Олена Апанович у науковому та громадському житті України другої половини ХХ ст.

Савченко С. В. Олена Апанович у науковому та громадському житті
України другої половини ХХ ст. – Кваліфікаційна наукова праця на правах
рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук
за спеціальністю 07.00.01 – історія України. – Київський університет імені Бориса
Грінченка. Київ, 2020.

Дисертація присвячена актуальній для української біографістики темі,
а саме: комплексному висвітленню життєвого шляху і дослідженню наукової,
архівної та громадської діяльності Олени Апанович.
Наукова новизна роботи полягає в тому, що вперше було здійснено
комплексне дослідження наукової та громадської діяльності радянського /
пострадянського історика – Олени Михайлівни Апанович.
Вивчення історіографії про біографію, наукову та громадську діяльність
Олени Апанович показує, що немає дослідження, яке б комплексно узагальнювало
її біографію та творчий шлях. Проте існує значний масив публікацій, присвячених
вивченню життєвого і творчого шляху історикині – переважно у довідкових,
енциклопедичних виданнях; роботи колег про її основні наукові зацікавлення.
Окрему частину становлять біобібліографічні та ювілейні видання, які дають
важливий матеріал для аналізу наукової діяльності, вивчення основних етапів
життя та діяльності вченої. В українській історіографії вона також згадується
у зв’язку з активним розвитком інституціональної історії історичної науки – перш
за все Інституту історії України НАНУ та Інституту рукопису НБУВ.
Джерельна база вивчення наукової та громадської діяльності О. Апанович
ґрунтується на матеріалах семи архівосховищ України. Найбільший з них –
особовий фонд вченої в ІР НБУВ. Це різні за тематикою і походженням
документи, які стосуються багатьох періодів життя та діяльності вченої. Найкраще
вони розкривають її наукову та громадську діяльність у Києві, є незначними 2

на джерела з дитинства та юності. Архівні й особові справи з установ, де вона
працювала дали змогу уточнити біографічні дані.
Вперше вводяться до наукового обігу більшість документів, використаних
у дисертації: матеріали особового фонду історикині ІР НБУВ, архіву Національної
бібліотеки України імені В.І. Вернадського, Наукового архіву Інституту історії
України НАНУ, ЦДІАК України, матеріали УТОПІК у ЦДАВОУ та ДАК. Залучено
інтерв’ю з членами родини та колегами, що уможливило деталізувати біографію
та показати роль ученої у колі близьких і професійному середовищі.
Дослідження презентованої джерельної бази дало змогу виділити основні
етапи життя, прослідкувати еволюцію світогляду, уточнити наявну в українській
історіографії періодизацію наукової діяльності О. Апанович. Постать історикині,
яка жила в період становлення, розвитку і занепаду радянської історичної науки,
є прикладом використання багатьох традицій і підходів, сприйнятих від свого
вчителя К. Гуслистого, який перейняв їх від Д. Яворницького та Д. Багалія.
Виділено кілька основних напрямів її наукових досліджень: 1) історія
українського козацтва та ранньонова історія; 2) археографія і джерелознавство;
3) козацьке літописання та історія української рукописної книги; 4) біографістика;
5) історіософія та історіографія. Найвідомішим і найґрунтовнішим з них був
козакознавчий. Не тільки він визначив науковий авторитет науковиці. Це також
дослідження біографії та наукової творчості В. Вернадського, якого О. Апанович
відкрила для української історичної науки. Вчена фактично відродила науковий
напрям української науки – вивчення рукописної книги, маргіналістику.
У дослідженні встановлено, що тривалий період роботи в Інституті історії
АН УРСР сформував у неї високий рівень авторитету в середовищі фахових
істориків та громадськості. Вона була залучена до всіх процесів установи.
Водночас, відбулося її зближення з колегами опозиційної частини радянських
істориків України. Науковиця була принциповою і фаховою у роботі відділу історії
феодалізму під час обговорення як досліджень колег, так і власних праць.
Зазначено, що вона посіла помітне місце в українській гуманітаристиці
1960 рр. Належність до нонконформістської групи дослідників української 3

