Розвиток легкої промисловості українських губерній Російської імперії в другій половині ХІХ – на початку ХХ століття

Левицький В. О. Розвиток легкої промисловості українських губерній
Російської імперії в другій половині ХІХ – на початку ХХ століття. –
Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук
заспеціальністю 07.00.01 – історія України. – Тернопільський національний
педагогічний університет імені Володимира Гнатюка,Тернопіль, 2019.
Питання невирішеності кризових явищ у промисловості України і легкій
зокрема, становить особливий інтерес у суспільстві й наукових колах до
економічних проблем,вимагає вивчення конкретного досвіду господарювання і
розвитку легкої промисловості в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.
Становлення та розвиток галузей легкої промисловості в українських губерніях мали
свою специфіку порівняно із загальноімперськими тенденціями. Тогочасний досвід
засвідчує, що легка промисловість оперативно адаптовувалася до ринкових
умов. Місце легкої промисловості в значній мірі визначалося такими
складовими економіки як торгівля, кооперація, промислово-фінансовий капітал,
податки, митна політика, ціноутворення, ринки збуту тощо. Зрілість цих
елементів, рівень їх впровадження в господарські відносини став особливо
помітним в ході реалізації економічних реформ 60-х рр. ХІХ ст.
Наукові праці з окремих питань щодо розвитку легкої промисловості
з’явилися досить давно і дають загальну уяву про основні процесив розвитку
легкої промисловості України. Більш глибоке і всесторонньє вивчення таких
базових проблем як структура, організація, виробництво та глибинні
трансформації в легкій промисловості можливе лише за умови розширення
джерельної бази. У наукових працях періоду Російської імперії та радянської
доби становище та пріоритети в легкій промисловості розглядаються в
контексті політики царського уряду, її ролі в економічному розвитку Росії та
України. 3

Внаслідок реформи 1861 р. на зміну старим, феодальним відносинам
прийшли нові – ринкові. За цих умов купецтво та дворянство Наддніпрянської
України інтенсивно включається втоварне виробництво. Не стала виключенням
і легка промисловість, яка на теренах досліджуваного регіону була найбільше
представлена суконною, вовняно-панчішною, вовномийною, канатноюта
шкіряною галузями.
У дослідженні з’ясовано, що легка промисловість в українських губерніях
Російської імперії мала свої особливості, зокремарозвиток її найважливіших
галузей значною мірою залежав від імпорту устаткування, сировини та інших
матеріалів. Окремі галузі легкої промисловості, зокрема, суконна, канатна в
період промислового капіталізму почали занепадати, сповільнилися темпи їх
розвиватку, працювали в основному на внутрішній ринок.
Встановлено, що найрозвинутішою була така галузь як переробка
волокнистих речовин. До неї відносять сукупність виробництв, що зайняті
переробкою рослинних і тваринних волокон. В досліджуваний період вовняна
промисловість розпадалася на три великі й зовсім самостійні галузі вовняного
виробництва: грубих сукон, тонких сукон і вовняних камвольних тканин.
Основну групу вовняної промисловості складали фабрики з виготовлення
сукна. Підприємства, зайняті виробництвом вовняних тканин, можна поділити
на дві групи. До першої групи відносилися заклади, що виготовляли грубі
армійські сукна за ціною близько 1 крб. за аршин. Ці підприємства
розташовувалися в Катеринославській, Полтавській, Харківській та
Херсонській губерніях. Зосередження виробництва сукна в українських
губерніях було зумовлене великою сировинною базою на Півдні України та
легкістю постачання сировини по судноплавних річках.
Другу групу складали камвольні підприємства, включаючи панчішні.
Поширення виробництва камвольних тканин стримувалося нестачею
довговолокнистої вовни, великою складністю підготовчих операцій і високою
ціною прядильних апаратів. До другої групи належали заклади, розташовані в
Волинській, Київській, Подільській, Таврійській та Чернігівській губерніях. За 4

