Подолання безпритульності, сирітства і правопорушень неповнолітніх громадян в Україні (грудень 1942 – травень 1945 рр)

Силка О. С. Подолання безпритульності, сирітства і правопорушень
неповнолітніх громадян в Україні (грудень 1942 – травень 1945 рр) –
Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за
спеціальністю 07.00.01 «історія України» (032 – Історія та археологія). –
Київський університет імені Бориса Грінченка;
Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку
використаних джерел і додатків. У вступі обґрунтовано актуальність теми,
визначено мету, завдання, об’єкт, предмет, розкрито наукову новизну
отриманих результатів та їх практичне значення.
Дисертаційна робота присвячена комплексному вивченню
найважливіших аспектів проекту подолання дитячої бездоглядності, сирітства і
злочинності малолітніх на визволених від окупації територіях України в 1942-
1945 р.
У ході роботи було з’ясовано стан наукової розробки проблеми та
проаналізовано джерельну базу дослідження. Визначено та охарактеризовано
три групи наукових робіт за досліджуваною тематикою: радянська, сучасна
українська та зарубіжна історіографія. Аналіз стану наукової розробки
проблеми засвідчив, що дослідження дитячої безпритульності, злочинності та
сирітства, як невід’ємного явища життя країни, наразі перебуває на стадії
утвердження, як окремий науково-історичний напрям. Адже публікація ряду
монографій та статей, захист дисертаційних праць показує, що тема й досі не
достатньо досліджена.
При написанні роботи використано значний фактичний матеріал,
опублікований у виданнях документального характеру та матеріали архівних
фондів України. Опубліковані джерела представлені збірками документів і
матеріалів нормативно-правового характеру, звітами та статистичними
документами, інструкційними матеріалами, джерелами особистого


3



походження. Безумовно, значення неопублікованих джерел дуже важливе, але
їх не можна вважати вичерпними, бо не всі документи потрапляли до друку.
Автором було опрацьовано матеріали Центрального державного архіву
вищих органів влади, Центрального державного архіву громадських об’єднань
України, Державного архіву Вінницької області, а також матеріали
Державного архіву Міністерства внутрішніх справ України, Державного архіву
Міністерства внутрішніх справ України по Вінницькій області. Важливою
групою джерел є матеріали періодичних видань, у яких черпалась інформація
повсякденного життя, роботи влади та громадськості.
Проаналізовано понятійно-категорійний апарат. Методологічна основа
дисертації має трирівневу структуру, що включає в себе загальнонаукові
методи, міждисциплінарні та спеціально-історичні підходи.
У ході вивчення причин появи таких соціальних явищ як
безпритульність, сирітство та злочинність, було зібрано, уточнено та
доповнено відомості про фактори, що вплинули на появу соціальних аномалій.
Згруповано в основні: економічні (переведення економіки на воєнний режим і
залучення до роботи малолітніх, які працювали в тяжких умовах, масштабна
розруха), соціальні (1942-1945 роках сім’ї стали неповними, адже чоловіки
пішли на фронт або загинули, криза шлюбно-сімейних відносин, як наслідок
психологічні травми у дітей, низький рівень освіти), культурні (швидка
відбудова освітніх закладів, катастрофічна нестача кваліфікованих педагогів,
наслідком цього було зниження рівня освіти). Неналежне функціонування
інституту сім’ї, зниження рівня освіти завжди призводить до бездоглядності та
утворення неформальних груп підлітків, а згодом і до злочинності.
Стан дитячих будинків, приймальників-розподільників був доволі
тяжким. Владі довелося розгортати мережу дитячих будинків по всій Україні.
Ці установи мали ряд проблем.
Недостатність інвентарю та одягу призводила до того, що діти спали на
ліжках без ковдр чи постільної білизни або ж на підлозі один біля одного.
Вихованці дитячих будинків не мали достатньо одягу, їжі. Був відчутний


