Українська національна державність: формування державно-правової традиції (друга половина XVI-початок ХХ ст.)

Терлюк І. Я. Українська національна державність: формування державно-
правової традиції (друга половина XVI – початок ХХ ст.). – Кваліфікаційна
наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук за
спеціальністю 12.00.01 – теорія та історія держави і права; історія політичних і
правових учень. – Національний університет «Львівська політехніка»
Міністерства освіти і науки України. – Львів, 2021.
Дисертація присвячена комплексному дослідженню української
національної державності як процесу вироблення національної державно-
правової традиції. Висловлена авторська наукова позиція щодо кожної зі
складових досліджуваної проблематики – феноменів нації, державності,
державно-правової традиції.
В основу визначення феномену нації покладено багатопланове
(суспільство, етнос, нація) поняття народу в суспільно-політичному значенні як
населення, яке на основі спільних громадянських (національно-громадянських)
цінностей та інтересів об'єднується в одну спільноту. Наголошено, що ключове
поняття дослідження – націоґенез – процес виникнення й формування нації.
Висловлено його розуміння як багатоаспектного історичного процесу еволюції
народу як етносу, який, однак, на відміну від етногенезу, тісно пов'язаний з його
політичним самоусвідомленням.
Сформульовано авторську візію початку націоґенезу будь-якого народу як
«історичного зламу» – різкої зміни (погіршення) його соціального й правового
становища, коли протягом відносно короткого часу, в житті спільноти
відбуваються (або започатковуються) вкрай вагомі, епохальні зміни, і як
наслідок, в нових умовах гостро постає потреба збереження принаймні свого
попереднього статусу. Доведено, що за умов націоґенезу, основними
інструментами єдності народу стають розвиток форм його самоорганізації та,
головно, т. зв. національна ідея, що об'єднує суспільство навколо вирішення
злободенних для того чи іншого етапу історичного розвитку державно-правових


3



та соціально-політичних проблем, надаючи народу ознак нації (у зазначеному
вище розумінні).
Простежено існуючі наукові підходи щодо поняття «державність» й
підтверджено (або спростовано) їх значимість на емпіричному матеріалі історії
держави і права України. Запропоновано власне розуміння державності як
історично мінливого, проте завжди комплексного процесу формування
суспільних інституцій, співставного (і в історичній ретроспективі паралельного)
з націоґенезом. Наголошено на суголосності понять державності й
(національного) державотворення. Вироблено власне бачення останнього як
комплексного й довготривалого процесу, себто такого, що охоплює політичні,
правотворчі, культурні, політичні, міфотворчі (в розумінні політичного міфу),
релігійні та ін. чинники, і який спрямований на усвідомлення / утворення /
розбудову народом власної (національної) держави.
Акцентовано на нерівнозначності понять «українська державність» і
«українська національна державність». Якщо українська державність фактично
ототожнюється з історичним буттям українського народу, реально, починаючи
від часу появи на території України перших слов’янських політичних утворень,
то виникнення української національної державності (держави) припадає на час
формування нації, тобто якісно іншого стану народу.
Державно-правову традицію позиціоновано як соціокультурне явище, що
віддзеркалюється у ментально-правовій та суспільно-політичній сферах
життєдіяльності народу. Змістові ознаки державно-правової традиції
виявляються у (відносно) однаковому розумінні значимості політичних та
правових цінностей, сприйнятті та подальшому розвитку окремих політико-
правових ідей, непереривності та спадковості норм політичної поведінки й
збереженні політичних і правових звичаїв, а також – у формуванні й
функціонуванні відповідних суспільних інститутів.
Акцентовано, що національна державно-правова традиція зумовлюється
особливостями націоґенезу конкретного народу. Вони проглядаються в
узалежненні націоґенезу константами спільних для усіх його соціальних верств


