Організаційно-правові форми кадрової політики в органах прокуратури Східної Галичини 1867–1939 років: історико-правове дослідження

Кухарчук Х. І. Організаційно-правові форми кадрової політики в органах
прокуратури Східної Галичини 1867–1939 років: історико-правове дослідження. –
Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за
спеціальністю 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і
правових учень». – Національний університет «Львівська політехніка»,
Національний університет «Львівська політехніка», Львів, 2019.
Дисертація присвячена дослідженню організаційно-правових форм кадрової
політики в органах прокуратури на теренах Східної Галичини (сучасні Львівська,
Івано-Франківська та частина Тернопільської областей) періоду Австро-Угорської
імперії (1867–1918 рр.) та Другої Речі Посполитої (1918–1939 рр.), а також
доктринальним положенням формування кадрової політики, її елементам,
структурі, принципам реалізації, засадам добору, відбору, розставлювання та
службового росту персоналу органів прокуратури. Проаналізовано кадровий
склад органів прокуратури Східної Галичини часів Австро-Угорщини та Другої
Речі Посполитої, функції персоналу спеціалізованих прокуратур, кількісний та
національний склад прокуратур, розподіл обов’язків в структурних одиницях,
матеріальне забезпечення та питання заробітної плати прокурорських та
неоперативних (допоміжний та канцелярський персонал) працівників, інститути
пенсійного та соціального забезпечення співробітників, процедуру прийняття,
переміщення та звільнення з органів, порядок надання заохочень та притягнення
до дисциплінарної відповідальності працівників, а також кількісний та якісний
склад працівників українського походження в прокурорських органах.
Доведено, що при становленні сучасної України як правової держави,
надзвичайно важливими є дієве, законне та правильно регламентоване
функціонування всіх державницьких інституцій. Значне місце відводиться
правоохоронним органам, серед яких виділяється прокуратура. Задля підвищення
ефективності діяльності її структур у нинішній Українській державі, важливим є 3

врахування досвіду формування та функціонування структур прокурорських
органів у недалекому для країни минулому. Етнічні українські території тривалий
час перебували у складі низки європейських держав, окремі з яких можна сміливо
віднести до групи країн з високим рівнем розвитку економіки, політики,
соціальних стандартів. Саме тому, політика Австро-Угорщини та Польщі, робота
державних органів, прокуратури у тому числі на теренах Східної Галичини не
відзначалася оригінальністю чи специфікою. Вона була суголосною із
загальнодержавними критеріям функціонування правоохоронних органів загалом
та прокуратури зокрема. Крім того, потреба у врахування досвіду минулого є той
факт, що органи прокуратури як Австро-Угорщини, так і міжвоєнної Польської
Республіки (Другої Речі Посполитої) полягає в тому, що починаючи з 2014 р.
після підписання асоціації з Європейським Союзом, Україна повернулася в коло
європейських держав, які в досліджуваний період перебували в тісному зв’язку
між собою.
Досліджено, що прокурорські органи Австро-Угорщини та Другої Речі
Посполитої характеризувалися злагодженими діями у доборі, підготовці,
вихованні власних кадрів, включаючи й допоміжний персонал. При цьому,
зразкові моральні та професійні якості працівника стимулювалися гідним
соціальним, трудовим та матеріальним забезпеченням останнього. Про ці
положення мова йтиме далі.
Встановлено, що історіографія та джерельна база дослідження є досить
ґрунтовними. У процесі наукового дослідження використано три основні групи
джерел: 1). документи, що зберігаються в архівних фондах (сховищах), до яких
відносяться оригінали та машинописні копії тогочасних нормативних актів
загальнодержавного та локального характерів, а також внутрішня документація
прокуратур, судів, органів внутрішніх справ, адвокатури, тогочасні офіційні
друковані засоби масової інформації, кадрові номенклатурні справи, особові
справи працівників тощо; 2). наукові праці учених австрійського, австро-
угорського та польського періодів, здебільшого мовою оригіналу; та 3). сучасний
науковий доробок вітчизняних та закордонних учених-правників, а також 4

електронні ресурси. Найбільше уваги приділено першій групі джерел, а саме
тодішнім нормативно-правовим актам, службовому листуванню, циркулярам,
обіжникам, розпорядженням державного та локального характеру дії,
регуляційним актам уповноважених керівних органів, статистичним відомостям,
довідникам, даним, що опубліковані у юридичній періодиці, у т. ч. в офіційних та
довідкових виданнях. Загалом, проаналізовано та використано сотні архівних
справ з 15 архівних фондів.
З’ясовано, що до найбільш авторитетних австрійських та польських
дослідників періоду 1867–1939 рр. відносяться О. Бальцер, А. Губер,
В. Левицький, C. Хьокер, Ю. Макаревич, С. Закревський, Й. Майзель,
П. Стебельський, Ю. Глязер, С. Витвицький, А. Червінські та інші. Сучасними
закордонними та вітчизняними дослідниками питання виступають Д. Мруз,
А. Херзога, В. Кульчицький, Б. Тищик, О. Кондратюк, П. Захарченко, І. Настасяк,
Н. Панич, М. Никифорак, А. Трухан, І. Шевчук, В. Макарчук та інші науковці.
Доведено, що для отримання достовірних наукових результатів дослідження
має бути застосовано ряд загальнонаукових та спеціальних методів, серед яких
виокремлено принципи об’єктивізму, системності та історизму. Також для
успішного вирішення проблеми доцільно розв’язати окремі питання
загальнотеоретичного характеру, зокрема дати визначення та показати різницю
між поняттями «метод» та «методологія». Встановлено, що провідним в
дослідженні є історико-правовий метод, а філософський, конкретно-історичний,
формально-логічний, герменевтичний, системний, логічний та інші методи є
допоміжними.
Визначено загальнотеоретичні поняття, що характеризують напрями
кадрової політики. Це такі категорійні поняття, як добір кадрів, формування
штатно-посадової структури, підбір та формування трудового колективу, оцінка
ділових й особистих якостей працівника. Дисертанткою окреслено різницю між
визначеннями понять «добір», «відбір» та «підбір» кадрів, а також «кадри» і
«персонал». Також визначені основі принципи добору кадрів: відповідності,
змінюваності та перспективності. Окремим предметом дослідження виступили 5

