Утвердження більшовицької владної монополії на Полтавщині: регіональний аспект (1920-ті рр.)

Стаценко Д. В. Утвердження більшовицької владної монополії на
Полтавщині: регіональний аспект (1920-ті рр.). – Кваліфікаційна наукова праця на
правах рукопису.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за
спеціальністю 07.00.01 «Історія України». – Полтавський національний
педагогічний університет імені В. Г. Короленка; Запорізький національний
університет, Полтава-Запоріжжя, 2020.
Значний науковий і суспільний інтерес становить з’ясування специфіки
формування більшовицької монопартійної диктатури на рівні окремих територій
України. Регіональний рівень дає змогу конкретизувати та персоніфікувати процеси
минулого, відійти від їх абстрактного, спрощеного, схематичного розуміння та
розкрити його в усій складності, суперечливості й багатогранності. У цьому
контексті Полтавщина характеризувалася наявністю розгалуженої організаційної
мережі різних політичних сил. Опинившись під контролем більшовиків, вона поряд
з іншими українськими територіями стала ареною проведення масштабного
комуністичного експерименту. Одним із його ключових аспектів була відносно
швидка нейтралізація й усунення небільшовицького політичного спектру задля
концентрації влади в руках більшовицької партії.
Актуальність теми дослідження зумовлена й теоретико-методологічними
потребами вітчизняної історичної науки. Відмовившись від упередженості
радянської історіографії, сучасні українські історики досліджують короткотривалу
історію багатопартійності на території радянської України з очевидним
домінуванням загальної проблематики щодо механізмів формування монопартійної
диктатури. При цьому залишається осторонь регіональна специфіка глибинних
комуністичних трансформацій, процесів утвердження більшовицької владної
монополії. Відтак їхні висновки часто хибують спрощенням, надто широкими
узагальненнями, з акцентами на певних соціологічних схемах. Про діяльність і
сходження з політичної арени партійних організацій та осередків на Полтавщині 3

спеціального наукового дослідження не існує, а в окремих публікаціях згадується
лише фрагментарно.
Метою дисертаційної роботи є аналіз процесу, конкретних методів і наслідків
формування однопартійної більшовицької диктатури в межах Полтавщини
упродовж 1920-х рр.
У дисертації на основі аналізу комплексу опублікованих та неопублікованих
джерел розкрито процес утвердження більшовицької владної монополії на
Полтавщині упродовж 1920-х рр. При цьому в тексті роботи досліджено сходження
з суспільно-політичної арени регіону осередків не лише партій, а й організацій, які
не мали формальної «партійної оболонки», а тому діяли в рамках організацій
(зокрема деяких соціалістів-революціонерів, анархістів, сіоністів).
У дисертації проаналізовано стан наукової розробки та джерельної бази
досліджуваної проблеми. За радянської доби проблема ліквідації осередків
небільшовицьких партій та організацій на Полтавщині спеціально не вивчалася,
залишаючись «білою плямою» в історії регіону. Інтерес дослідників до окремих
аспектів комуністичного минулого зріс після проголошення незалежності України. З
початку 2000-х рр. місцеві науковці почали звертатися до проблем становлення
більшовицької диктатури.
У ході роботи над темою дослідження залучено широкий масив джерельної
бази, який здебільшого ґрунтується на неопублікованих документах місцевих та
центральних архівних установ. Більшість таких матеріалів, зокрема, архівні слідчо-
кримінальні справи репресованих громадян, службова звітна документація
радянських органів державної безпеки, партійних структур тощо тривалий час
перебувала під грифом таємності. Загалом залучені матеріали дозволили здійснити
реконструкцію подій минулого, персоніфікувати та ґрунтовно розкрити предмет
дослідження.
Аналіз наявного історіографічного доробку дозволяє констатувати
недослідженість регіонального аспекту проблематики на фоні загалом активного
інтересу науковців до розкриття загальноукраїнського контексту та відсутність
комплексного дослідження проблем утвердження більшовицької владної монополії 4

