Громадсько-політична і культурно-просвітницька діяльність Арсена Річинського (1892–1956)

Кравчук О. Р. Громадсько-політична і культурно-просвітницька
діяльність Арсена Річинського (1892–1956). – Кваліфікаційна наукова праця
на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук
за спеціальністю 07.00.01 – історія України – Тернопільський національний
педагогічний університет імені Володимира Гнатюка, Тернопіль, 2021.
У дисертаційному дослідженні висвітлено результати цілісного аналізу
громадсько-політичної і культурно-просвітницької діяльності Арсена
Річинського упродовж досліджуваного періоду. Проаналізовано
історіографію та охарактеризовано джерельну базу дослідження, визначено
методологічні засади й відповідний науковий інструментарій праці.
Проаналізовано вплив родинного середовища та навчання на
формування світогляду діяча. Саме виховання батьками, які належали до
православного духовенства, визначило інтерес до релігії та української
культури, що пізніше проявилося у наукових і публіцистичних працях,
сприяло формуванню А. Річинського як свідомого українського патріота.
Зростання в духовній родині закономірно породжувало зацікавлення
релігійним життям. І хоча він вибрав світську кар’єру, добре орієнтувався у
питаннях церковної обрядовості й догматики.
Незважаючи на те, що представники православного кліру, у тому числі
й батько Арсена, мали нести ідеї самодержавства, православ’я і народності,
працювати в напрямку русифікації на Волині, вони змушені були рахуватися
з потужною українською культурною традицією й прилучалися до неї.
Закономірно, що церковну культуру, традиції, він вважав одним із
найважливіших складників релігійного життя. Віруючі батьки українську
ідею прищеплювали синові через християнські чесноти, виховали у ньому
незламне почуття християнської любові, яка вивела його на шлях свідомого
українського патріота. У помешканні Річинських, крім богословської


3
літератури, часописів, настільною книгою був «Кобзар», твори вітчизняних і
зарубіжних письменників. Зі Східної Галичини у Західну Волинь проникали
ідеї національного культурного руху, які формували нездоланне прагнення
пізнати історію рідного народу, його традиції, звичаї та обряди, що стало
основою подальших здобутків праці А. Річинського.
Показано початки громадсько-політичної, культурно-просвітньої і
фахової праці, розкрито роль освітнього середовища Кременця, Житомира,
Варшави і Києва у формуванні світогляду А. Річинського. На початку ХХ ст.
відбувається становлення А. Річинського як громадсько-політичного і
культурно-освітнього діяча в умовах народно-демократичної революції 1905–
1907 рр. Всебічно обдарований юнак наполегливо шукав себе. Він був одним
із кращих у вивченні богословських дисциплін, начитаний, проте
священником не став. Навчався у Волинській духовній семінарії чотири роки
і хоча залишалося ще два останніх роки богословського навчання, її не
закінчив. Він отримав право на учительську посаду в початковій школі.
А. Річинський працював учителем двокласної церковно-парафіяльної школи.
Восени 1911 р. Арсен вступив на медичний факультет Варшавського
університету. Після першого курсу, через матеріальну скруту в сім’ї,
утримував себе самостійно, працевлаштувавшись на пів ставки учителем у
фельдшерській школі.
Визначено його вплив на процеси українізації в церковному житті. У
міжвоєнний період в українській православній громаді Другої Речі
Посполитої розгорнувся національний церковний рух, скерований на
демократизацію й українізацію релігійного життя, утвердження в ньому засад
соборноправності, всенародного керування церковними справами. Потреба
українізації церковного життя обґрунтовувалася на Волинському
єпархіальному зібранні духовенства і мирян, яке відбулося у Почаєві 3–10
жовтня 1921 р. Активна позиція українських делегатів стала несподіванкою
для проросійських клерикальних сил, які не змогли нічого протиставити
ініціативності українців. Прийнято низку інших постанов, у яких