своїми розмірами вони поступалися підприємствам першої групи, але вартість
продукції на одного робітника була майже в 4 рази вищою. Вартість за аршин
сукна становила 2 крб. 26 коп. Мануфактури цих губерній забезпечували
продукцією місцевий середній клас та налагоджували її експорт.
До третьої групи підприємств відносилися вовномийні та сортувальні
заклади вовняної промисловості. Первинний обробіток вовни здійснювався в
Харківській та Херсонській губерніях. На початку ХХ ст. в Харківській губернії
працювало 2 вовномийки, засновані ще в 1850 р. і в 1875 р., a мийки, засновані
в 1878 р. вже закрилися. У вовномийному виробництві спостерігалося закриття
старих підприємств внаслідок відсутності збуту та відсутність новостворених.
Вовномийки, що позакривалися намивали близько 25–30 тис. пудів вовни в рік
кожна.
З’ясовано, що суконна промисловість українських губерній, продукція
якої у дореформений період розповсюджувалася не тільки в Україні, а й в
Центральній Росії, Прибалтиці, Царстві Польському, на Кавказі, поступово
скорочувала виробництво. На 70-ті рр. ХІХ ст. більше половини виробництва
вовняних виробів імперії перемістилося до Московської губернії. За нею
слідували ще 6 губерній, кожна з яких виробляла промислової продукції на
суму 2,5–8 млн крб. У їх кількість входила Чернігівська губернія. Київська
губернія належала до восьми губерній Російської імперії з вартістю
виробництва продукції на суму від 500 до 1800 тис. крб. У Подільській та
Волинській губерніях вартість виготовлення вовняних виробів становила від
100 до 300 тис. крб. На 1895 р. в українських губерніях налічувалося 194
суконних підприємства, вартість виробництва яких становила 3280 тис. крб.,
або на 313 тис. крб. менше, ніж у 1865 р. Це було наслідком тих зрушень, що
відбувалися в економічній спеціалізації регіонів.
Текстильна промисловість в українських губерніях до Першої світової
війни була розвинута недостатньо. Для її успішного розвитку необхідно
виконати три головні вимоги: можливість отримувати дешеву сировину,
достатні запаси палива й дешева робоча сила. 5

Першийпунктдляукраїнськихгуберній ускладнювався затратними доставками
бавовни з Америки чи Єгипту. Утилізація до того часу розробок покладів торфу
в Україні й на противагу розробка покладів кам’яного вугілля на території
власне Росії ставили в невигідне становище українську промисловість також за
другим пунктом. А якщо врахувати те, що Україна завжди була землеробським
краєм, то вільних рук, звичайно, не вистачало. Виходячи з перелічених причин,
текстильна промисловість, історично склалася не на півдні держави, а на
півночі, в так званому Центральному районі Росії. Напередодні Першої світової
війни текстильна промисловість українських губерній займала у всій
промисловості: за кількістю підприємств 1,8 %, за кількістю робітників – 0,9 %,
за випуском валової продукції – 0,6 %.
Україна була ринком для збуту текстильних товарів з центральних і
північних районів Росії і Польщі. Також Україна була багатим джерелом
вовняної сировини для текстильної промисловості Росії. Порівнюючи
промисловий розвиток Росії та українських губерній, можна стверджувати, що
в Росії провідне місце в легкій промисловості займала текстильна. В
Наддніпрянській Україні текстильна промисловість за вартістю продукції
перебувала серед виробництв на одинадцятому місці. До 1914 р. в Україні було
всього 6 великих текстильних підприємств: 3 в Харкові, 2 в Одесі і 1 в
Луганську. В Харкові працювали дві вовномийки на українській та
імпортованій з Кавказу сировині. Крім того один мішочно-канатний завод. В
Одесі працював Чорноморський завод мотузяних виробів і джутова фабрика. В
Луганську – завод з виробництва верблюжих ременів, млинарських пасів,
пресового сукна для олієнь. Під час Першої світової війни в Україну для потреб
армії було перевезено значну частину текстильних підприємств з Росії. Згідно
проведеного в 1920 р.переписубуло зареєстровано 126 підприємств (Харківська
область 37, Одеська і Київська по 17). Через нестачу потрібного устаткування
виробляли продукцію лише 68 підприємств.
У зв’язку із розвитком суконної промисловості й зростанням вівчарства в
Україні з’являються вовномийні, на яких брудну вовну сортували, запарювали, 6

мили у холодній воді, сушили і пакували в тюки. Власники вовномиєнь
скуповували у селян і поміщиків вовну для первинної обробки з метою
подальшого перепродажу вже обробленої сировини.
Більшість вовни постачалась на суконні фабрики вже митою та
очищеною. Цінною сировиною для вироблення якісного сукна була тонкорунна
вовна. Центром вовномийної галузі для мериносової вовни стало з другої
половини ХІХ ст. місто Харків; в 1860 р. тут діяло 7 вовномийних фабрик, що
за рівнем устаткування та кількістю промитої вовни посідали перше місце в
Російській імперії. На підприємствах купців Кувшиннікова та Рижова
працювало майже 700 робітників. Грошовий обіг кожного з підприємців лише
за одне літо був у розмірі 300–400 тис. крб. Загальний обіговий капітал усіх
підприємств купців становив 600 тис. крб.; щорічний обсяг виробництва в
грошовому еквіваленті сягав 1 млн крб., або 26 % від аналогічного показника в
усій Російській імперії (3 млн 856 тис. крб.). Мита вовна, крім України,
постачалася до суконних фабрик Москви та закордон (Австрія, Пруссія). На
початку 60-х рр. ХІХ ст. вовномийна галузь відігравала важливу роль у легкій
промисловості Харкова, на усіх вовномийних фабриках працювало понад 2 тис.
робітників.
Упродовж досліджуваного періоду спостерігається тенденція до
скорочення кількості вовномийних підприємств та робітників, зменшувалися
також і обсяги виробництва. Причинами цього явища були процеси
концентрації та механізації виробництва і зростання на цій основі
продуктивності праці. Підтвердженням цього є наступні показники: в 1865 р. на
одне вовномийне підприємство в середньому припадало виробленої продукції
на 232897 крб., в 1895 р. – 648100 крб. Отже, обсяг виробництва одного
підприємства зріс майже втроє. Характерно, що вовномийне виробництво на
Херсонщині постійно знижувалося, а на Харківщині, навпаки, зростало. На
1900 р. в Україні діяло 4 вовномийних підприємства, з них на Харківщині – 3 із
загальною кількістю робітників 686 і на Херсонщині – 1 з 148 робітниками. 7