на Полтавщині.
У дисертаційному дослідженні розкрито специфіку сходження з політичної
арени Полтавщини осередків українських прорадянських ліворадикальних партій
(УКП(б), УПЛСР(б), УКП), з’ясовано методи усунення та ліквідації осередків
соціалістичних політичних сил (соціал-демократів (меншовиків), правих та лівих
соціалістів-революціонерів), анархістських організацій, досліджено особливості
нейтралізації та розгрому сіоністського руху, сходження єврейських лівих
прорадянських партій (ЄКП, ЄСДРП). Встановлено, що більшість осередків
небільшовицьких партій та організацій припинили існувати до середини 1920-х рр.
При цьому осередки підпільних сіоністських організацій виявилися гнучкими до
репресій з боку влади та продовжували існувати до кінця 1920-х рр.
Зокрема, у роботі з’ясовано специфіку сходження з політичної арени
Полтавщини осередків українських ліворадикальних партій – УКП(б), УПЛСР(б),
УКП. Усі вони припинили існувати в результаті ухвалення рішень про
самоліквідацію та входження у лави КП(б)У. При цьому у випадку з боротьбистами
такому рішенню передували кількамісячні конфлікті відносини, дискредитація
більшовиками боротьбистів у пресі, ужиття заборон видання боротьбистської преси.
Ліквідації осередків лояльних до більшовиків лівих есерів-борьбистів у липні–
серпні 1920 р. передував розкол на рівні її губернської партійної організації,
більшість членів якої виступала за збереження існування УПЛСР(б). Відтак
борьбисти з числа противників ліквідації стали основою формування партії лівих
есерів-синдикалістів.
Навесні 1925 р. самоліквідувалася Українська комуністична партія з
подальшим входження її членів у КП(б)У. Проти укапістів більшовики
використовували різні методи нейтралізації, зокрема внутрішнє розкладання лав,
дискредитацію у пресі, інспірування руху з самоліквідації.
У дисертаційній роботі з’ясовано методи усунення та ліквідації осередків
соціал-демократів (меншовиків), соціалістів-революціонерів, анархістів. За
винятком меншовиків, указані політичні сили були нечисленними й
маловпливовими. У боротьбі з ними правлячим більшовицьким режимом 5

традиційно застосовувалися два головні методи – репресивний (арешти, звільнення з
роботи тощо) та агітаційно-пропагандистський, спрямований на дискредитацію в
очах населення та внутрішню деморалізацію.
У результаті періодичних арештів меншовиків та співчуваючих, які їм
співчували, партійні організації РСДРП до кінця 1922 р. були знищені, за винятком
підпільного осередку в Полтаві. Остаточний розгром російських соціал-демократів
(меншовиків) відбувся влітку 1924 р. в результаті проведених арештів.
Російські праві есери (ПСР) у Полтаві під тиском репресій також змушені
були перейти в підпілля, проте це не заважало їм вдаватися до поширення листівок,
агітації в профспілках тощо. Фактично вони діяли під прикриттям Полтавського
політичного червоного хреста. У результаті проведеного восени 1922 р. обшуку в
приміщенні вказаної організації, виявлення архіву Полтавської організації ПСР, а
також арештів авторитетних лідерів місцевих правих есерів, останні розпорошилися
й політичної діяльності практично не виявляли.
Представники партії лівих есерів-синдикалістів та інтернаціоналістів діяли
нелегально, але в тісному контакті з Союзом есерів-максималістів, який був
дозволений владою. Восени 1922 р. обидві політичні сили об’єдналися в Полтаві,
але в результаті дій завербованими агентами вказане середовище вдалося розкласти.
Навесні 1923 р. есерами було прийнято рішення про ліквідацію об’єднання й перехід
у лави КП(б)У. Нечисленні противники самоліквідації сформували окрему групу,
яку спецслужби ліквідували репресивними заходами на початку 1924 р.
Анархісти на Полтавщині включали представників різних течій, діяли в
підпіллі, мали гуртки, особливо молодіжні, нерідко вдавалися до поширення
власних листівок, відозв, газет. Після проведених влітку 1925 р. у регіоні арештів
підпільні осередки припинили своє існування. При цьому вітчизняні дослідники
доводять, що анархісти могли продовжити підпільну діяльність і в другій половині
1920-х рр.
У дисертаційній роботі також досліджено особливості нейтралізації та
розгрому сіоністського руху. Сіоністський суспільно-політичний спектр на
Полтавщині був представлений осередками прорадянських та антирадянських 6