4
визначалися основні вимоги національного церковного руху: видання
єпархіального часопису рідною мовою, ведення діловодства українською
мовою, відновлення діяльності православних парафій та монастирів,
створення при них органів церковного самоврядування, відродження Луцької
єпископської кафедри. На з’їзді вперше ухвалено рішення повертатися до
звичаїв та обрядів УЦ.
Значна частина ієрархів займала проросійські позиції, а польська влада,
яка спочатку протистояла русифікації Церкви, намагалася полонізувати
українські православні громади. Саме в цей час центром українського
церковного руху стає Володимир-Волинський. Для українців Волині це була
можливість за допомогою церковної організації протистояти
денаціоналізації. Така ситуація не подобалася митрополитам, спочатку
Георгію, пізніше Діонісію, які розпочали, під тиском російського єпископату,
боротьбу з українськими «розкольниками». Власне це й стало причиною
того, що національний церковний рух у Західній Волині, очолюваний
А. Річинським, перейшов в опозицію до церковної православної і світської
польської влади.
З’ясовано причини накладення церковної анафеми на А. Річинського.
Упродовж міжвоєнного періоду ПАПЦ на Волині знаходилася у доволі
складному становищі. Незважаючи на те, що Вселенський Патріарх Григорій
VII 13 листопада 1924 р. надав їй автокефалію і справи внутрішнього
церковного життя православні могли вирішувати самостійно, насправді
польська влада постійно втручалася у церковне життя. Воно перебувало під
цензурою Міністерства віросповідань та освіти, зазнавало тиску з боку Римо-
Католицької Церкви. Ці події зумовили появу національного церковного
руху, скерованого на демократизацію та українізацію ПАПЦ, церковно-
релігійного життя, визнання засад соборноправності.
Відомі українські діячі, зібрання інтелігенції у містах, в парафіях,
оприлюднювали свою незгоду з синодальним рішенням і наполегливо
вимагали не визнавати анафеми. Протести проти відлучення від Церкви


5
А. Річинського надсилалися до митрополії, голови ради міністрів, міністра
віросповідань, Царгородського Патріарха. Не змирився з відлученням від
Церкви та накладенням анафеми й власне А. Річинський. Він звернувся до
церковного суду із проханням перевірити відомості про порушення ним
церковних канонів. Призначена для розслідування комісія повністю його
виправдала, не виявивши жодних порушень. Доведено, що А. Річинського
піддали анафемі Синодом ПАПЦ не за порушення церковних канонів, а за
активну діяльність, пов’язану з українізацією Церкви, протистояння впливу
промосковському єпископату на релігійне життя православних українців.
Охарактеризовано активну позицію української інтелігенції щодо
неправомірності його відлучення від Церкви, що посприяло скасування
анафеми.
Розкрито роль А. Річинського в організації «Пласту» на Волині.
Польська влада намагалася обмежити на зазначених теренах формування
пластового руху, тому офіційно «Пласт» оформлено як спортивні гуртки при
«Просвіті». У Володимирі-Волинському А. Річинський в міжвоєнний період
був організатором і керівником повітової управи пластунів. Доволі чисельна
та міцна організація пластунів діяла у Володимирському повіті за його
активної підтримки. Коші полку ім. Івана Франка розташовувалися у таких
селах цього повіту, як Соловичі, Заріччя, Новосілки, Литовеж, Острівець.
Очолювала полк курінна рада, керівником якої обрано А. Річинського. У
1927 р. курінь ім. Івана Франка Володимирського повіту нараховував близько
300 пластунів.
А. Річинський пластовому вихованню надавав важливого значення,
вважав його необхідним для молоді. Пластові табори, які із пластунами
Володимирського повіту відвідував А. Річинський, знаходилися у Карпатах,
в урочищі Підлюте та Сокіл. Кульмінацією його пластової праці у Західній
Волині була остання – четверта загальна пластова зустріч, яка відбулися на
«Стежках», поблизу містечка Олександрія. У заході, який відбувся 19–20
серпня 1927 р., приймали участь пластуни із Західної Волині та Східної


6
Галичини. До зазначеної пластової зустрічі польська влада поставилася
негативно, розпорядившись ліквідувати усі секції організації до 10 січня 1928
р., а з 23 липня 1928 р. повністю заборонено діяльність «Пласту» в Західній
Волині. Пластові осередки змушені були перейти у підпілля, вони активно
підтримують націоналістичне підпілля, А. Річинський стає довіреною особою
ОУН у Володимирському повіті.
Досліджено членство у підпільних українських організаціях та
прослідковано причини арештів, переслідувань і заслання А. Річинського.
Після заборони в липні 1928 р. польською владою організації «Пласт»,
А. Річинський вступив до УВО, а згодом, у 1932 р. – до ОУН, активно
вибудовував підпільну організаційну мережу. Діяльність А. Річинського була
під пильним наглядом польської поліції, за ним стежили. Весною 1935 р.
А. Річинського арештовують і 11 травня відправляють до місця ізоляції, у
концтабір Березу Картузьку. Після клопотань дружини, Ніни Павлівни,
однодумців, у тому числі й громадськості, який міг перерости у цілком
непередбачені наслідки, А. Річинського з ув’язнення звільнили. У травні
1939 р. арештовують вчетверте, він вдруге потрапляє до концентраційного
табору Береза Картузька.
З початком Другої світової війни, наближенням Вермахту і Червоної
армії, охорона Берези Картузької залишила концентраційний табір.
Сприятливою ситуацією скористався і А. Річинський і 16 вересня 1939 р.
повернувся додому. Проте на свободі був недовго. 20 жовтня 1939 р.
А. Річинського затримали працівники НКВС і ув’язнили у Володимир-
Волинській в’язниці, висунувши звинувачення у контрреволюційній
діяльності. Вирок А. Річинському оголосили 5 травня 1942 р. особливою
нарадою при НКВС СРСР за ст. 54-13 Кримінального кодексу УРСР,
засудивши на десять років виправних робіт. Репресовано і сім’ю
А. Річинського – дружину Ніну Павлівну та двох дочок, як родичів «ворога
народу». У 1949 р. А. Річинського звільнили, але додому на Волинь
повернутися не дозволили. З табору його відрядили у місто Казалинськ Кзил-


