Примусова евакуація польських громадян до УРСР 1944–1946 рр.: причини, підстави та характер

Клос А. І. Примусова евакуація польських громадян до УРСР 1944–1946 рр.: причини, підстави та характер. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.02 “Всесвітня історія”. – Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, Київ, 2020.
Дисертація присвячена комплексному дослідженню причин, підстав та характеру примусової евакуації польських громадян до УРСР 1944–1946 рр. Розгляд цих аспектів виявляє їх багатогранність та неоднозначність. Унаслідок опрацювання робіт із заявленої теми був встановлений рівень її дослідженості та визначені проблемні питання, які заслуговували на подальшу наукову розробку. Так, зокрема, двозначним було питання статусу Польського Комітету Національного Визволення (ПКНВ) та статусу Люблінської угоди ПКНВ з УРСР. Хоча дослідниками і зазначалося непевність щодо легальності ПКНВ, проте не наводилося достатньо вичерпних аргументів стосовно остаточного доведення незаконності постання та існування ПКНВ і появи Люблінської угоди ПКНВ з УРСР.
Разом з тим державні структури сучасної Республіки Польща (РП) визначають діяльність ПКНВ, як “ефективне виконання функцій”, що створює ілюзію сприйняття його як легального державного органу РП. Люблінська угода ПКНВ з УРСР керівництвом РП і України оцінюється як “зобов’язуюча міжнародна угода”. Унаслідок цього постає дисонанс між існуванням “законного” ПКНВ та “легальної міжнародної угоди” від 9 вересня 1944 р. і фактично репресивним виконанням її умов. Особи, які були евакуйовані до УРСР у 1944–1946 рр., свідчать про відсутність добровільного вибору та опосередкований чи прямий примус до евакуації в УРСР.
Зазначені протиріччя зумовили необхідність розв’язання проблемних питань. Розгляд політико-дипломатичних взаємин між керівництвом СРСР та РП від вересня 1939 р. показав їх коливальний характер зближень та чергових розривів. Проте на вересень 1944 р. державне керівництво РП в еміграції надалі мало усі правові підстави до виконання своїх функцій і було визнане на міжнародному рівні. Радянське керівництво, остаточно розірвавши відносини з керівництвом РП у квітні 1943 р., скерувало свою діяльність на формування власної, підконтрольної структури. Унаслідок цього відбулася поява Крайової Ради Народової (КРН). З’ясовано, що ніяких легальних підстав законодавство РП для цього не визначало. Крім того, відсутня документальна формальність щодо факту “створення” КРН та дати цієї події. Відповідно, на будь-якому рівні правового поля такої структури де-юре ніколи не існувало.
Нами доведено, що “створення” ПКНВ у липні 1944 р. є суцільною містифікацію зі спотворенням фактів, обставин та подій. ПКНВ, як і КРН, у правовому полі не мав ніяких підстав для постання. Стосовно ПКНВ також відсутні формальна фіксація факту його “створення”, узгодженість з датою і місцем цієї “події” та органом, який “покликав ПКНВ до життя”.
Встановлено, що єдиним реальним творцем як КРН, так і ПКНВ було керівництво СРСР. Воно створило ПКНВ як структурну складову радянської окупаційної адміністрації, яка “ефективно виконувала” функції щодо допомоги в репресивних акціях радянського режиму на території РП. ПКНВ не був ніким і ніколи визнаний на дипломатичному рівні. Сфрагістичний матеріал ПКНВ не відповідав чинним нормам польського законодавства. Отже, усі документи, акти, угоди, завірені печатками ПКНВ, не можуть мати легального статусу в сфері польського та міжнародного права.
Визначено, що “підписання” Люблінської угоди ПКНВ з УРСР було політичним фарсом, який став ключовою складовою міфу про “добровільну евакуацію” польських громадян до УРСР. Відсутня, документально підтверджена інформація щодо факту перебування М. Хрущова 9 вересня 1944 р. у Любліні, відповідно, фізично, він не міг підписати цю угоду. Нами висунута гіпотеза, що Люблінська угода ПКНВ з УРСР була підписана у Любліні Е. Осубкою-Моравським (не відомо коли) і відправлена до Києва, де її (не відомо коли) підписав М. Хрущов. У подальшому, польськомовний примірник Люблінської угоди ПКНВ з УРСР залишився у Києві і до польської сторони ніколи не потрапляв, до сьогодення залишаючись у МЗС України. Зазначене виключає навіть можливість припущення щодо законності виконання умов Люблінської угоди ПКНВ з УРСР польською стороною у зв’язку з відсутністю у неї оригінального примірника угоди.