партій і організацій у населених пунктах регіону зі значною концентрацією
єврейського населення – Полтаві, Кременчуці, Семенівці та ін. Специфіка руху
полягала в його соціальній основі – винятково єврейській спільноті та пропагованій
ключовій меті створення держави в Палестині.
Осередки лівих партій (ЄКП, ЄСДРП) були нечисленними, лояльними до
радянської влади, мали змогу діяти легально. Значною активністю, як і помітним
впливом серед єврейського населення вони не відзначалися. Місцеві структури
радянських спецслужб встановили над ними негласний контроль та застосовували
методи внутрішнього розкладання. Зрештою політичний шлях осередків
прорадянських партій завершився прийняттям рішення про самоліквідацію з
подальшим входженням окремих партійців у лави КП(б)У.
У свою чергу осередки антибільшовицьких сіоністських партій та організацій
не підтримували політику правлячого режиму. Вони мали централізовану ієрархічну
структуру, діяли в підпільних умовах, займаючись культурно-просвітницькою
діяльністю, гуртковою роботою, пропагандою ідей сіонізму, еміграційних настроїв
щодо Палестини, й нерідко вдавалися до публічної критики більшовицького режиму
та його політики. Проти осередків сіоністських організацій антибільшовицького
спрямування спецслужби використовували методи внутрішнього агентурного
розкладання, а також періодичні масові затримання, арешти, висилки
найактивніших членів та керівної верхівки. У результаті наприкінці 1920-х рр.
сіоністський рух на Полтавщині було розгромлено.
Разом із тим проаналізовано методи й структурні складники більшовицької
системи з протидії ідеологічним союзникам та політичним опонентам у межах
регіону. Досліджено, що в процесі боротьби з ними застосовувалися
адміністративні, ідеологічно-пропагандистські та репресивні методи. Зокрема
доведено, що одним із ключових інструментів переслідування, нейтралізації та
усунення опонентів були радянські органи державної безпеки (ВЧК–ВУЧК–ДПУ),
які застосовували репресивні та оперативно-агентурні методи. Їхня діяльність
базувалася на рішеннях вищого партійно-політичного та внутрішньовідомчого
керівництва. Місцеве керівництво радянських спецорганів на виконання отриманих 7

вказівок здійснювало розробку та проведення масових репресій, затримання й
переслідування окремих осіб. Крім цього, чекісти упроваджували до партійного
середовища власних агентів – сексотів, вербували освідомлювачів, здійснювали
моніторинг діяльності осередків та його найактивніших членів, підготовку до
проведення ліквідаційних з’їздів, вносили розкол у лавах партій та організацій тощо.
Прикметно, що більшовики з допомогою спецслужб намагалися інспірувати на
місцях з’їзди осередків інших політичних сил, а також знайти необхідних для цього
осіб. Метою останніх було проголошення зсередини рішення про ліквідацію
власних партій та організацій, яке більшовики намагалися використати з
пропагандистською метою, уникаючи звинувачень у штучному переслідуванні та
усуненні опонентів.
Показано, що ідеологічна парадигма більшовиків була зорієнтована на
диктатуру власної політичної сили. Практичні заходи з ліквідації осередків
небільшовицьких партій та організацій, навіть тих, котрі мали спільні риси ідейно-
політичної платформи, мали наступальний репресивний характер і завершилися
утвердженням більшовицької владної монополії на Полтавщині.
Основні результати та зміст роботи обговорено на засіданнях кафедри історії
України Полтавського національного педагогічного університету
імені В. Г. Короленка. Матеріали дослідження апробовано на засіданнях
аспірантського семінару, що діє при кафедрі історії України Полтавського
національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка.
Положення й результати дослідження також були оприлюднені в доповідях на
наукових конференціях міжнародного, всеукраїнського та регіонального рівнів:
Результати дослідження опубліковано у 18 працях, 7 із яких – у виданнях,
включених до Переліку наукових фахових видань України, публікації яких
зараховуються до результатів дисертаційних робіт з історії (з них 1 стаття у
співавторстві), 1 – в зарубіжному виданні, 10 – у виданнях, що додатково
відображають результати дослідження.
Ключові слова: радянська Україна (УСРР), Полтавщина, більшовики,
радянська влада, небільшовицькі партії та організації, боротьбисти, борьбисти,
укапісти, меншовики, соціалісти-революціонери (есери), анархісти, сіоністи,
радянські спецслужби, репресія, диктатура, монополія, монопартійна політична
система.