минувшини призвело до звільнення вченої з Інституту історії під приводом
скорочення штатів. Як повернення справедливості було її поновлення до наукової
інституції в 1995 р. Через поважний вік і слабке здоров’я дослідниця вже не могла
розгорнути суто наукову роботу, тому зосередилась на публікації козакознавчих
праць тощо.
Наголошено, що перебуваючи під постійним впливом політичних змін
у СРСР, а згодом – і в незалежній Україні, вона була самостійним суб’єктом
трансформацій в історичній науці та громадському житті. Наукова та громадська
праця з історією і пам’ятками українського козацтва давала поштовх
до зацікавленості власною історією та зростання національної самосвідомості.
Джерельна база дозволила проаналізувати недосліджену архівну діяльність
Олени Апанович протягом 1944–1950 рр. у ЦДІА УРСР. Визнано, що вчена
ознайомилась із багатьма джерелами історії українського козацтва, здійснила
значну роботу по впорядкуванню та опрацюванню документальних фондів
ранньонового і нового часу. Особливий внесок зробила працею у відділі рукописів
ЦНБ АН УРСР. Спочатку архівну роботу вона сприймала як усунення від
козакознавчих досліджень академічного напряму, проте згодом зрозуміла його
сенс. Вчена опрацювала значну кількість фондів цього унікального архівосховища
та відкрила для себе й української історичної науки два нові напрями – українська
рукописна книга та дослідження української біографії Володимира Вернадського.
Цінним було як віднайдення щоденника, інших документів академіка – першого
президента УАН, так і підготовка низки наукових розвідок, монографії про різні
аспекти біографії та діяльності В. Вернадського, яка мала два видання.
Розкрито такий важливий напрям громадської діяльності, як участь Олени
Апанович у жіночому русі. Хоча робота Всеукраїнського жіночого товариства
імені Олени Теліги була спрямована на національно-культурне піднесення
в Україні ще на початку незалежності, відома історикиня своїм громадським
і науковим авторитетом, участю у заходах товариства активно сприяла цьому
процесу. Саме тому вона стала почесною членкинею організації. 4

Досліджено також маловідому роботу Олени Апанович як керівниці секції
історичних пам’яток Київської організації Українського товариства пам’яток
історії і культури. У 1966 р. вона була в колі засновників організації – членкинею
правління та головою секції пам’яток історії. За її керівництва секція
перетворилась на провідну структуру київської організації, яка координувала
зусилля відомих учених і пам’яткоохоронців. Разом із І. Гончарем, Г. Логвином,
М. Брайчевським організовувала зміну спрямування Печерського історико-
культурного заповідника з суто атеїстичного на охорону і збереження пам’яток.
Серед проєктів очолюваної нею секції збереження валів Печерської фортеці,
комплексу будівель, які складають нині корпуси Києво-Могилянської академії,
Золотих Воріт, Флорівського монастиря тощо. Вагоме значення мала й
організована нею робота зі складання реєстру пам’яток Києва, вперше проведена
інвентаризація пам’яток Подолу. Але у 1974 р. вона була усунена від головування
секції історичних пам’яток – це було продовження політичних гонінь на вчену.
Доведено, що головною справою життя Олени Апанович було не тільки
вивчення історії українського козацтва, а і збереження та популяризація пам’яток
козацької доби. Учена була однією з провідних ідеологів збереження козацької
спадщини – як рухомої, так і нерухомої. Реалізовувала це як комплексну проблему,
спрямовану на підйом національної свідомості українців. Це і збереження
історичної пам’яті про козацькі часи, і складання детального реєстру пам’яток, які
підлягали охороні та збереженню, і проведення просвітницьких заходів. Однак
наскрізним проєктом збереження пам’яток козацтва, у якому плідно працювала
О. Апанович, формувала концепцію, був історико-культурний заповідник
на Хортиці. Вона бачила його як майбутній пантеон козацької слави. І якщо деякі
її ідеї (про перенесення поховань видатних козацьких лідерів на Хортицю)
не знайшли підтримки у партійних органів і частини пам’яткоохоронців
та істориків, то залучення широкої громадськості до збереження і популяризації
пам’яток часів козаччини спричинило значні зрушення у суспільній свідомості.
Саме через це партійне і радянське керівництво було змушене загальмувати цей
процес. За часів перебудови, коли стало можливо реалізовувати такі
пам’яткохоронні проєкти козацької тематики, вона стала науковою керівницею
двох комплексних експедицій «Запорізька Січ: зруйноване й уціліле» у 1989
і 1990 рр. За задумом Олени Апанович та її колег, ці заходи мали спонукати до
зацікавленості темою козацтва не тільки наукові центри України, а й активізувати
та залучити місцеву пересічну громадськість до пам’яткоохоронної роботи.
Ключові слова: Олена Апанович, історик, наукова діяльність, громадська
діяльність, історія українського козацтва, збереження пам’яток, радянський /
пострадянський учений.