Крім того, Люблінська угода ПКНВ з УРСР не може класифікуватися категорією “міжнародна”. ПКНВ не був суб’єктом міжнародних відносин, відповідно, не міг мати повноважень до підписання міжнародних угод. Люблінська угода ПКНВ з УРСР не була зареєстрована у Секретаріаті ЛН та опублікована у відповідному виданні ЛН. Найголовніше, самі КРН/ПКНВ не вважали Люблінську угоду ПКНВ з УРСР міжнародною.
Наслідком цього є те, що РП не укладала Люблінської угоди ПКНВ з УРСР і не може вважатися стороною цієї “угоди”.
Доведено, що Люблінська угода ПКНВ з УРСР була фіктивною формальною підставою для прикриття репресивної акції з виселення та заслання польських громадян на примусові роботи до УРСР. Аналіз ситуації дає можливість стверджувати, що вже на початковому етапі, тобто ще восени 1944 р., з метою примушування польських громадян до виїзду в УРСР були застосовані методи психологічного та фізичного терору. У цей період у документах вищого рівня “Народної Польщі” вже використовується категорія “примусово евакуйовані” стосовно польських громадян міграційного потоку Захід-Схід. Відповідно, існують об’єктивні підстави щодо визначення усієї акції категорією “примусова евакуація польських громадян до УРСР” та неможливості класифікації як “добровільного” будь-якого з її етапів.
Піддано сумніву бачення, що пролонгація евакуаційної акції від кількох місяців до майже двох років була пов’язана з обставинами Другої світової війни та транспортними проблемами. Вказане бачення базується на виправдовувальних відписках радянських функціонерів, які не спромоглися у встановлений термін подолати опір польських громадян щодо заслання в УРСР. На прикладах показано, що потенціал радянської тоталітарної системи був настільки потужний, що вона була спроможна вивозити протягом кількох днів по декілька десятків, а іноді навіть сотень тисяч осіб на відстань три-чотири тисячі кілометрів.
У місцях розселення польських громадян в УРСР вищим керівництвом УРСР у 1945 р. був встановлений нормативно визначений фактичний режим спецпоселення. Примусово евакуйованим було заборонено залишати місця поселення та мігрувати територією УРСР. Їх спроби перетину нового радянсько-польського кордону суворо придушувалися. Репресивною, за суттю, щодо цієї категорії осіб стала ст. 15 угоди між урядом ПНР і урядом СРСР “О сроках и порядке дальнейшей репатриации из СССР лиц польской национальности” від 25 березня 1957 р., нормами якої було заборонено повернення польських громадян, примусово евакуйованих в УРСР, до місць постійного проживання на території ПНР.
“Пільги”, прописані в умовах Люблінської угоди ПКНВ з УРСР, не були спрямовані на покращення та підвищення соціального рівня польських громадян, примусово евакуйованих до УРСР. Ці “пільги” були лише тим самим, що і стандартна “державна допомога”, яка надавалася усім репресованим під час примусових переміщень. Радянський тоталітарний режим потребував збереження трудових ресурсів протягом шляху прямування до місць спецпоселення та виживання на початковому етапі заслання з метою подальшого застосування дешевої робочої сили в місцях господарського запотребування.
Довготривалий час перебування польських громадян та їх спадкоємців в УРСР/Україні не міг вплинути, відповідно до норм польського законодавства, на право приватної власності щодо їх нерухомого майна, яке знаходиться на території сучасних південно-східних воєводств РП.
У ході дослідження встановлено, що за своєю суттю евакуаційна акція 1944–1946 рр. за сумою усіх ознак була стандартною репресією радянського та підконтрольного йому польського тоталітарних режимів. У зв’язку з тим, що ця акція була застосована проти іноземних громадян, формальним її прикриттям слугувала Люблінська угода ПКНВ з УРСР. Хоча вона навіть гіпотетично немала легальності, як з огляду на незаконність самого ПКНВ, так і зважаючи на відсутність факту її підписання М. Хрущовим 9 вересня 1944 р. у Любліні. Спираючись на досліджений матеріал, є підстави до правового розв’язання наслідків тоталітарної спадщини та реабілітації жертв примусової евакуації до УРСР 1944–1946 рр.
Ключові слова: 9 вересня 1944 р., примусова евакуація 1944–1946 рр., статус, репресія, Люблінська угода ПКНВ з УРСР, спецпоселення, реабілітація.