Церковно-релігійні процеси в західних областях УРСР у другій половині 1960-х – першій половині 1980-х рр.: регіональні особливості

Пуйда Р.Б. Церковно-релігійні процеси в західних областях УРСР у
другій половині 1960-х – першій половині 1980-х рр.: регіональні
особливості. – Кваліфікована наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за
спеціальністю 07.00.01 – історія України. Інститут українознавства ім. І.
Крип’якевича НАН України, Інститут народознавства НАН України. Львів,
2021.
У дисертації розв’язана актуальна наукова проблема, що полягала в
комплексному, системному аналізі особливостей церковно-релігійних процесів
у західних областях Української РСР у контексті суспільно-політичних,
соціокультурних процесів другої половини 1960-х – першої половини 1980-х
рр.
Актуальність дисертаційної роботи полягає у тому, що Розвал Союзу
Радянських Соціалістичних Республік (СРСР) як і загалом тоталітарної
системи на просторі Центрально-східної Європи (1991 р.), демократичні
перетворення останніх десятиліть в Українській державі супроводжувалися
відновленням релігійної свободи, трансформацією державно-церковних
відносин, розбудовою мережі церковно-релігійних інституцій. У цьому
контексті значне зацікавлення сучасних істориків, релігієзнавців викликають
церковно-релігійні процеси на українських землях у другій половині ХХ ст.,
адже прискіпливе вивчення негативного для переважної більшості конфесій
досвіду державно-церковних взаємин тоталітарного періоду унеможливить
повторення подібних прецедентів, сприятиме підвищенню культури
міжрелігійних / міжконфесійних відносин в Україні.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у комплексному
дослідженні церковно-релігійних процесів в західних областях УРСР у
середині 1960-х – першій половині 1980-х рр. До наукового обігу залучено
значну кількість раніше неопублікованих архівних матеріалів та публікацій
тогочасних періодичних видань. Уперше: комплексно досліджено політику


3



радянських органів влади щодо церковно-релігійних спільнот
західноукраїнського регіону у другій половині ХХ ст., показано її репресивний
характер; подано комплексні характеристики релігійної мережі в західних
областях Української РСР, визначено причини її зміни, простежено динаміку
кількісного складу вірян; проаналізовано погляди віруючих на роль релігійної
віри в їхньому житті, уявлення про Бога, відбиття релігійних догматів і канонів
у їхній свідомості, загальний рівень знання релігійного віровчення;
спростовано низку міфів, витворених радянською пропагандою про
встановлення «масового атеїзму» в західноукраїнському регіоні.
Удосконалено: бачення особистої мотивації дій духовенства, пресвітерів і
віруючих в умовах репресій радянської влади другої половини ХХ ст.; окремі
фрагменти життєпису підпільного греко-католицького духовенства,
пресвітерів протестантських Церков і спільнот. Отримали подальший
розвиток: проблема діяльності богословських навчальних закладів у другій
половині ХХ ст.; характеристика богослужбової та науково-богословської
видавничої діяльності православної, унійноої та протестантських церков;
положення про відповідальність Компартії України за розгортання
масштабного міжконфесійного конфлікту в західних областях України у другій
половині 1980-х рр.
У дисертації проаналізовано та систематизовано стан наукової розробки
теми, джерельну базу та теоретико-методологічні засади дослідження.
За результатами дослідження встановлено, що політика радянської
держави щодо релігійних організацій упродовж другої половини ХХ ст., за
винятком декількох періодів, була безперервним наступом влади на духовні
інституції з метою обмеження або заборони їх функціонування. Яскравий
приклад у цьому контексті – західноукраїнські області. У порівнянні з
довоєнним періодом, розподіл конфесійних прихильностей населення західних
областей Української РСР зазнав деяких змін. У західноукраїнському регіоні у
другій половині 1960-х – першій половині 1980-х рр. легально / нелегально
функціонували практично усі релігійні громади, які існували у цей період в


