Діяльність Державного центру УНР в екзилі (1921-1992 рр.)

Яблонський В. М. Діяльність Державного центру УНР в екзилі
(1921-1992 рр.).
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за
спеціальністю 07.00.01 – історія України. – Інститут історії України НАН
України, м. Київ, 2021. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
У роботі комплексно проаналізовано процес становлення, діяльності
та передачі повноважень Державним центром Української Народної
Республіки в екзилі. У дисертації показано діяльність трьох складових
Державного центру – Президента, передпарламенту та уряду – з позиції
боротьби за відновлення незалежності Української держави.
Актуальність проблеми, що розглядається зумовлена відсутністю
достатнього інтересу дослідників до функціонування «альтернативної
української держави» на еміграції. Це стосується насамперед політичної,
міжнародної, інформаційної, військової, гуманітарної та організаційної
складової.
Наукова новизна дисертації полягає в у розробці проблеми, що до
цього часу не отримала всебічного та цілісного висвітлення в історичній
науці; комплексно досліджено функціонування Державного центру
Української Народної Республіки на еміграції впродовж всього періоду його
існування; проаналізовані консолідаційні процеси в середовищі української
політичної еміграції у 1920 – 1990 роках; виокремлено форми діяльності
еміграційного уряду на міжнародній арені щодо захисту населення України
на окупованих територіях так і українців-емігрантів; на підставі архівних
джерел реконструйовано діяльність представницьких інституцій на еміграції
– Ради Республіки та Української національної ради; у теоретичному вимірі
запропоновано підходи до проблеми спадкоємності сучасної України і УНР;


3



показано вплив ДЦ УНР на становлення сучасної української держави на
початковому періоді та важливість збереження державної традиції.
Методологічну основу дослідження створили принцип історизму,
методи аналізу та синтезу, порівняльний, проблемно-хронологічний метод й
метод ретроспективного аналізу. Такий підхід дозволяв враховувати контекст
історичної епохи та реалістично осмислювати факти і процеси. Для
розв’язання конкретних завдань, використано структурно-функціональний
аналіз. При підготовці та написанні роботи, серед інших, використовувалися
описовий й аналітично-синтетичний методи. Залучення широкого кола
джерел у дослідженні зумовило використання специфічних джерелознавчих
методів, зокрема – верифікація джерел, перехресне співставлення джерел,
визначення ступеню їх цінності для дослідження. Робота ґрунтується на
значному масиві архівних документів та матеріалів, переважна більшість
яких вперше уведена до наукового обігу. Дисертаційна робота базується на
міждисциплінарному зв’язку історії, політології, міжнародних відносин,
культурології.
Аналіз історіографії проблеми, що розглядається в дисертаційному
дослідженні, показав не розробленість українською історіографією процесів
функціонування еміграційного Державного центру УНР упродовж усього
періоду його існування. Наукові роботи учених-попередників, які
стосувалися окремих аспектів заявленої проблеми, дозволили продовжити її
дослідження та вийти на певні узагальнення, що дають комплексне бачення
основних форм та методів діяльності еміграційного Державного центру УНР.
Вихід на еміграцію на територію союзної Польщі легітимної влади
УНР у 1920 році був спричинений низкою як внутрішніх, так і зовнішніх
чинників. Неготовність широкого загалу українства до активної підтримки
незалежності України, слабкість та неспроможність тогочасних еліт
утримати цю незалежність, відсутність підтримки ключових міжнародних
гравців, їхня неготовність сприйняти поділ російської держави та недооцінка
російського більшовизму це лише основні серед них.


4



Попри це, Директорія та уряд УНР на початковому етапі еміграційної
діяльності докладали максимум зусиль для відновлення своєї влади в
Україні. Ці зусилля концентрувалися, насамперед, у військовій, міжнародній,
парламентській та інформаційній площинах. Однак вже досить швидко стало
зрозуміло, що повернення на Батьківщину це більш тривалий у часі процес,
ніж планувалося спочатку. Після поразки військової операції – Другого
зимового походу та подолання внутрішньої кризи, Державний центр зумів
переформатувати свою діяльність і зосередитися на найбільш важливих
напрямах діяльності.
Навіть у якості емігрантів ДЦ УНР становив загрозу для
більшовицької влади, про що свідчать зусилля радянських політичних та
безпекових органів із дискредитації, перевербування та фізичного знищення
найбільш відомих діячів української еміграції. Найбільш відомими з них
стали арешт і перехід на бік більшовиків отамана Ю. Тютюника та убивство
Голови Директорії С. Петлюри в Парижі у травні 1926 року.
Ці події, а також політична відповідальність за поразку Української
революції 1917–1921 рр., принаймні в очах інших українських політичних
груп, призвели до тимчасового зниження впливу Державного центру в
еміграційному середовищі та як загрози для більшовицького режиму.
Однак вже з останньої третини 1920-х рр. ДЦ активізує свою
діяльність на міжнародному, військовому та науково-просвітницьких
напрямах. Міністерство військових справ екзильного уряду проводило
велику організаційну роботу щодо збереження старшинських та нижчих
військових кадрів. Зокрема, частина старшин середньої ланки колишньої
армії УНР проходила службу за контрактом в арміях союзних держав. Про
рівень збереження боєздатності колишнього війська свідчить готовність
українського екзильного уряду спрямувати підрозділи добровольців на
допомогу фінській армії у воєнній кампанії проти СРСР у 1939-1940 рр.
Урядом УНР в екзилі, за підтримки влади країн перебування, були
створені освітні та наукові установи у Польщі та Чехо-Словаччині. Вони


