Політико-правова доктрина Хрестоносного руху доби Середньовіччя

Забзалюк Д. Є. Політико-правова доктрина Хрестоносного руху доби
Середньовіччя. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук за
спеціальністю 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і
правових учень. – Львівський державний університет внутрішніх справ
Міністерства внутрішніх справ України, Національний університет «Львівська
політехніка» Міністерства освіти і науки України, Львів, 2021.
Дисертація присвячена комплексному дослідженню політико-правової
доктрини Хрестоносного руху доби Середньовіччя в контексті аналізу її
теоретико-методологічних та історико-правових детермінантів становлення та
розвитку на основі розробленої авторської концепції її доктринальних засад.
Автором проаналізовано місце та роль Хрестоносного руху в системі
державно-правових регуляторів суспільно-політичного життя християнського
світу в добу Середньовіччя, досліджено ідейні засади та доктринальні
особливості Хрестоносного руху в теологічній та політико-правовій думці
Середньовіччя та значення Хрестоносного руху для суспільно-політичного та
державно-правового розвитку Європи.
Виокремлено концептуальні засади формування політико-правової
доктрини Хрестоносного руху доби Середньовіччя в контексті яких досліджено
вплив Хрестоносного руху на розвиток канонічного права та юридичної науки,
головні чинники Папської реформації в добу Середньовіччя та історико-правові
засади становлення духовно-лицарських орденів.
В роботі відображено значення політико-правової доктрини
Хрестоносного руху для розвитку етнічних українських земель. З’ясовано роль
християнства та вплив католицизму на державотворчі процеси Київської Русі та
Галицько-Волинської держави, а також політико-правові аспекти європейської
інтеграції Київської Русі та Галицько-Волинської держави в період
Хрестоносного руху.


3



З’ясовано, що питання феномена Хрестоносного руху широко подано у
світовій і вітчизняній науковій думці, однак, здебільшого, праці, присвячені
цьому непересічному явищу носили фрагментарний, регламентований характер
і стосувалися, переважно тих процесів, які безпосередньо характеризували його
перебіг, причини та наслідки. Вказано, що в процесі вивчення історичного,
суспільного та державно-правового змісту подій, що мали місце у ХІ–ХІІІ ст. в
Європі та на Близькому Сході, в науковий обіг було введено особливий
термін – «Хрестоносний рух». Цей термін аналізувався, переважно, в
історичному аспекті та носив чітко виражений теологічний характер. Основою
такого аналізу були релігійні, духовні, світоглядні, ментальні чинники, які
характеризували проблематику Хрестоносного руху.
Підкреслено, що у західній та східній історіографії Хрестоносного руху
яскраво простежуються ключові напрями, в контексті яких здійснювався аналіз
цього явища. В їх основі присутні п’ять головних чинників: 1) державно-
політичне та соціально-економічне становище Європи в ХІ – ХІІІ століттях;
2) церковна та канонічна реформація Західної Католицької церкви; 3) ідея
визволення «Гробу Господнього» від невірних; 4) паломництво до
християнських святинь Близького Сходу; 5) феномен Священної війни за Святу
землю, у якій були поєднані духовно-світоглядні та сакральні мотивації із
військово-політичними амбіціями.
Вказано на те, що ще задовго до початку Хрестоносного руху на Схід
Римська католицька Церква стає головним виразником ідей та доктрин
середньовічного суспільства і, спираючись на величезні земельні і грошові
ресурси, займає домінуюче місце у тодішньому феодальному суспільстві. Як
провідний ідеологічний інститут, а також виразник політико-правової доктрини
доби Середньовіччя, Церква здійснює комплекс заходів щодо посилення
суспільної та політичної згуртованості, а також об’єднання середньовічного
феодального світу, сміливо втілюючи план створення вселенської папської
теократичної феодальної держави.
Заради досягнення цієї мети папство за допомогою низки заходів усіляко