4



Українській РСР. Серед найпоширеніших конфесій – нелегальні громади
УГКЦ, а також лояльні до влади православні та римо-католицькі общини,
нелегальні громади адвентистів-реформістів, свідків Єгови, покутників,
п’ятидесятників та ін. Особливість західноукраїнських областей – партійно-
державні органи влади надавали підтримку РПЦ з метою зменшення впливу
греко-католицьких віруючих та так званих «сектантських церков і спільнот».
Незважаючи на перебування у «катакомбах», важливу роль у процесі
патріотичного освідомлення населення відігравала УГКЦ. У 1946 р. церква
була загнана радянською владою у підпілля, що започаткував нову, трагічну
сторінку в її історії. Проте насильницьке возз’єднання з РПЦ не похитнуло віри
греко-католиків у можливість відновлення повноцінного функціонування своєї
Церкви УРСР, що у другій половині 1960-х – першій половині 1980-х рр.
привело до загострення державно-церковних відносин у Галичині та
Закарпатті. Для протидії поширенню греко-католицизму у
західноукраїнському регіоні влада широко використовувала методи
пропаганди серед місцевого населення, можливості РПЦ, застосовувала
репресії до найактивніших віруючих та священослужителів. Однак,
незважаючи на вжиті заходи, уніати не втрачали надії на відновлення
функціонування Церкви в УРСР, про що свідчать їх численні листи до
партчиновників з вимогами відкрити закриті культові спору, зареєструвати
релігійні громади (формально православні), самовільно захоплені церкви в
окремих місцевостях регіону, дотримання греко-католицької релігійної
обрядовості, підпільне висвячення духівництва.
У другій половині ХХ ст. в Українській РСР продовжували
функціонувати (легально, підпільно) сотні протестантських громад та спільнот,
які проводили релігійні зібрання, відвідували молитовні будинки,
дотримувалися релігійності ігноруючи радянське законодавство про релігійні
культи. Центральні та місцеві органи влади у відповідності до марксистсько-
ленінської теорії намагалися не допустити збільшення мережі їх релігійних


5



громад, методами репресій та переслідувань спробували зменшити релігійну
активність віруючих.
Релігійний карта західноукраїнських областей не була однорідною. Так,
Галичина, а також Закарпаття стали центром відродження УГКЦ в УРСР.
Практика показала, що у Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській,
Закарпатській областях возз’єднання греко-католицької та православної
церков в більшості випадків виявилося формальним. Активні прибічники унії,
головним чином священики, які займали керівне становище в ГКЦ, разом із
ченцями і черницями відмовилися визнати православну церкву і перенесли
свою діяльність у підпілля, отримуючи підтримку населення. Упродовж 1960 –
початку 1980-х рр. підпільно висвячувалися священнослужителі, діяли т. зв.
«домашні церкви», віруючі таємно сповідалися та здійснювали інші культові
обряди, що свідчить про діяльність церкви, яка, однак, не могда набути
легального характеру.
Радянська влада проводила масові репресії греко-католицького
духовенства, із особливою ненавистю ставилася до мирян, які не відреклися
унії. Незважаючи на репресії, греко-католицькі громади у західних областях
УРСР, де факто, продовжували функціонувати до часу виходу із підпілля. Один
із напрямів боротьби місцевих органів влади із уніатами полягав у негласній
підтримці РПЦ у другій половині ХХ ст. Саме Православна церква у цей період
зайняла домінуючі позиції в західноукраїнських областях, особливо у
традиційно православному Волинському регіоні. Компартія не тільки
підтримувала РПЦ, але й активно використовувала її для боротьби із
«запроданськими», «неугодними» церквами, що особливо помітно на прикладі
Закарпаття. У таких умовах греко-католицькі віруючі часто намагалися
несанкціоновано проводити богослужіння, що нерідко приводило до репресій,
арештів, накладення значних грошових штрафів.
Значного поширення у західноукраїнських областях набув
протестантизм, особливо у Волинському регіоні у формі баптизму та
п’ятидесятництва, а також на Львівщині – у формі адвентизму. Період другої


