Досвід подолання дитячої безпритульності та бездоглядності на Півдні України в умовах формування радянського тоталітарного режиму

Букрєєв Т. Б. Досвід подолання дитячої безпритульності та
бездоглядності на Півдні України в умовах формування радянського
тоталітарного режиму. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за
спеціальністю 07.00.01 «Історія України» (032 – Історія та археологія). –
Херсонський державний університет, Херсон, 2019; Східноєвропейський
національний університет ім. Лесі Українки, Луцьк, 2019.
Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку
використаних джерел і додатків. У вступі обґрунтовано актуальність теми,
визначено мету, завдання, об’єкт, предмет, розкрито наукову новизну
отриманих результатів та їх практичне значення.
Дисертаційна робота присвячена комплексному вивченню
найважливіших аспектів процесу подолання дитячої безпритульності та
бездоглядності на Півдні України в умовах формування радянського
тоталітарного режиму.
В ході роботи було з’ясовано стан наукової розробки проблеми та
проаналізовано джерельну базу дослідження. Визначено та охарактеризовано
три групи наукових робіт за досліджуваною тематикою: радянська, сучасна
українська та зарубіжна історіографія. Вивчення історіографічної бази
засвідчило, що, незважаючи на те, що з означеної проблеми у різні
історіографічні періоди було опубліковано низку монографій та статей,
захищено ряд дисертаційних праць, проте аспекти ліквідації дитячої
безпритульності та бездоглядності на Півдні України залишилися
невивченими.
При написанні роботи використано значний фактичний матеріал,
опублікований у виданнях документального характеру і той, що зберігається
в архівосховищах України. Опубліковані джерела представлено збірками
документів і матеріалів, документами нормативно-правового характеру,
звітною та статистичною документацією, інструкційними матеріалами, 3

джерелами особового походження. Незважаючи на величезне значення
опублікованих джерел їх не можна вважати вичерпними, адже не усі
документи потрапляли до друку. У цій ситуації основу джерельної бази
склали документи з фондів центральних архівів (Центральний державний
архів вищих органів влади та управління України, Центральний державний
архів громадських об’єднань України) і державних архівів Херсонської,
Миколаївської та Одеської областей. Вагомою групою джерел є матеріали
періодичних видань, де відбилась динаміка й повсякденність соціально-
захисної роботи органів влади та громадськості.
Характер дослідження обумовив використання категоріально-
понятiйного aпaрaту. Адже дотепер спостерігається певний різнобій у
тлумаченні термінів на кшталт «безпритульність», «бездоглядність», «діти
вулиці» та «соціальне сирітство». Методологічна основа дисертації має
трирівневу структуру, що включає в себе загальнонаукові методи,
міждисциплінарні підходи та спеціально-історичні.
У ході вивчення причин появи таких соціальних явищ, як дитяча
безпритульність, бездоглядність і злочинність було уточнено та доповнено
відомості про фактори, що призвели до появи соціальних аномалій в
середовищі дітей. Було запропоновано наступну класифікацію причин
дитячої безпритульності у період формування радянського тоталітарного
режиму: економічні (голод і пов’язані з ним сирітство та міграція населення,
безробіття серед дорослого населення та підлітків, низький рівень фінансової
підтримки багатодітних сімей), соціальні (дореволюційні сироти, житлова
криза, падіння морального рівня суспільства, криза шлюбно-сімейних
відносин, недосконалість системи усиновлення і патронування, відрив жінки
від родини, заборона абортів), політичні (колективізація, розкуркулення,
Голодомор, соціально-класова політика та репресії) і культурні (скорочення
шкільної мережі, зменшення витрат на культурно-освітню сферу) причини.
Весь комплекс причин між собою був тісно пов’язаний. 4

Охарактеризовано правові засади ліквідації та стримування дитячої
безпритульності в радянській Україні. Відтак, виділено чотири етапи
боротьби з дитячою безпритульністю: І етап (1920–1923 рр.) – стихійне
утворення мережі дитячих закладів, юридичне оформлення боротьби з
правопорушеннями неповнолітніх; ІІ етап (1924–1929 рр.) – створення
нормативно-правової бази, спрямованої на інтенсифікацію процесу
подолання та профілактики дитячої безпритульності та злочинності; ІІІ етап
(1930–1933 рр.) – влада офіційно проголосила ліквідацію безпритульності,
явище прийняло «прихований» характер. Унаслідок колективізації,
розкуркулення і масових політичних репресій з’явилась «нова генерація»
безпритульних; IV етап (з середини 1930-х рр.) – термін «безпритульність»
прирівняли до поняття «злочинність». Відтак, питання подолання дитячої
безпритульності на себе дедалі більше перебирали правоохоронні органи.
Визначено складові соціально-профілактичної роботи державних
органів з подолання кризових соціальних явищ у середовищі неповнолітніх.
Основні методи ліквідації дитячої безпритульності можна поділити на
превентивні та вилучення наявних безпритульних з вулиці. Ці дві групи
методів реалізовувалися в наступних формах: розміщення дітей і підлітків у
закладах різного профілю, реевакуація, патронування, адміністративні та
силові методи впливу тощо. До кінця 1920-х рр. владі вдалося зменшити
кількість вуличних дітей. Проте, з початку 1930-х рр. проблема знову постала
внаслідок державної політики колективізації, розкуркулення і Голодомору. У
другій половині 1930-х рр. рівень дитячої безпритульності залишався
високим через масову репресивну політику держави і недосконалість
системи соціального виховання. Крім того, виявлено регіональні особливості
діяльності державних органів у справі подолання безпритульності дітей.
Катастрофічна ситуація, що склалася в країні на початку 1920–х рр. вимагала
негайного створення мережі дитячих закладів інтернатного типу. Заснована
система була розгалуженою і включала різні за типами та функціями
дитзаклади. Основу всіх інтернатних закладів на Півдні України, як і в 5

