шевченка, Міністерство освіти і науки України. – Київський
національний університет мені Тараса Шевченка, Міністерство освіти і науки
України. – Київ, 2020.
Розпад колишньої Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії,
становлення нових держав на її місці та трансформаційні процеси в них займають
вкрай важливе місце в історії Європи кінця ХХ ст. У цьому контексті однією з
центральних за значенням держав є Республіка Хорватія, яка разом із
Республікою Словенія першою вийшла з Югославії і відіграла значну роль в ході
Югославської кризи. Обидві републіки зараз є єдиними з колишньої СФРЮ
членами ЄС і НАТО. Хорватія в 1990-і рр. пройшла складний шлях війни за
відновлення територіальної цілісності, посткомуністичної трансформації та
державного становлення. У перше десятиліття хорватської незалежності її влада
на чолі з ХДС та президентом Ф. Туджманом змогла вирішити першочергові
зовнішньополітичні завдання країни, забезпечити їй повноцінне місце в
міжнародній спільноті та забезпечити надійний грунт для подальшої
євроатлантичної інтеграції на початку ХХІ ст. Попри те, що Хорватія змогла
втілити свої першочергові цілі, переважно безпекового характеру,
зовнішньополітичний курс Загреба в 1991-1999 рр. зіштовхнувся зі значними
викликами й носив часом суперечливий характер, що спричинило погіршення
відносин країни із Заходом та замороження її євроатлантичної перспективи до
зміни влади в 2000 р.
Хорватський зовнішньополітичний досвід 1990-х рр. становить помітний
інтерес для сучасної України, її влади та суспільства, адже Хорватії в той період
зіштовхнулася із подібними викликами – неоголошеною війною, сепаратизмом,
втратою частини своєї державної території – та з часом змогла відновити свою


3
територіальну цілісність, що було здійснено почергово двома шляхами –
військовим та мирної реінтеграції за участі ООН і міжнародної спільноти (Східна
Славонія, Баранья та Західний Срем у 1995-1998 рр.). З огляду на це, вивчення
взаємин Хорватії із міжнародною спільнотою та окремими її представниками, а
також міжнародними організаціями, для подолання викликів, які перед нею
стояли, було би корисним для нинішньої України. Відтак, питання зовнішньої
політики, яку проводила хорватська влада в перше десятиліття незалежності є
винятково цікавим, особливо для українського суспільства, а його дослідження –
необхідним для повноцінного розуміння розвитку історичних процесів в кінці
ХХ ст. на тернах колишньої СФРЮ та в Південно-Східній Європі загалом.
Із цією метою автор здійснив комплексний та неупереджений науковий
аналіз становлення, розвитку та основних напрямів зовнішньої політики
Республіки Хорватія в 1991-1999 рр. – з моменту проголошення незалежності до
смерті її першого президента Ф. Туджмана (який значною мірою визначав як
внутрішню, так і зовнішню політику країни, з огляду на свій стиль правління) та
подальшої докорінної зміни влади.
Історіографія питання, яке досліджується, представлена досить широким
спектром робіт, проте більшість із них стосуються не виключно зовнішньої
політики Загреба, а радше загальних питань сучасної хорватської історії та історії
кризи на теренах колишньої Югославії. Основний масив робіт представлений
хорватськими авторами, а також західними дослідниками. При цьому оцінки
політики тогочасної хорватської влади не є однозначними навіть у хорватській
історіографії, яку можна поділити на патріотичну та критичну. Поступово
хорватська тематика розвивається й у вітчизняній історіографії і вже написані
кілька якісних робіт, які зачіпають питання зовнішньої політики Хорватії після
1991 р. Джерельна база дисертаційної роботи є загалом досить репрезентативною
та різноманітною. Вона включає як архівні матеріали (із Хорватського
Державного Архіву), так і офіційні документи та нормативні акти Республіки
Хорватія, опубліковані джерела, багаті мемуарні матеріали та інформацію ЗМІ.


