Збройні Сили як фактор національної безпеки України у діяльності політичних партій (1991 – 2018 рр.)

Ткачук А. П. Збройні Сили як фактор національної безпеки України у
діяльності політичних партій (1991 – 2018 рр.). – Кваліфікаційна наукова праця на
правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за
спеціальністю 20.02.22 – військова історія. Національна академія сухопутних
військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, МО України, Інститут українознавства
ім. І. Крип’якевича НАН України, Львів, 2020.
У дисертації здійснено розв’язання наукової проблеми, яка полягає у комп-
лексному аналізі сутності, змісту, механізмів формування та напрямків практичної
реалізації розбудови Збройних Сил України у баченні українських політичних
партій. У дисертації уперше:
- розкрито участь та роль українських політичних партій і рухів у станов-
ленні та розбудові Збройних Сил України;
- здійснено порівняльний аналіз діяльності політичних партій різного полі-
тичного спектра щодо місця армії у сфері забезпечення державної безпеки;
- досліджено ідеологічні протиріччя та внутрішньопартійну полеміку в
українському політикумі, представленому в парламенті, щодо місця та діяльності
Збройних Сил України в системі національної безпеки;
удосконалено:
- підходи щодо розуміння змісту і структури діяльності українських полі-
тичних партій у процесі будівництва та реформування української армії;
- розуміння політико-ідеологічних аспектів структурної побудови розвитку
Збройних Сил України та місця у цих процесах політичних партій;
- механізми дослідження впливу процесів модернізації суспільства на руйну-
вання усталених ідеологем та зміну політичної ідеології;
новий рівень розвитку отримали:
- проблеми діяльності та ідеології українських політичних партій щодо
військового будівництва держави у новітній період (1991–2018 рр.);
3
- вивчення впливу військово-політичного будівництва на становлення України
як самостійної держави на міжнародній арені;
- питання взаємозв’язку держави та міжнародних політичних інституцій в
умовах військового будівництва в Україні.
Практичне значення дослідження. Матеріали дисертації можуть бути вико-
ристані у теорії та практиці розбудови Збройних Сил України, при підготовці
узагальнювальних наукових праць з новітньої історії України, навчальних посіб-
ників і підручників. Фактичний матеріал, узагальнення та висновки дисерта-
ційного дослідження використовуються під час наукових досліджень воєнно-
історичним відділом Воєнно-наукового управління ГШ, воєнно-науковою групою
Командування ССО ЗС України та під час вивчення навчальної дисципліни
«Історія війн і воєнного мистецтва» у Національній академії сухопутних військ
імені гетьмана Петра Сагайдачного.
У першому розділі «Історіографія та джерельна база дослідження» із засто-
суванням історико-порівняльного методу дослідження здійснено аналіз основних
етапів розвитку наукової думки за тематикою дисертації, висвітлюється джерельна
база, використана автором, аналізуються передумови, принципи, провідні зовнішні
та внутрішні чинники формування засад створення, розбудови і реформування
Збройних Сил України, розкривається діалектика їхнього взаємозв'язку.
У другому розділі «Теоретико-методологічні засади дослідження ролі
політичних партій у розбудові системи національної безпеки і оборони»
наведено параметри, підходи, методи та критерії об’єктивного вивчення запропо-
нованої теми дослідження, зазначено, що Збройні Сили України входять до
Воєнної організації держави, яка є сукупністю воєнних та воєнізованих структур
держави, спільна діяльність яких спрямована на вирішення завдань забезпечення
воєнної безпеки країни, а у випадку війни – на відбиття агресії, розгром противника
та досягнення політичних цілей війни.
У третьому розділі «Формування Збройних Сил України у контексті
державотворчих процесів (1991 – 1994 рр.)» показано суспільно-політичні умови,
в яких виникла ідея відновлення національної армії, з’ясовано місце проблеми
4
військового будівництва в діяльності перших українських політичних партій та
рухів, а також парламентських / позапарламентських політичних сил у перші роки
після відновлення державної незалежності України.