4



дефіцит кваліфікованих вихователів та вчителів. Іноді працівники цих закладів
взагалі не мали профільної освіти. Але навіть у такій ситуації деякі батьки
вирішували віддати дитину в дитячий будинок, бо вважали, що їй там буде
краще. Прибували діти з інших країн і їх поселяли в українських дитячих
будинках. Незважаючи на складний матеріальний стан приймальники-
розподільники та дитячі будинки були переповнені.
Розглянуто питання повсякденного життя дітей. У 1942-1945 роках
безпритульні, бездоглядні та сироти утворили певну субкультуру. У їхньому
середовищі сформувались власні мрії, інтереси правила та страхи. Жебрацтво,
бродяжництво і правопорушення стали невід’ємною частиною повсякденного
життя «дітей вулиць». Вони мріяли про те, щоб війна швидше закінчилася й
батьки повернулися з фронту.
Питаннями влаштування й виховання дітей, що залишилися без батьків
займалися місцеві ради, а також декілька міністерств, зокрема Міністерство
освіти (у відомстві якого знаходилися дитячі будинки), Міністерство охорони
здоров’я (будинки дитини та дитячі будинки лікарняного типу для інвалідів),
Міністерство трудових резервів (ремісничі училища (РУ) та школи фабрично-
заводського навчання (ФЗН)), Міністерство внутрішніх справ (колонії, дитячі
кімнати, приймальники-розподільники).
Охарактеризовано правові засади подолання та стримування
безпритульності, сирітства й злочинності. У своїй діяльності органи державної
влади на початку війни керувались постановою РНК СРСР і ЦК ВКП (б) від
1 червня 1935 р. «Про порядок затримання і подальшого направлення
безпритульних і бездоглядних дітей».
Після визволення територій затвердили ряд постанов, які розгорнули
роботу органів влади спрямовану на подолання досліджуваної проблеми. Але
все ж першою комплексною програмою з подолання дитячої безпритульності
та бездоглядності на завершальному етапі війни стала спільна постанова РНК
УРСР та ЦК КП(б)У від 30 липня 1944 р. №917 «Про заходи в боротьбі з
безпритульністю та бездоглядністю дітей в Українській РСР», яку можна


5



вважати першою комплексною програмою з подолання дитячої
безпритульності та бездоглядності на завершальному етапі війни.
В інтернатних закладах проводилась робота по соціалізації
неповнолітніх. Цей процес був багатостороннім та неоднозначним, адже діти
набули на вулицях певних звичок та норм поведінки. Влада бачила в дітях усіх
категорій матеріал, з якого можна створити «нових людей» - повноцінних
членів радянського суспільства. Для цього застосовувалися різні методи (через
дитячі твори, пресу, іграшки, методичні матеріали та промови офіційних осіб).
Навчально-виховна робота включала соціальне, трудове, фізичне та статеве
виховання. Шкільне навчання проводилось за освітніми програмами.
Навчальний і виховний процес був на стадії відбудови визволених територій.
Для покращення фінансового становища дитячих будинків була
встановлена форма шефства великих промислових підприємств над дитячими
установами. Ще однією формою боротьби із безпритульністю та сирітством
стало влаштування дітей до родин трудящих. Уже в перші роки визволення
багато людей взяли сиріт на патронат, під опіку або усиновлення. Передача
дітей на патронатне виховання відбувалася згідно із законодавством. Ця форма
догляду за дітьми набула значного поширення, хоча й мала свої недоліки.
Встановлено, що безпритульність та бездоглядність нерозривно
пов’язані з правопорушеннями. Зазвичай причини безпритульності та
бездоглядності були тими самими, що й причини злочинності. У 1942-1945
роках злочини вчинялися переважно осиротілими через матеріальну скруту та
голодування, зрозуміло, що основною причиною злочинів було виживання.
Іноді до правопорушень спонукали й самі дорослі. Мета більшості злочинів
була нажива та легкий заробіток. Влада вживала заходів щодо вирішення цих
проблем.
Для цього було збільшено мережу закладів боротьби із злочинністю, а
саме: приймальників-розподільників, дитячих кімнат та трудових колоній.
Перших дві організації були спрямовані на виявлення неповнолітніх злочинців,
а вже трудові колонії на перевиховання. У колоніях виховання здійснювалось


6



через навчання та працю. Використовувався індивідуальний підхід до кожного
вихованця. З’ясовувалися причини скоєння правопорушення та вивчалися
особливості особистості. Злочинність неповнолітніх має ряд особливостей,
розуміння яких дає можливість швидше вирішити проблему.
Органи міліції проводили профілактичну роботу по боротьбі із
злочинністю. Вона здійснювалась через виховну та пропагандистку діяльність
серед населення та молоді. Використовувалась агентурна мережа для
обслуговування дитячих домів, шкіл, місць концентрації неповнолітніх
злочинців та притонів. При цьому до агентурної роботи залучалися й самі
підлітки.
Висвітлено допомогу громадськості у боротьбі з дитячою
безпритульністю та сирітством. Вона могла бути матеріальною. Створювалися
позабюджетні продовольчі й грошові фонди, які поповнювалися за рахунок
великих підприємств; відраховувалися кошти з одноденного заробітку
робітників або люди виходили на роботу у вихідні для того, щоб виготовити
різноманітне обладнання для дитячих будинків, шкіл ФЗН та РУ. Значний
внесок зробив комітет Червоного Хреста. Нематеріальна допомога
проводилася шляхом організації екскурсій, демонстрації фільмів,
облаштування ігрових майданчиків, організації проведення дозвілля дітей на
квартирах та у великих житлових будинках, тобто неповнолітніх постійно
залучали до проведення дозвілля з користю, адже це знижувало вірогідність
попадання дитини до злочинної групи.
Ключові слова: безпритульність, бездоглядність, діти, сирітство,
дитинство, виховання, дитячий будинок, дитячі кімнати міліції, приймальники-
розподільники, колонія, установи, громадськість, товариства, допомога.