4
Цей масив джерел дозволяє комплексно та багатогранно прослідкувати
зовнішньополітичний курс Загреба в 1990-і рр. та всі його особливості.
У цілому, аналіз поточного стану дослідження теми дозволив дійти
висновку, що в Україні питання зовнішньої політики Хорватії та різних її аспектів
попри все зростаючий інтерес до питання та появу перших наукових досліджень,
дотичних до теми, все ще потребує комплексного та узагальнюваного вивчення в
контексті глобальних процесів, що відбувалися в Південно-Східній Європі в кінці
ХХ ст. Особливо з огляду на помітну актуальність хорватського політичного
досвіду 1990-х рр. для сучасної України. Саме це зумовило підготовку автором
цього дисертаційного дослідження, її мету, завдання, структуру та змістове
наповнення.
Перш за все, автор проаналізував становлення Хорватії як суверенної
держави, міжнародні умови, що його супроводжували, формування хорватської
зовнішньополітичної доктрини на початку 1990-х рр. та реалізацію хорватською
владою її основних цілей. Цими завданнями було забезпечення для країни
повноцінної правосуб’єктності на міжнародній арені, а також пошук міжнародної
підтримки для переможного завершення збройного конфлікту із ЮНА та
повсталими хорватськими сербами і відновлення територіальної цілісності.
Втілення вказаних вище завдань означало для Хорватії створення надійних та
безпечних умов для подальшого успішного державного будівництва, соціально-
економічного та політичного розвитку та інтеграції до провідних західних
структур.
Хорватія, попри низку труднощів на початку розпаду Югославії, змогла
схилити на свій бік міжнародне співтовариство, в першу чергу країни Західної
Європи, та отримала в січні 1992 р. міжнародне визнання, а в травні 1992 р. стала
повноправним членом ООН. Далі, в ході збройного конфлікту проти
самопроголошеної Республіки Сербська Країна, яка зайняла до третини
хорватської території, Загреб зміг досягти вигідного партнерства із США та
завдяки цьому здобути в серпні 1995 р. перемогу над повсталими сербами й
повернути майже всі окуповані території. Останню частину території, зайняту


5
сербами (Східна Славонію, Баранья та Західний Срем) Хорватія змогла повернути
шляхом мирної реінтеграції за винятково важливої підтримки й участі США та
перехідної адміністрації ООН. Остаточно територіальну цілісність Республіка
Хорватія відновила після реінтеграції цього регіону в січні 1998 р.
У дисертаційній роботі автор прослідкував основні вектори зовнішньої
політики Республіки Хорватія від виходу з СФРЮ в 1991 р. до смерті
Ф. Туджмана в 1999 р.: західний (США, Європа та міжнародні організації),
балканський (республіки колишньої СФРЮ), а також показав розвиток
хорватсько-українських відносин (у контексті європейського вектору). Ряд
регіонів та країн світу було свідомо випущено з уваги, позаяк хорватська
зовнішня політика щодо них була далеко поза пріоритетом в період, якому
присвячена дисертація. Західний вектор зовнішньої політики Республіки Хорватія
в 1991-1999 рр. був провідним і розвивався активно, але неоднозначно. Із
середини 1990-х рр. відносини Хорватії з західними державами, НАТО та ЄС
поступово погрішувалися, а їх якісне перезавантаження відбулося після зміни
влади в Загребі в ході парламентських і президентських виборів 2000 р.
Хорватсько-американські взаємини пройшли шлях від майже повної відсутності
інтересу Вашингтона до подій в СФРЮ в 1991 р. до активної допомоги США
Загребу здійснити ефективну реорганізацію війська та відновити територіальну
цілісність спочатку військовим шляхом, а потім завдяки мирній реінтеграції
Східної Славонії (автором відповідної угоди був посол США в Загребі, а
керівником перехідної адміністрації – американський генерал). Американсько-
хорватське партнерство було суто практичним. Допомігши Хорватії, Вашингтон
отримав можливість з її допомогою потіснити сербів у БіГ та схилити їх
керівництво до переговорів і закінчити конфлікт у цій країні. Проте після
закінчення війни, у 1995-1999 рр., хорватсько-американські відносини
погіршилися, а постать хорватського президента сприймалася американським
керівництвом негативно через авторитарний стиль його правління, порушення
свободи ЗМІ, недостатню співпрацю з Гаазьким трибуналом та проблеми з
поверненням сербських біженцців, а також через політику щодо БіГ.