У четвертому розділі «Збройні Сили України як основоположний чинник
національної безпеки (1994 – 2005 рр.)» проаналізовано загальні тенденції
розвитку Збройних Сил України, розглянуто візію політичних сил на існування
армії в умовах соціально-економічної (друга половина 1990-х років) та політичної
(початок 2000-х років) криз в Україні, зазначено, що реалізувати задекларовані у
Воєнній доктрині України (1993 р.) принципи на зламі ХХ – ХХІ ст. не вдалося, а
також розглянуто місце військової проблематики у діяльності політичних партій.
У п’ятому розділі «Збройні Сили України у безпековій парадигмі
Української держави (2005 – 2010 рр.)» проаналізовано військову проблематику
у політиці політичних сил України в умовах зміни геополітичної спрямованості
зовнішньої політики держави у напрямі європейської інтеграції, яка активізувалась
після подій Помаранчевої революції та перемоги на президентських виборах
В. Ющенка, а також в умовах парламентської політичної кризи 2006 – 2007 рр.,
розпаду «помаранчевої коаліції» та президентства В. Януковича. Зазначено, що
перетворення України в парламентсько-президентську республіку та введення
пропорційної системи виборів до Верховної Ради суттєво збільшили значення
політичних сил у реалізації державної безпекової політики.
У шостому розділі «Збройні Сили України на етапі повернення до
концепції позаблокового статусу Української держави (2010 – 2014 рр.)»
проаналізовано стан української армії в умовах зміни політичної ситуації в державі,
приходу до влади Партії регіонів та президентства В. Януковича. Вказано, що зміни,
які відбулися у політичній системі України після президентських виборів 2010 р.,
унеможливили розвиток Збройних Сил України, призвели до занепаду української
армії. Зауважено, що за підтримки Партії регіонів Україна відмовилася від курсу на
євроінтеграцію, передусім у безпековому вимірі, а запропоновані урядом заходи
щодо реформування армії на практиці лише сприяли її остаточному занепаду.
5
У сьомому розділі «Збройні Сили України в умовах російсько-української
війни (2014 – 2019 рр.)» розглянуто позицію українських політичних партій щодо
реформування Збройних Сил України в умовах російської воєнної агресії проти
України, зазначено, що десятиліття відвертого ігнорування проблем армії, недо-
статнє фінансування військового будівництва, непродуманість реформ у сфері
розвитку Збройних Сил України стали причиною того, що станом на 2013–2014 рр. в
Україні фактично не залишилось військових формувань Збройних Сил України,
здатних виконувати на належному рівні поставлені завдання.
У Висновках зазначено, що в реалізації державної політики у сфері розвитку
Збройних Сил України провідну роль відігравали політичні партії, які здійснювали
безпосередній вплив на чисельність і структурну перебудову Збройних Сил
України, стан забезпечення новітніми зразками озброєння та військової техніки,
обсяги фінансування соціально-правового забезпечення військовослужбовців і
членів їхніх сімей та загалом забезпечення життєдіяльності української армії.
Представлені у парламенті політичні сили розробляли й ухвалювали нормативну
базу з питань оборони, вдосконалювали її до потреб Збройних Сил України та
системи національної безпеки і оборони.
Основні наукові результати і теоретичні узагальнення дослідження:
1. Полеміка щодо процесу становлення, розбудови та реформування
Збройних Сил України з різною інтенсивністю тривала упродовж 1991 – 2018 рр.
Активну участь у ній брали науковці, військові та цивільні експерти, представ-
ники політичних і громадських організацій. Якщо у першій половині 1990-х років
така риторика була забарвлена настроєм пострадянської пацифістської ейфорії, то
вже згодом, після перших глобальних і регіональних викликів у безпековій сфері
перед Україною, українські політичні партії та рухи заговорили про зміцнення
воєнної безпеки держави та ролі Збройних Сил України у процесі державо-
творення. Водночас формування єдиної візії щодо розбудови та реформування
Збройних Сил України і перспектив їхнього розвитку не існувало.
2. У руслі державотворчих процесів на зламі 1990-х років у середовищі
«неформальних» громадсько-політичних організацій, утворених національно-
патріотичною частиною українського суспільства, був закладений «фундамент»
6
концепту української армії. Пройшовши процес трансформації та політизації, він
перейшов із теоретично-концептуальної площини у практичну, отримавши своє
втілення в низці законодавчих ініціатив та рішень, що дисонували із радянським
законодавством у військовій сфері, з боку органів державної влади західних
областей Української РСР.