7
Ординської області КРСР у безтермінове заслання під нагляд міліції з
обов’язковою реєстрацією кожних десять днів.
Показано його участь у функціонуванні «Просвіти». У міжвоєнний
період доволі поширеною формою українського культурно-просвітницького
руху була «Просвіта», головним завданням якої було поширення освіти серед
українців, ознайомлення їх із надбанням рідної культури, захист культурних,
правових і економічних інтересів українства. Актуальною була проблема
самоосвіти. Для цього товариство відкривало бібліотеки, книгарні,
створювало читальні, організовувало масові культурно-просвітні заходи,
розповсюджувало періодику, займалося видавничою діяльністю, брало
безпосередню участь в організації українських шкіл. На Волині значного
визнання набула «Просвіта» у Володимирі-Волинському, до якої належав
А. Річинський. Його участь в роботі товариства обумовлена тим, що він,
будучи свідомим українським патріотом, намагався через культурно-
просвітницьку працю, організовувати бібліотеки, читальні, масові культурно-
просвітні заходи, розповсюджувати періодику, засновувати школи тощо. На
початку 1920-х рр. це був єдиний легальний метод протистояння
насильницькій полонізації українства у Західній Волині.
Оцінено публіцистичну діяльність, доведено, що А. Річинський вдало
поєднував активну діяльність у культурно-просвітницьких товариствах та
організаціях з публіцистичною працею. Упродовж міжвоєнного періоду
відбувається формування його як відомого публіциста. Арсен Васильович
усвідомлював непідготовленість української інтелігенції діяти у відстоюванні
інтересів і прав православних українців та скеровував свою діяльність в
публіцистичне русло. Він публікує статті у низці популярних та відомих
широкому загалу часописах, а саме: «Життя і знання», «Літературно-
науковий Вістник», «Літопис Червоної Калини», «Вістник. Місячник
літератури, мистецтва, науки й громадського життя», «Діло» та інших.
А. Річинський, будучи активістом національного церковного руху,
усвідомлював, що потрібно шукати нові стратегію і тактику активізації


8
відродження українського церковного руху. Він вважав за необхідне ідейно
збагатити інтелектуальні сили етноконфесійним усвідомленням історії
України. Його вразила непідготовленість інтелігенції в питаннях єдності та
солідарності у відстоюванні прав українців на національну ПЦ, формування
державницької ідеології.
Важливе місце в культурно-просвітницькій діяльності А. Річинського
посідала видавнича справа. Він спільно із однодумцями з 1925 р. розпочинає
видавати у Володимирі-Волинському незалежний місячник українського
церковного відродження «На варті», публікації якого висвітлювали питання
українського національного церковного руху. Опубліковані ним музичні
композиції ще за його життя були популярними і входили до репертуарів
духовних концертів не лише у Західній Волині, але мали широку географію
виконання, у таких містах, як Київ, Перемишль, Львів, Коломия та інші.
Своєю музичною творчістю він зробив значний внесок у розвиток
національної духовної музичної культури.
Висвітлено роль А. Річинського у загальноукраїнський громадсько-
політичний та культурно-просвітницький процес, осмисливши його
пізнавальне й практичне значення для сучасного розвитку. А. Річинський,
будучи інтелігентною особистістю, за свою активну громадсько-політичну і
культурно-просвітницьку діяльність, скеровану на українізацію культурного і
церковного життя, за репрезентацію національних ідей у різних громадських
організаціях, зазнав переслідувань та арештів з боку польської і радянської
влади, його ув’язнили на десять років у виправно-трудовий табір, а після
звільнення відправили на заслання у КРСР, звідкіля не дозволяли
повернутися в Україну до кінця життя.
Ключові слова: Арсен Річинський, громадсько-політична діяльність,
культурно-просвітницька діяльність, Західна Волинь, Російська імперія,
міжвоєнний період, Друга Річ Посполита, Друга світова війна, радянська
влада, заслання.