4



пристосовувалось до еволюційних процесів у середньовічному соціумі, а також
забезпечувало його необхідними духовними гаслами. Це, зокрема, знайшло
своє відображення у проведенні реформації Католицької Церкви, котру
розпочали ченці монастиря Клюні, суть якої полягала у підпорядкуванні всього
світського духовенства чернецтву, а також у домінуванні над світською
владою. Клюнійці прагнули створити сильну централізовану церковну
організацію і тому сприяли звеличенню папської влади. В цей час і самі римські
Папи проводили централізаторську політику в Католицькій Церкві. Звичайно,
вони вступили в союз з клюнійцями, побачивши в них свою опору.
Зазначено, що Католицька Церква виявилась готова до таких змін, що
знайшло своє відображення у формуванні нової державно-правової доктрини,
звичайно, не без участі клюнійців. Найбільш яскраво це виражалось у програмі
так званої «папської теократії», тобто «встановлення верховної влади Папи в
церковних і світських справах», яку висунув у 1075 році Папа Григорій VII і
сформулював її у своєму знаменитому «Dictatus Papae» («Диктаті Папи»). За
його задумом, до цієї теократичної монархії повинні були увійти всі
християнські держави. Крім того, Папа Григорій VІІ та інші відомі богослови
проповідували існування правового порядку не тільки в середині окремих
держав, але й у міжнародній сфері. Ідея теократичної монархії мала величезний
глибинний зміст, оскільки вперше була висловлена теорія об’єднаної Європи на
основі християнської віри, що однозначно повинно було позитивно вплинути
на її політичний, соціально-економічний, культурний та духовний розвиток.
Тому Григорій VII та інші реформатори прийшли до висновку, що вони, для
досягнення своєї кінцевої мети, повинні вирішити чотири тактичні завдання.
По-перше, їм необхідно було створити нові склепіння старого права, для
демонстрування того, що їх метою була легітимація духовної традиції. По-
друге, створити нові закони, які стануть опорою їх програми, заповнюючи
прогалини в існуючому зводі правових норм. По-третє, вони повинні були
розвинути відповідні процедурні механізми, а нові суди, що мають діяти більш
ефективно, повинні були виправляти порушення церковного права. І,


5



по-четверте, церкві були потрібні нові і дієвіші способи, ніж ті, які були в
наявності, для виявлення правопорушників і передачі їх судам.
Григорій VII підвів латинську теологію впритул до священної війни,
стверджуючи, що Папа також має повне право збирати армії, щоб воювати за
Бога і латинську церкву. Він також далеко просунувся у справі обґрунтування
концепції освяченого насильства в рамках спокути – ідеї, яка стане суттю
Хрестоносного руху. Проте Григорія не можна вважати головним творцем
Хрестових походів, тому що він явно не зумів обґрунтувати серйозну і
переконливу ідею священної війни, яка знайшла б відгук у християн Європи.
Отже, встановлено, що Папська реформація Католицької Церкви у добу
Середньовіччя, проведена, зокрема, й завдяки участі клюнійських ченців, мала
визначальний характер і для самої Католицької Церкви, і для усієї Європи
загалом. Це був одним з вирішальних чинників для розвитку церковного та
канонічного права, яке остаточно сформувалось упродовж ХІІ – ХІІІ століття та
відображало головні ідейні та політико-правові засади католицизму. З огляду
на наведене вище акцентовано на ролі клюнійського кліру, а також на
формулюванні постулатів унікального за своєю суттю «клюнійського права»,
ідеї та концепції якого відобразились на розвитку європейської правової
системи.
Встановлено, що в рамках цих реалій, сама ідея визволення
християнських реліквій, оспіваних у Святому Письмі, була позитивно
сприйнята і на руських землях, оскільки починаючи з Х століття вони стали
об’єктом для здійснення прощ. У той же час ідея збройного походу
християнських паломників не знайшла належного схвалення у православному
давньоруському середовищі. Це було зумовлено не тільки наслідками Великої
церковної схизми, але й самим ментальним розумінням неможливості
сприймати Хрестоносний рух у контексті військово-визвольної місії.
Зауважено, що у правовому полі Хрестоносний рух у європейській та у
вітчизняній історіографії практично не досліджувався. З огляду на це,
пропонована наукова праця є першою спробою проаналізувати це явище з