6



половини 60-х – початку 1980-х років став одним із найскладніших для віруючі
цих Церков зважаючи на репресії, примусові виселення, арешти, гоніння,
переслідування, змушення до прилюдного зречення віри. У цей же час в УРСР
функціонувала значна кількість малих за чисельністю релігійних груп, з-поміж
яких чи не найбільшою були громада Свідків Єгови. В інформаційних звітах
уповноважених Ради у справах релігій, Свідки Єгови входили до категорії
«незареєстрованих і підпільних сект». У досліджуваний період їх релігійні
громади набули особливого поширення у Закарпатті, Львівщині, у Волинській
і Тернопільській областях. Говорячи про розвиток та діяльність дрібних
релігійних течій на території УРСР, необхідно зазначити, що вони становили
невід’ємну складову загальної мережі протестантських конфесій. У західних
областях УРСР, зокрема, функціонувала релігійна громада менонітів.
зафіксовано діяльність Апокаліпсистської Христової церкви, з’являються
поодинокі дані про підпільну діяльність таких дрібних релігійних течій, як
«червонодраконівці», «суботники». У Чернівецькій областях радянська влада
зафіксувала діяльність старообрядців. Більшість віруючих цих конфесій
свідомо уникали будь-яких контактів з владою (не визнавали носіння зброї,
боялись отримання документів, зокрема паспортів, уникали виборчих процесів
тощо).
ЦК КПУ, обкоми західноукраїнських областей намагалися максимально
приховати перед громадськістю краю достовірну кількість віруючих, або ж
узагалі показували їх відсутність на релігійній карті регіону. Де факто, у
західних областях України частка віруючого населення була значно вищою,
ніж в СРСР загалом. У 60 – 80-х рр. ХХ ст. у західноукраїнських областях була
остаточно сформована мережа підпільних керівних центрів, навчальних
закладів, діяльність самвидаву, завуальована система заборонених видів
роботи з віруючими. Релігійні переконання у Галичині, Буковині, Закарпатті,
Волині, за даними соціологічних досліджень, отриманих безпосередньо від
віруючих людей, були характерними не тільки для пересічних громадян, але й
багатьох партчиновників, працівників промислових підприємств. Дещо нижчі


7



показники релігійного самовизначення зафіксовані серед працівників шкіл,
дошкільних закладів, установ культури, охорони здоров'я та органів сільського
державного управління, спеціалістів сільського господарства. Виявлено безліч
фактів які свідчать про те, що від релігійних звичаїв і традицій не збирались
відмовлятися комсомольці, активісти, а також члени Компартії та
профспілкових організацій.
Зростання релігійної свідомості населення, посилення активності греко-
католицьких віруючих та духівництва, спроби реєстрації знятих з обліку
релігійних громад, самовільні відкриття закритих культових споруд,
зменшення впливу атеїстичної пропаганди на місцеве населення – базові
чинники, які характеризують державно-церковні відносини у
західноукраїнських областях досліджуваного періоду. У період розвинутого
соціалізму значні зусилля державно-партійні органи радянської влади
докладали до пропаганди атеїзму та боротьби із релігійністю населення. У
цьому контексті західноукраїнські області відігравали особливу роль, адже у
краї зосереджувалася значна кількість культових споруд, а релігійність
населення була значно вищою за офіційні загальнореспубліканські показники.
КПУ проводила конкретні заходи щодо посилення антирелігійної пропаганди
у західноукраїнських областях, а також пропаганди переваг радянського
способу життя. Діяльність релігійних громад обговорювалася на нарадах
уповноважених Ради у справах релігій при Раді Міністрів УРСР у областях
Західної України, партійних зборах різних рівнів, зборах ідеологічного активу
районів, семінарах культпросвітніх працівників, обласних, районних
атеїстичних конференціях. Відзначено, що значну увагу Компартія України
приділяла ЗМІ, які повинні були б висвітлювати історичні аспекти
«антинародної суті уніатства».
У 1960-х – першій половині 1980-х рр. радянські органи влади
продовжували цілеспрямовану діяльність щодо припинення функціонування
протестантських церков і спільнот. Під особливим наглядом влади перебували
віруючі церкви АСД, п’ятидесятники, ЄХБ, свідки Єгови, про що свідчать


