Сакральні пам'ятки західних областей України в умовах антирелігійної політики другої половини 1940-х – першої половини 1960-х років

Мочкін С. А. Сакральні пам’ятки західних областей України в умовах
антирелігійної політики другої половини 1940-х – першої половини 1960-х
років. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук
(доктора філософії) за спеціальністю 07.00.01 «Історія України» (032 –
Історія та археологія). – Східноєвропейський національний університет імені
Лесі Українки, Луцьк, 2017.
Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки,
Луцьк, 2018.
У дисертації висвітлюється становище сакральних (культових)
пам’яток західних областей України в умовах антирелігійної політики
комуністичної влади, що проводилася впродовж другої половини 1940-х –
першої половини 1960-х років. Шляхом аналізу наукових публікацій, які
стосуються теми, встановлено наявність відповідного фактологічного
матеріалу лише у вигляді окремих фрагментів. Таким чином, констатовано
відсутність в історіографії спеціального узагальнюючого дослідження з теми.
З’ясовано, що для її наукового дослідження існує достатня джерельна база.
Зазначено, що радянська влада у другій половині 1940-х – першій
половині 1960-х рр. здійснювала стосовно релігії і церкви специфічну
політику, яка зачепила й усі конфесії західних областей Української РСР.
Протягом означеного періоду ця політика характеризувалася певними
видозмінами. Так, зважаючи на угоду 1943 р. між Й. Сталіним та ієрархами
Руської [Російської] православної церкви, більшовицький тоталітарний
режим в перші повоєнні роки ставився до православної конфесії лояльно.
Основний удар він спрямував проти Української греко-католицької церкви,
римо-католиків, іудейських та протестантських громад. Негативні зміни у
ставленні радянської влади до Руської [Російської] православної церкви 3

проявилися вже у 1947 р. Відтоді розпочинається активізація атеїстичної,
насамперед антиправославної пропаганди.
Прихід до влади М. Хрущова зумовив подальше розгортання наступу
на релігійні громади. У 1954 р. з’явилися дві постанови, які окреслювали
партійно-державну політику в означеній сфері. Постанова від 7 липня 1954 р.
носила яскраво виражений антирелігійний характер. Однак до 1958 р.
головний вектор у політиці влади щодо релігії і церкви визначала постанова
«Про помилки у проведенні науково-атеїстичної пропаганди серед
населення» від 10 листопада 1954 р., яка була ліберальнішою. Але певне
пом’якшення такої політики тривало недовго. Період 1958–1964 рр.
ознаменувався проведенням наступальної антирелігійної кампанії, яку
вважають найагресивнішим виявом політики комуністичної влади СРСР
стосовно релігії і церкви у післявоєнні десятиліття. Завершилася вона після
зняття М. Хрущова з партійно-державних посад у жовтні 1964 р. та зміни у
1965 р. керівництва й реорганізації відповідних державних структур, до
компетенції яких входило регулювання відносин з різними конфесіями.
У дисертації з’ясовано, що внаслідок антирелігійної політики в СРСР у
другій половині 1940-х – першій половині 1960-х рр. нерухома та рухома
сакральна спадщина західного регіону України зазнала непоправних втрат.
Значна частина культових споруд виявилася закритою і переданою для
використання під склади колгоспів, радгоспів, споживчих товариств,
крамниці, шкільні майстерні, будинки культури та клуби, ін. Руйнувалися
деталі архітектурного ансамблю, внаслідок переобладнання зовнішній вигляд
сакральних будівель змінювався, втрачався первісний мистецький задум.
Найтрагічнішим стало те, що чимало таких об’єктів, насамперед
православної конфесії, було просто знищено. Майно знятих з обліку (і
пізніше знищених) культових споруд вилучалося та часто безслідно зникало.
У дисертації показано, що завдяки зусиллям громадськості та окремих
представників державних органів вдалося зберегти від руйнації частину 4

нерухомих сакральних пам’яток регіону. Це стало можливим через
проведення певних пам’яткоохоронних заходів, ініційованих у першу чергу
музейними працівниками та науковою і творчою інтелігенцією. Наприкінці
періоду, що досліджується у дисертації, громадськість УРСР порушила перед
партійно-державними органами питання про доцільність створення
загальнореспубліканської громадської пам’яткоохоронної організації,
широкого залучення різних прошарків населення до збереження культурної
спадщини, зокрема, сакральної. Завдяки наполегливості науковців,
літераторів, митців, пам’яткоохоронців у 1966 р. вдалося створити
Українське товариство охорони пам’яток історії та культури, яке стало
дієвою силою у справі збереження національних культурних цінностей, у
тому числі й культових.
На підставі опрацювання відповідного фактологічного матеріалу
виконана дисертація, наукова новизна результатів якої полягає у наступному.
Уперше підготовлена наукова праця про становище в умовах післявоєнної
антирелігійної політики сакральних пам’яток цілісного й специфічного з
конфесійної точки зору регіону України, яким є її західні області. У контексті
тогочасних загальносоюзних і загальнореспубліканських тенденцій
простежено ставлення влади і суспільства до цих пам’яток як об’єктів
вищеозначеної політики та загальноукраїнської й регіональної
пам’яткоохоронної діяльності. Шляхом аналізу джерел розкрито зміст,
форми, методи й наслідки антирелігійної політики радянської влади другої
половини 1940-х – першої половини 1960-х рр. стосовно сакральних споруд
західних областей України, а також окремі аспекти відповідної
пам’яткоохоронної діяльності. Віднайдено та опрацьовано розпорядження
компартійних структур й органів влади західних областей УРСР, що на
регіональному рівні деталізували антирелігійну політику держави та
пам’яткоохоронну роботу, які стосувалася культових об’єктів. До наукового
обігу введено значний масив неопублікованих документів центральних та 5

обласних архівів України, що висвітлюють становище сакральних пам’яток її
західного регіону у зазначений період. Подальшого наукового розвитку у
дисертації набули питання про основні тенденції державно-церковних
відносин другої половини 1940-х – першої половини 1960-х рр., внесок
окремих учасників пам’яткоохоронної діяльності у порятунок сакральної
спадщини регіону. Уточнено масштаби втрат сакральних об’єктів західних
областей України внаслідок антирелігійної політики радянської влади.
Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що
матеріал дисертації, її концептуальні положення і висновки можуть бути
корисними для створення узагальнюючих і спеціальних праць з історії
України, її західних областей другої половини ХХ ст., підготовки курсів
лекцій і спецкурсів у вищій та середній школі. Матеріали дослідження
будуть не зайвими при укладанні збірників документів та матеріалів на
суспільно-культурну й пам’яткознавчу тематику, підготовці екскурсійних
маршрутів, написанні довідників, буклетів, проспектів, ін. Узагальнений
досвід учасників порятунку і збереження сакральних пам’яток при його
критичному осмисленні стане у нагоді сучасним працівникам
пам’яткоохоронної сфери – історикам, краєзнавцям, музеєзнавцям,
архітекторам, мистецтвознавцям, культурологам.
Ключові слова: антирелігійна політика, західні області Української
РСР, культурна спадщина, сакральні пам’ятки, церква, костел, синагога.