вимоги до кандидата на посаду, загальна процедура добору кадрів, виховання та
теоретична підготовка майбутніх працівників.
Констатується, що після утворення Австро-Угорської імперії в 1867 р. було
проведено адміністративну реформу, на основі якої реорганізовано органи
прокуратури. Система органів прокуратури створювалася за моделлю судової,
оскільки тогочасна прокуратура діяла при судах, проте незалежно від них. На чолі
імперської прокуратури стояв Міністр юстиції разом з Генеральним прокурором.
Діяли державні надпрокурори, прокурори та їх заступники при трибуналах першої
та другої інстанцій. Створювались і спеціалізовані прокуратури: військові та
фінансові. Компетенція тогочасної прокуратури загальної юрисдикції (не
спеціалізованих) поширювалася на нотаріат та адвокатуру.
Встановлено, що на кожного працівника австрійської прокуратури
заводилась особова справа. В процесі роботи кадри регулярно проходили
атестацію, результати якої вносились в кваліфікаційні табелі. Також в особових
справах містились моральні та професійна характеристики працівника, давалася
оцінка його сильним та слабким сторонам як професіонала.
Вказується, що прокуратура Другої Речі Посполитої почала своє існування з
Декрету керівника держави (Naczelnika Państwa) про утворення Генеральної
прокуратури ДРП від 8 лютого 1919 р. Також було закріплено, що прокуратури
діють при судах, проте автономно від них. Існувала прокуратура при Верховному
суді, а також апеляційні окружні та гродські прокуратури (останні – за потребою).
Система органів мала чітко ієрархічний централізований характер. Генеральна
прокуратура мала регіональні філії та делегатури, у тому числі у Львові. Вона
складалась з Голови, віце-прокурорів, відповідної кількості радників, т.зв.
концептових та канцелярських працівників. Міжвоєнна Генеральна прокуратура
підпорядковувалась Міністерству фінансів, тоді як решта загальних прокуратур –
безпосередньо Міністру юстиції. Від кандидатів на посаду прокурора вимагалась
та ж кваліфікація, що й на посаду судді. Прокуратура реалізовувала свої функції
здебільшого в кримінальному судочинстві, і цивільному її роль зводилась до
мінімуму. Зі спеціалізованих прокуратур в Польській Республіці існувала лише 6

військова, фінансова ж була ліквідована.
Підкреслено, що кадровий напрям діяльності в органах прокуратури
Австро-Угорщини та Другої Речі Посполитої був чітко регламентованим.
Загалом, основні принципи реалізації прокурорської кадрової політики були
однаковими з врахуванням, звісно, певних особливостей. Вимоги до претендента
на посаду були високими, а процес прийняття на посаду досить складним. У
процесі проходження служби працівники регулярно проходили курси
перепідготовки, скликалися регіональні конференції прокурорів тощо.
Матеріальне, соціальне, пенсійне, медичне забезпечення чітко регулювалося
законодавством. Передбачався комплекс різного роду надбавок – для сімейних
працівників, тих, хто знімав житло за місцем праці тощо. В періоди інфляції
(Перша світова війна та до поч. 1920-х рр.) діяли спеціальні надбавки «на
здорожчання».
В обох системах прокуратур існували категорії посад – власне
прокурорських та допоміжного персоналу.
Що стосується працівників українського походження, то здебільшого вони
займали нижчі посади. Особливо ця тенденція прослідковується за часів Другої
Речі Посполитої, де сповідувалось негласне правило «Прокуратура Польщі – для
поляків». Аналіз списків працівників показав, що працівники з єврейськими
прізвищами (на основі етимологічного дослідження прізвищ) займали більше
оперативних та керівних посад, ніж українці. При цьому, принцип пропорційності
національного представництва (за переваги в національному складі населення
земель Східної Галичини українців) навіть не розглядався.
Аргументовано, що кадрова цінність професійного прокурорського
працівника полягає не лише в його практичному досвіді, але й у достатній
теоретичній підготовці. Якщо звертатись до історичного досвіду, то в
прокуратурах періоду 1867–1939 рр. практично всі керівні посади обіймали
службовці з вченим ступенем доктора права. А гідне матеріальне та соціальне
забезпечення, престижність роботи зводили причини виникнення корупції в
органах прокуратури до мінімуму.
Ключові слова: кадри правоохоронної системи, кадрова політика в органах
прокуратури, окремі елементи кадрової політики прокуратури, прокуратура
Австро-Угорщини, прокуратура Другої Речі Посполитої, Східна Галичина,
спеціалізовані прокуратури.