6



точки зору формулювання концептуального змісту політико-правової доктрини
Хрестоносного руху доби Середньовіччя.
Сформовано цілісну теоретичну конструкцію щодо розуміння та суті
політико-правової доктрини Хрестоносного руху доби Середньовіччя. Аналіз
політико-правової доктрини здійснено через призму концептуальних ідей та
теорій про державно-правові явища та процеси, що становлять найважливіші
детермінанти її формування та сутності. З огляду на це, політико-правову
доктрину запропоновано розуміти як систему поглядів, теорій та учень про
особливості державно-правового розвитку, що виражені у концепціях, в основі
яких лежить притаманна для певного історичного періоду ідейно -теоретична та
ідеологічна основа. При цьому ідеологічна основа визнана методологічним
стержнем політико-правової доктрини, за допомогою якого вирішуються
основні проблеми державно-правового і суспільного розвитку.
Охарактеризовано християнську концепцію влади, як вагомого
першоджерела формування політико-правової доктрини доби Середньовіччя.
Підкреслено, що важливим елементом канонічного права став інститут
папських легатів, який виник під час Хрестоносного руху для контролю
застосування норм канонічного права і здійснення папської політики. Папські
легати функціонували як роз’їзні судді, послані з Риму розбирати розбіжності і
спірні питання, які місцева влада була нездатна або не бажали вирішувати
самостійно. Легатам, як і синодам, передбачалося доручити відразу кілька
різних функцій одночасно. Вони були слідчими, уповноваженими розкривати
все те, що відбувалося на місцевому рівні. Вони були законодавцями,
уповноваженими оголошувати правила для регіону, в який вони були послані.
Визначено, що головною силою армії хрестоносців було лицарство,
розквіт якого припадає саме на ХІІ–ХІІІ ст., тобто на період Хрестових походів.
Зауважено, що в контексті дослідження вагоме значення відведено
середньовічному лицарству, що об’єдналось у духовно-лицарські ордени,
діяльності духовно-лицарських орденів в контексті їх історичного становлення
та розвитку. Такий аналіз дозволив мовити про формування основних


7



постулатів орденського права, основами якого, без сумніву, можна вважати
численні акти правотворчої діяльності духовно-лицарських орденів у вигляді
Уставів, Статутів, рішень Капітулів та ін. Ці документи мали колосальне
значення з точки зору його інноваційного змісту (що не було характерним для
Уставів інших орденів та церковних інституцій), оскільки він надавав Великому
Магістру Ордену право змінювати певні правила в силу тих чи інших обставин,
що зробило його доволі революційним для тієї епохи та вплинуло на розвиток
церковного та канонічного права, а також дозволило говорити про появу
специфічного орденського права.
Підкреслено, що завдяки діяльності Ордену Тамплієрів в Європі
сформувалась потужна банківська та фінансово-кредитна система.
Запозичивши досвід мусульманських країн під час перебування у Святій землі,
тамплієри започаткували нові технології у сільському господарстві, медицині,
архітектурі, топографії, мореплавстві та суднобудуванні, літературі. Суттєвий
вплив мала діяльність духовно-лицарських орденів на становлення, розвиток та
реформування церковного та канонічного права, яке без сумніву, значною
мірою почало пристосовуватись не тільки до потреб самої Церкви, але й до
більш ефективного регулювання відносин із світською владою, що однозначно
позитивно вплинуло на розвиток Європи загалом.
Підкреслено, що взаємодія християнського світогляду і правової системи,
що формувалася на Русі, відбувалася також і на такому структурному рівні
правової системи, як рівень правосвідомості і правової культури. Церковне
право у давньоруський період стає найважливішим і найавторитетнішим
компонентом правової системи і, на відміну від інших індивідуально-
дисциплінуючих систем, сприяло зміцненню соціальної дисципліни. Розвиток
давньоруського суспільства вимагав додаткових регуляторів суспільної
поведінки, і ті варіанти нової соціальної поведінки, що сформувалися під
впливом християнства, виявилися актуальними і затребуваними в Київській
Русі, вони визначали і детермінували правову поведінку населення.
Зазначено про те, що Папа Римський дуже уважно приглядався до


8



релігійних і політичних справ в Україні-Русі. Підкреслено, що протягом ХІ–ХІІ
ст. на західних територіях Київської Русі спостерігається значне піднесення
двох удільних князівств – Галицького та Волинського. Ці князівські землі
підтримували активні міжнародні відносини з провідними європейськими
країнами, Візантією тощо. Це зумовлювало перспективу їх подальшого
об’єднання в єдину державу, вироблення європейського вектору розвитку, а
також зміцнення їх ролі та впливу на політичну ситуацію в Європі.
Встановлено, що головними напрямами зовнішньополітичної діяльності
Галицько-Волинського князівства у 40–50-х роках ХІІІ ст. можна вважати
активізацію дипломатичних відносин з провідними європейськими державами,
де особливого значення набули зовнішньополітичні зв’язки із Римом, зокрема,
у питаннях щодо прийняття католицизму та можливої релігійної унії, а також
створення союзу християнських католицьких держав по організації хрестового
походу проти монголо-татар.
Ключові слова: політико-правова доктрина, Хрестоносний рух,
Середньовіччя, християнство, церква, католицизм, духовно-лицарський орден,
канонічне право, церковне право, «клюнійське» право, орденське право.