6
Неоднозначними були відносини Хорватії з ЄС та європейськими
державами. У період боротби за незалежність і міжнародне визнання головними
союзниками Хорватії були ФРН, Австрія та Ватикан. Згодом ЄС та його члени
критикували хорватську владу за ті самі речі, в яких Загреб звинувачували США,
а також за відмову брати участь у регіональних інтеграційних проєктах.
Ф. Туджман, зі свого боку, критикував Захід за тиск та втручання у внутрішні
справи Хорватії. Хоча країни ЄС одностайно визнали незалежність Хорватії в
січні 1992 р., шлях до євроатлантичної інтеграції був для Загреба замороженим аж
до зміни влади в січні 2000 р. У той же час ЄС надавав Хорватії матеріальну
допомогу як країні, постраждалій від бойових дій. Ставши членом ООН у травні
1992 р., Хорватія налагодила тісну співпрацю з цієї структурою – на хорватській
території діяли миротворчі місії, а згодом спостережна місія ОБСЄ. Досвід
миротворчих місій ООН на хорватській території під час війни 1991-1995 рр.
оцінювався хорватською владою загалом негативно через їх неефективність. До
смерті Ф. Туджмана в 1999 р. у Гаазький трибунал не було видано жодного
хорватського військового, що негативно вплинуло на відносини Загреба із
Заходом.
Велику увагу автором було зверено на місце й роль Хорватії у війні в БіГ
(1992-1995 рр.) та повоєнному врегулюванні, а також на відносини з іншими
колишніми республіками СФРЮ. Офіційною Хорватія наголошувала, що вона не
балканська, а середземноморська й центральноєвропейська держава, а відтак
хорватська влада категорично відкидала будь-які варіанти регіональної інтеграції
з країнами колишньої СФРЮ. Проте Хорватія змушена була встановити та
розвивати відносини зі всіма постюгославськими державами, а з 1996 р. навіть із
СРЮ (Сербія і Чорногорія), яка фактично вела проти Хорватії неоголошену війну
й підтримувала самопроголошену РСК. Особливий характер носили відносини
Хорватії з БіГ адже Загреб був однією із сторін конфліку в республіці та мав
територіальні апетити щодо неї (позаяк хорвати на 1991 р. становили 18%
населення БіГ), які через позицію США не вдалося втілити. Хорватія стала одним
із гарантів мирної Дейтонської угоди, що закінчила війну в БіГ. Водночас


7
Хорватія мала непорозуміння зі Словенією, пов’язані з прикордонними
суперечками на суші та морі, АЕС Кршко та Люблянським банком, які до 1999 р.
не вдалося вирішити.
Республіка Хорватія, не зважаючи на численні виклики, не завжди
сприятливу міжнародну ситуацію, військові та соціально-економічні труднощі,
змогла до кінця 1990-х рр. досягти своїх ключових зовнішньополітичних цілей –
здобула повноправне місце на міжнародній арені, захистила свій суверенітет і
відновила територіальну цілісність, ставши фактично регіональною силою.
Водночас Загреб в другій половині 1990-х рр. пережив серйозні загострення у
відносинах із Заходом, а під кінець президентства Ф. Туджмана й часткову
ізоляцію.
Практичне значення дисертаційної роботи полягає в можливості її
використання вітчизняними дипломатами, політичними експертами й
дослідниками-балканістами. Результати дослідження допоможуть працівникам
українського МЗС глибше зрозуміти специфіку Хорватії, її політики та відносин в
регіоні. Ця дисертація може стати основою для розробки та вдосконалення
нормативних та спеціальних лекційних курсів у вітчизняних вищих навчальних
закладах, присвячених сучасній історії Хорватії, Західним Балканам та Південно-
Східній Європі. Робота може бути використана для написання начальних
посібників та підручників із всесвітньої історії, історії слов’янських країн,
країнознавства. Також це дослідження може дати поштовх до подальшого
ретельнішого наукового вивчення теми та різних її аспектів.
Ключові слова: Хорватія, зовнішня політика, дипломатія, незалежність,
війна, СФРЮ, Західні Балкани, міжнародне визнання, мирне врегулювання,
двосторонні відносини.