5



давали можливість отримати вищу освіту тисячам українських емігрантів та
започаткували систематичне дослідження політичного, економічного та
культурного розвитку України у складі СРСР. Український науковий
інститут у Варшаві, крім проведення наукових досліджень був
законспірованою президією екзильного уряду, який давав згоду на
призначення частини інститутських працівників.
Найпомітнішим став зовнішньополітичний напрям роботи уряду, який
провадився як у двосторонніх стосунках так і на міжнародніх форумах.
Найважливішою ділянкою роботи стала участь у структурах та організаціях
при Лізі Націй. Через Товариство прихильників (приятелів) Ліги Націй
еміграційний уряд та безпосередні звернення на ім’я голови Асамблеї чи
голови Ради Ліги Націй представники ДЦ УНР обстоювали інтереси України.
Уряд ставав на захист українських емігрантів, виступав проти примусової
праці, терору та репресій в СРСР, проти радянської ідеї «економічного
замирення» та прийняття СРСР до Ліги Націй. Використовуючи механізми
цього міжнародного форуму, ДЦ став на захист українського населення у
Польщі, яка у 1930 році провела дискримінаційну акцію «пацифікації»,
виступав за участь України у пан-європейському процесі, «прометеївському»
русі та ін.
Одним із найдієвіших заходів еміграційного уряду став захист
населення України від сталінського Голодомору у 1932–1933 рр. Крім
великого міжнародного резонансу, уряд у співпраці із іншими українськими
та міжнародними структурами долучився до організації допомоги українцям,
які страждали від голоду.
Події Другої світової війни не справдили сподівання ДЦ УНР на
відновлення незалежності України. Структури ДЦ УНР у Франції, Польщі та
Чехо-Словаччині опинилися під нацистським контролем що унеможливило
активну діяльність еміграційного уряду. Лише на заключному етапі цієї війни
у Європі уряд долучився до спроб консолідувати розрізнені військові


6



формування, які діяли в німецькій армії. Зрештою, це допомогло уберегти
більшість цих частин від радянського полону.
Повоєнна діяльність Державного центру УНР позначена реальними
заходами із консолідації еміграційних партій та груп. Апогеєм цієї діяльності
стали події 1948 року, коли переважна їх більшість (за винятком не найбільш
чисельної політичної групи українських монархістів – Союзу гетьманців-
державників) увійшла до реорганізованої системи Державного центру. За
узгодженим «Тимчасовим законом про реорганізацію Державного центру
УНР в екзилі», який у червні 1948 року підписав Президент УНР
А. Лівицький, у системі ДЦ діяли три основні інституції: Президент,
Українська національна рада та уряд.
Новелою цього закону стало чітке розмежування їх повноважень та
створення представницької інституції – еміграційного передпарламенту, до
якого на початковому етапі обиралися представники політичних партій за
умовно пропорційною системою виборів. Пізніше, до партійної складової
УНРади, додалося ще два сектори – громадський (до якого обиралися активні
діячі товариств прихильників ДЦ УНР) та номінаційний (до нього
кооптувалися подані урядом і узгоджені з Президентом представники
громадськості).
Наявність такого представницького майданчика дозволило
вирішувати багато суперечливих питань поточної політики, але повністю не
усунуло проблему лідерства у національно-визвольному русі серед
політичних партій та груп. СГД, а згодом і «революційна» ОУН виступали із
альтернативними концепціями відновлення незалежної Української держави.
Меншою мірою проявлялися суперечності з іншими політичними силами,
які, як правило, мали несистемний характер. З огляду на це, ДЦ УНР
здійснював перманентні спроби консолідації наявних політичних сил в
еміграції – питання єдності дій грало свою екзистенційну роль.
Основними напрямами діяльності еміграційного уряду у повоєнний
період стали боротьба із тоталітарним режимом в УРСР та країнах-сателітах


7



СРСР, здійснення інформаційних впливів на територію України через західні
радіостанції (у першу чергу йдеться про радіо «Визволення»/«Свобода»),
встановлення двосторонніх зв’язків із еміграційними центрами окупованих
країн, сприяння дослідженням становища в Україні науковими установами,
проведення політики збереження української культури та історії.
Ще однією важливою особливістю діяльності Державного центру
УНР на еміграції у цей період стала репрезентованість у ньому представників
усіх регіонів України. Із чотирьох обраних президентів УНР два з них
репрезентували західні українські землі, два інші – Наддніпрянщину.
Українським політичним еміґрантам, які були носіями влади в УНР,
вдалося створили феномен держави у вигнанні не зважаючи на протидію і
терор радянських спецслужб, протидію учорашніх союзників, відсутність
сталих традицій творення держави, інколи невелику прихильність влади
країн перебування, відсутність належних умов для повноцінної політичної
діяльності тощо. Вони не просто «імітували державу», як це намагалися
представити їх опоненти, вони зберігали інституційну пам’ять, історичну
пам’ять, зберігали народні традиції, власну церкву, просували свою
ідеологію через еміґраційні українські та закордонні ЗМІ, міжнародні
політичні та громадські заходи. Аналіз 72 років діяльності переконливо
доводить, що без здобутків ДЦ УНР в екзилі важко було б уявити процеси
осмислення власної історії та розуміння напрямів руху сучасного
українського суспільства.
Зрештою, Державний центр УНР в екзилі виконав свою історичну
місію – він зберігав українську державницьку традицію упродовж непростих
десятиліть еміграції, передавши свої повноваження всенародно обраній владі
в Україні у 1992 році.
Ключові слова: Українська Народна Республіка, еміграція, уряд в
екзилі, політична консолідація, Українська національна рада, президент УНР,
виконавчий орган, еміграційна «конституція», відновлення незалежності,
правонаступництво.