4



природно-правових ментальних цінностей, що постійно виявляються в перебігу
його державотворення. Наголошено, що національна державно-правова
традиція слугує легітимації нації і (національної) державності (держави),
формується унаслідок важливих, навіть знакових історичних подій в житті
народу та найголовніше, – суспільством не усвідомлюється як певна сутність.
Осмислення її можливе тільки, аналізуючи джерела конкретної традиції чи її
складових, в яких вона присутня.
Українську національну державно-правову традицію визначено як
український націоґенез, узалежнений константою вольностей – природно-
правової цінності, втрата якої консолідувала українське суспільство раннього
Нового часу. Мотивовано, що константа вольностей лежить в основі
характерних рис психології українців – вільнолюбства, демократизму,
індивідуалізму, ідеї рівності, неприпустимості насильства влади і т. ін.
Обґрунтовано, що означені природно-правові ментальні цінності українців
складають підложжя процесу вироблення комплексу політико-правових ідей
української державності й становлять основу для розуміння національної ідеї
українського народу. Проведено думку, що природно-правові ментальні
цінності українців притаманні широкій часовій палітрі еволюції української
державності, принаймні у межах досліджуваного періоду – від витоків у добу
раннього Нового часу і до перших спроб реалізації з початком Новітньої доби в
історії (але, не тільки).
Висловлено переконання, що започаткування українського націоґенезу
(національного державотворення) припадає на останню третину XVI – першу
половину XVII ст. Наголошено, що цей історичний злам пов'язується передовсім
з козацтвом. Відзначено, що козацтво фактично посіло місце провідної
соціальної бази й проводиря масового руху за політичне самовизначення
тогочасних українців. Показано, що саме з козацтвом до українців уперше
прийшло усвідомлення потреби добитися захисту своїх прав і свобод (втрачених
вольностей) через домагання власної держави. Проте такої держави, організація
якої відповідала б тим цінностям, які відстоюються. Тим самим закладалися


5



(формувалися) основи української національної державно-правової традиції,
частиною якої ставали окремі традиції в організації влади, управління,
урегулювання суспільних відносин і т. ін.
Доведено, що український модерний (сучасний) націоґенез, який
розпочався у ХІХ ст., основувався на національній традиції, побудованій на
козацькому міфі. Оцінено розвиток українських правових і самоврядних
традицій у складі Російської і Австрійської (Австро-Угорської) імперій, як
пошук «компенсаційних замінників» втраченим національним державно-
правовим інституціям і, як потребу в само-організації національного державного
життя у нових геополітичних умовах.
Наголошено, що головними субститутами національного державного життя
українців обох імперій була система звичаєвого права й організація місцевого
самоврядування. Підкреслено, що додаткові субститути для західних українців –
можливість реалізації їх політичного життя шляхом діяльності культурно-
освітніх товариств, згодом, – політичних партій, а формування системи
національного законодавства через переосмислення чинного австрійського
законодавства – уможливлювалися наслідками встановлення в імперській
Австрії конституційного ладу.
Акцентовано як на характерній рисі українського звичаєвого права того
часу – збереженні іманентних рис української ментальності, що підкреслювали
індивідуальність й повагу до особистості, толерували потяг до суспільної та
особистісної свободи. Наголошено, що ця особливість української звичаєво-
правової культури об'єктивно не могла бути проігнорована в процесі здійснення
російсько-імперської правової політики. А вищий рівень політичного і правового
розвитку Австрійської імперії офіційно сприяв юридичному обмеженню дії
місцевого (українського) звичаєвого права, однак не його реальній поширеності
в краї. Підкреслено, що побутування звичаєвого права, як прояву еволюції
українського націоґенезу, відповідно позначалося на моделях поведінки й
формулах мислення українців, формуючи самобутні риси народної
правосвідомості.


6



Вказано, що проблема організації місцевого самоврядування в Україні
імперської доби – двовимірна. Теоретично сама ідея місцевого самоврядування
як невід’ємного і невідчужуваного права громади на самоуправління, отримала
потужну підтримку в українській політико-правовій думці. Інституційно – була
наслідком ліберальних реформ 1860-х рр. в обох імперіях.
Підкреслено, що в обох імперіях розвиток українських правових та
самоврядних традицій – заслуга українського народу, який в складних
геополітичних умовах зумів зберегти ядро самоорганізації. А це також – ознака
європейськості, європейської державно-правової традиції.
У революційних умовах початку ХХ ст. обґрунтуванням правомірності
претензій української нації на державну окремішність послужили передовсім
самобутній досвід й традиція козацької державності, які стали основою
розбудови національної державності та національного права.
Ознаки національної державно-правової традиції виявлено у практиці
українського державотворення революційної хвилі – в особливостях його
легітимізації, виробленні національної конституційно-правової доктрини
організації влади, в розбудові судової системи, правоохоронних органів та
військовому будівництві, а також у законодавчій діяльності.
Наголошено на іманентності законодавчих норм цієї історичної доби
українському менталітету та їх зорієнтованості на міжнародно-правові
стандарти тогочасної (й сучасної) Європи.
Висновки автора опираються на наукові досягнення світової й вітчизняної
науки та, головно, – комплексний аналіз масиву пам'яток української політико-
правової думки та практики вітчизняного державотворення.
Ключові слова: держава, державність, національна державність, українська
національна державність, українське національне державотворення, українська
національна державно-правова традиція, український націоґенез, український
конституціоналізм.