3. Після відновлення незалежності України 24 серпня 1991 р. перед
керівництвом молодої держави постало питання реального захисту державного
суверенітету і територіальної цілісності. Відтак, розпочалося повноцінне будів-
ництво української армії. Оскільки власного досвіду у військовому будівництві
українські політичні сили не мали, в перші роки після відновлення державної
незалежності проблеми створення та розбудови українського війська, а також
системи національної безпеки в цілому вирішувалися політиками інтуїтивно,
паралельно із будівництвом інших державних інститутів. Було вирішено, що
будівництво Збройних Сил України мало здійснюватися за принципом «розумної
достатності» як за чисельністю та структурою, так і за озброєнням.
4. Українській політичній еліті вдалося досягнути консенсусу в питанні
військового будівництва: на основі успадкованого від СРСР потужного вій-
ськового утворення розпочали здійснювати будівництво Збройних Сил України.
Практично розпочалося планове скорочення і реформування Збройних Сил.
Легітимізація та інституціоналізація такого надзвичайно важливого державного
органу, як армія, відбулася досить швидко і без особливих ексцесів. Разом з тим
був встановлений мінімальний контроль з боку законодавчої та виконавчої влади
над військовою сферою.
5. У другій половині 1990-х років проблеми воєнної політики України та
розбудови її Збройних Сил хоч і не були серед першочергових пріоритетів українсь-
ких політичних партій та рухів, але вони водночас не були і поза їх увагою.
Необхідність перебудови армії випливала, насамперед, із першорядної ролі
обороноздатності країни, у забезпеченні та зміцненні її суверенітету, місця Збройних
Сил України у системі силових структур і державних інституцій. Український
політикум розглядав питання військового будівництва в країні крізь призму
7
суспільно-політичних реалій, вказуючи при цьому, що країні потрібна високо-
професійна армія, утворена з військовослужбовців-контрактників.
6. В умовах недофінансування військового сектору, геополітичних викликів,
а також внутрішньополітичного протистояння всередині країни реалізувати запро-
поновані програми реформування та розвитку ЗС України не вдалося. Крім того,
для військового сектору залишалась притаманною відсутність фахового обґрун-
тування витрат на оборону, яке б враховувало реальні економічні можливості
держави та геополітичні реалії. Це призвело до зниження рівня технічного та
матеріального забезпечення з’єднань і частин. Неухильно падав рівень боєготов-
ності військ, стан мобілізаційних резервів, технічного та матеріального забез-
печення з’єднань і частин, ступінь укомплектування їх особовим складом.
7. Зважаючи на суспільно-політичні та соціально-економічні чинники впродовж
1994 – 2005 рр., реалізувати задекларовані наміри реформування Збройних Сил
України та військової сфери в Україні не вдалося: важка економічна криза в
державі 1993 – 1998 рр., політична криза початку 2000-х років відкинули на
невизначений термін можливість переведення армії на професійну основу. Не
вдалося також здійснити якісного забезпечення та розвитку ЗС України, оскільки
в умовах фактичного зменшення чисельності армії втричі таке реформування не
супроводжувалося глибоким науковим аналізом, а диктувалося радше еконо-
мічним становищем: не відбувалось покращення забезпечення війська, а навпаки,
зменшувалась його боєздатність і боєготовність.
8. Український політикум отримав потужний імпульс у напрямку активізації
зусиль в розробці та прийнятті рішень, що стосувалися євроінтеграції держави,
після подій Помаранчевої революції та перемоги В. Ющенка на президентських
виборах. В умовах своєрідного переорієнтування українського політичного істебліш-
менту на західні військово-політичні блоки особливої ваги набули питання
національної безпеки та належного функціонування Збройних Сил України.
Намагаючись запозичити іноземний досвід військового будівництва пріоритетним
було названо створення невеликої за чисельністю сучасної армії, укомплектованої
професіоналами, всебічно забезпеченої, оснащеної новітніми зразками озброєнь і
військової техніки.