8



документи радянських органів влади із грифом «таємно». Акцентовану увагу
Комітет державної безпеки (КДБ), місцеві уповноважені Ради у справах релігій
при Раді Міністрів Української РСР приділяли підпільним громадам тих церков
і спільнот, які не бажали виходити із підпілля. Щодо цих віруючих влада
застосовувала репресивні заходи, намагалася чинити морально-психологічний
тиск та всіляко дискредитувала за допомогою засобів масової інформації (ЗМІ)
серед широкого загалу. Однак не зважаючи на вжиті заходи, зокрема спроби
поширення атеїстичного світогляду, впровадження радянської обрядовості,
серед віруючих-протестантів зафіксовано доволі високий рівень дотримання
релігійної обрядовості, а кількість їх релігійних громад у 1960-х – 1980-х рр. не
тільки не зменшувалася, але й демонструвала стійку тенденцію до збільшення.
Компартійні документи із грифом «таємно» дозволяють констатувати,
що партійно-державні органи влади УРСР у 1960-х – 1980-х рр. не досягли
особливих успіхів у питанні контролю за дотриманням законодавства про
релігійні культи, особливо у західноукраїнських областях. Окреслену тезу
яскраво підтверджують (а) численні листи віруючих до партчиновників з
вимогами відкрити закриті культові спору, зареєструвати ліквідовані / нові
релігійні громади, (б) спроби релігійних активістів самовільно відкрити
недіючі культові споруди в окремих місцевостях УРСР, (в) впровадження у
побут релігійної обрядовості, (г) підпільне висвячення духівництва тощо.
З’ясовано, що для протидії поширенню релігійності серед населення
республіки КПУ широко використовувала методи атеїстичної пропаганди,
застосовувала репресії до найактивніших віруючих та священнослужителів.
Поширена в українській історіографії теза про високий рівень
маніфестованої релігійності в західних областях УРСР у досліджуваний період
знайшла своє підтвердження після скрупульозного аналізу архівних матеріалів,
які стосуються таких історико-етнокультурних регіонів України як Галичина,
Волинь, Закарпаття та Буковина. Традиційно у цілому регіоні рівень
релігійності був вищим у старших вікових групах, порівняно з молодшими, та
серед жінок, порівняно з чоловіками. Основну роль в організації та об’єднанні


9



релігійних громад, не дивлячись на масові закриття культових споруд,
відігравали священики, пресвітери. Законодавчі, нормативно-правові акти
ставили поза законом не тільки греко-католицьких віруючих, але й цілі
напрями в протестантизмі. У таких умовах, духовенство нерідко відхилялося
від канонічних правил, спрощувало деякі релігійні обряди (освячення
житлових будинків, пасок тощо).
У досліджуваний період першочерговим завданням релігійних громад
було намагання виробити таку модель співпраці з владою, яка б дозволила
функціонувати в офіційно атеїстичній державі. Виняток – уніати, свідки Єгови,
дрібні релігійні групи, які радянсько-партійні органи влади таврували як
«зрадників», «ворогів радянського народу». Діяльність лояльних до влади
релігійних громад відбувалася на тлі тотального поширення атеїстичного
світогляду. До його формування була причетна уся вертикаль радянсько-
партійної системи управління – обкоми парії, уповноважені в справах релігій,
різноманітні комітети у структурах виконкомів, громадські організації
(товариство «Знання»), наукові інституції, музеї атеїзму, соціологічні центри,
педагоги та ін. Ці органи влади вели боротьбу із такими «порушеннями»
радянського законодавства, як відмови виконання громадських обов’язків в
релігійні свята з релігійних мотивів, відмова від участі у виборах, заклики до
молитв за «в’язнів совісті», організоване навчання дітей релігії, відмова
призовників з родин віруючих приймати військову присягу і брати до рук
зброю з релігійних мотивів тощо.
Ключові слова: Церква, УРСР, релігійні спільноти, віруючі, державно-
церковні відносини, релігійна громада.