цілому по УСРР, становили дитячі будинки для «нормальних» дітей, що
входили у систему НКО. Крім того, на Півдні республіки діяли окремі дитячі
будинки за національною ознакою. З 1923 р. у масштабах СРСР почався
процес скорочення кількості дитячих установ інтернатного типу. Причиною
було не зменшення «попиту», а бажання економії коштів. Мережа дитячих
закладів до кінця 1920-х рр. скоротилася більш, ніж у 6 разів, залишивши
дитбудинки для дітей-сиріт, трудові колонії і заклади для дітей з вадами
розвитку. Заклади Півдня у меншій мірі потрапили під процеси
«оптимізації». Причиною була велика кількість інтернованих вуличних дітей,
які постійно прибували до регіону. Говорити про ефективність створеної
системи не доводиться через високі показники смертності, відсутність
елементарного матеріального забезпечення вихованців, перевантаженість
закладів і високий відсоток регулярних втеч. Ці фактори унеможливлювали
швидке подолання дитячої безпритульності.
Встановлено, що безпритульність та бездоглядність нерозривно
пов’язані із правопорушеннями. Багато в чому причини злочинності
неповнолітніх були тими ж самими, що й причини безпритульності. На
початку 1920-х рр. правопорушення переважно вчинялися осиротілими
дітьми через голод і матеріальну скруту, а основною метою злочинів було
виживання. З другою половини 1920-х рр. до злочинної діяльності все
частіше вдавалися малолітні рецидивісти під впливом дорослого
криміналітету. Основною метою цих вчинків були нажива та легкий
заробіток. Зважаючи на постійне перебування на вулицях південних міст і сіл
безпритульних дітей – цей регіон був «лідером» за кількістю вчинених
неповнолітніми правопорушень. В якості виховних заходів у дитячих
закладах Півдня України активно використовували фізичну працю в
сільському господарстві та майстернях.
Висвітлено участь вітчизняної громадськості та міжнародних
організацій у профілактиці дитячої безпритульності і бездоглядності. Форми
роботи громадськості у різні роки зазнавали змін, що пояснюється соціально-6

економічними умовами і політикою партії. Значний обсяг роботи було
покладено державою на профспілкові організації та колективи підприємств.
За їхньої участі регулярно проводилися тижні та місячники допомоги
безпритульним. Розповсюдженою формою участі громадськості у
профілактиці дитячої безпритульності було патронування. Проте, через
комплекс об’єктивних і суб’єктивних причин патронування себе не
виправдало.
Розкрито особливості повсякденного життя безпритульних і
бездоглядних дітей. У 1920–1930-х рр. безпритульні діти створили
субкультуру вуличного братства. У їхньому середовищі сформувалися власні
ідеали, бачення, професії та мрії. Жебрацтво, бродяжництво, проституція,
алкоголізм, наркоманія і правопорушення стали невід’ємною складовою
повсякденного життя «дітей вулиці».
Виявлено складові процесу соціалізації дітей в інтернатних закладах.
Означений процес був багатостороннім і неоднозначним, зважаючи на набуті
дітьми на вулиці звички та норми поведінки. Більшовики бачили у дітях, у
тому числі й безпритульних, той матеріал, з якого можна буде витворити
«нових людей» – повноцінних членів комуністичного суспільства, так званих
«homo soveticus». Нав’язування нової ідентичності здійснювалося усіма
можливими методами (через дитячі твори, іграшки і пресу, промови
офіційних осіб, методичні матеріали). Навчально-виховна робота включала
соціальне, суспільно-політичне, трудове, фізичне та статеве виховання і
шкільне навчання. У планах влади, дитячий будинок мав стати осередком
формування людини «світлого комуністичного майбутнього». В офіційних
звітах у дитячих закладах майже бездоганно був налагоджений навчальний і
виховний процеси. Проте, як свідчать архівні документи, у тому числі
нещодавно розсекречені, протягом 1920–1930-х рр. так і не було створено
більш-менш дієвої системи.
Ключові слова: дитяча безпритульність, дитяча бездоглядність,
правопорушення неповнолітніх, Південь України, дитячі заклади, громадські
організації, соціалізація, повсякденність, тоталітарний режим.