8
9. Політична криза під час «коаліціади-2006» закінчилась розколом
«помаранчевої коаліції» (БЮТ, «Наша Україна», СПУ) та сприяла утворенню
«антикризової коаліції» у складі Партії регіонів, СПУ, КПУ і призначення
В. Януковича на посаду Прем'єр-міністра України. Політична криза, спричинена
розвалом «помаранчевої коаліції», викликала ситуацію, коли у державі з проєвро-
пейським президентом ухвалення законодавчих ініціатив, а також виконавча гілка
влади перебувала під фактичним контролем проросійських політичних сил.
Внутрішньополітична криза в Україні не дала можливості політичним партіям
продемонструвати на практиці виконання своїх передвиборних програм у сфері
забезпечення національної безпеки та реформування Збройних Сил України.
Водночас зміна балансу сил у парламенті засвідчила, що Україна знову перебуває
на перехресті геополітичного вибору з переважаючим проросійським креном.
10. Після невеликого періоду геополітичного лавірування Україна поступово
переорієнтувалася з євроатлантичного курсу на політику державного нейтралітету,
яку активно підтримувала Російська Федерація. Обсяг фінансування Збройних
Сил не відповідав не тільки нормативній, а й мінімальній потребі, та не враховував
існуючого рівня інфляції. На практиці це означало подальшу політичну та
економічну залежність офіційного Києва від Москви. Водночас голоси низки
політичних сил, які попереджали про небезпеку такого політичного розвороту
(БЮТ та НУ–НС) залишалися не почутими. Зрештою використання проросійської та
антинатовської риторики допомогло лідеру Партії регіонів В. Януковичу здобути
перемогу на виборах Президента у 2010 р., що лише посилило
російськоцентричність української зовнішньої політики у безпековій сфері.
11. У 2010 – 2013 рр. у сфері військового будівництва та розвитку Збройних
Сил України відбувалися активні зміни, які були спрямовані на послаблення
обороноздатності держави. Процес реформування Збройних Сил України після
перемоги на виборах Президента України (2010 р.) В. Януковича та призначення
Прем’єр-міністром України М. Азарова (2010 р.) по суті полягав у розвалі боє-
здатних військових частин. У цей час особливої ваги набуває чисельність особового
складу Збройних Сил України. Заходи з удосконалення системи військової освіти, запровадження багаторівневої системи підготовки сержантського складу, активізації
процесу та форм залучення громадян на військову службу дозволили утримати
чисельність військовослужбовців за контрактом на рівні попередніх років, хоча
давались взнаки і десятиліття існування невирішених проблем в армії, спричинених
недостатнім фінансуванням військової сфери.
12. Перемога Революції Гідності та зміна влади в Україні підвищили рівень
суспільного запиту на швидкі позитивні зміни в країні та всіх сферах суспільно-
політичного життя. Однак у військовій сфері каталізатором проведення швидких
та ефективних реформ стала розв’язана Росією військова агресія, що поставила
під загрозу подальше існування України як суверенної держави. Враховуючи
чинник російської військової загрози, проблеми розбудови Збройних Сил України
та зміцнення обороноздатності України стали фактично ключовими у передви-
борній риториці політичних партій та рухів на позачергових виборах до парла-
менту 2014 р. Головними темами для проєвропейських політичних сил стали:
захист країни і відновлення миру, акцентування уваги на забезпеченні перемоги в
конфлікті, підтримці армії та інших військових формувань, учасників АТО,
скасуванні позаблокового статусу та вступі до НАТО. Водночас низка політичних
сил з проросійського сегмента українського політикуму, поряд із суто деклара-
тивними заявами про доцільність посилення обороноздатності держави, пропону-
вали шляхом переговорів врегульовувати ситуацію, спровоковану РФ у низці
регіонів, вказуючи на виключно «внутрішній» характер воєнних дій на території
України. Головними елементами їхньої партійної пропаганди стали вимоги
реалізації «мирного шляху», роззброєння добровольчих батальйонів як «незаконних
збройних формувань» поряд із збереженням позаблокового статусу. Події 2014 р.
та цілковита неготовність держави до воєнної агресії вказали на гостру необхід-
ність проведення докорінних змін у підходах до формування засад державної
політики у сфері військового будівництва та розвитку Збройних Сил України.
Ключові слова: Україна, безпека, НАТО, армія, Верховна Рада України,
національна безпека.