Завдяки відносно дешевій конопляній сировині й легкості виробів з неї,
розвинутою була канатно-джутова промисловість. Російський уряд розгорнув її
в Одесі з двох причин. У цьому найбільшому українському портовому місті був
великий попит на мішочно-мотузяні вироби, що були необхідними для
технічного обладнання експорту збіжжя та іншої продукції. Другою причиною
була зручність доставки до Одеси імпортного джуту, що значно здешевлювало
саму продукцію. Вигідне розташування Харкова на межі між районами
багатими на коноплі та районами значного попиту на мішки й інші в’язальні
вироби позитивно вплинуло на поширення канатно-джутової промисловості й у
тому другому осередку. В порівнянні з виробництвом Російської імперії питома
вага української канатно-джутової промисловості в загальному обсязі
виробництва прядива та інших волокнистих речовин рослинного походження
наближалася до 20 %.
Вартість щорічної продукції канатної промисловості у пореформений
період становила не більше 500 тис. крб. Так, у 1871 р. у Полтавській,
Харківській, Катеринославській і Херсонській губерніях діяло 9 канатних
підприємств, на яких працювало 230 робітників, що виробили канатів на
431 тис. крб. Серед канатних підприємств зустрічалися і справжні заводи з
десятками і сотнями робітників. До останніх, наприклад, відносився завод
Новікова в Одесі, який у 1885 р. виробив 32 тис. пудів канатів і мотузок.
Сировина сюди привозилася з Орловської, Курської і Чернігівської губерній, а
також з Англії (манільне прядиво). Виготовлені на заводі канати і мотузки
доставлялися в чорноморські та азовські порти, за кордон – в порти Дунаю,
Егейського і Середземного морів. Загалом частка льоно-конопле-джутової
промисловості вукраїнських губерніях, щодо легкої, становила 37,1 %, або 6 %
щодо однойменної імперської промисловості.
В Україні в шкіряній промисловості утворилося 2 найбільших осередки
концентрації галузі: в Одесі та Бердичеві. Разом з тим відзначаємо наявність
різкої диспропорції між шкіряною сировиною і виробництвом напівфабрикатів.
Аналізуючи частку експорту шкіряної сировини за межі етнографічної 8

території України, спостерігаємо також, що в імпортному балансі велику
питому вагу займаюли такі м’які шкіряні товари, як хром, шевра та ін. Близько
третини споживаних напівфабрикатів для українськоїшкіряної промисловості
імпортувалися. В сировинному балансі заводів Київщини і Одеси частка
імпортованих напівфабрикатів і дубильних матеріалів становила близько 75 %
у виробництві. Одночасно з тих же районів Україна експортувала значну
кількість сировини. В українській шкіряній промисловості виробництво
твердих (підошвяних) напівфабрикатів становило 80 % від усієї продукції
напівфабрикатів. Така нераціональна структура шкіряної промисловості
Наддніпрянської України не могла приносити високих прибутків.
Найбільше підприємств з виробництва шкіряних виробів було в
Київській, Чернігівській і Херсонській губерніях. Кількість заводів та їх річне
виробництво в Київській, Чернігівській губерніях майже однакове: 62 заводи в
Чернігівській губернії виробляли шкіри на суму 1386000 крб., 58 заводів в
Київській губернії – на 1229 тис. крб. Центрами шкіряної промисловості
Київської губернії були міста Київ, Бердичів і Сміла. В Бердичівському повіті
був завод Шленкера, заснований в 1875 р., на якому діяло дві парові машини на
75 к. с. Річний оборот досягав 33300 виправлених шкір на суму 320 тис. крб.
Робітників на заводі – 127 чоловік. Менше за розмірами виробництво в
100 тис. крб. – завод Кобеєца в передмісті Києва, заснований 1845 р. Він мав
парову машину на 20 к. с. і 24 робітники. Кількість виправлених шкір
становила 16500 штук.В Чернігівській губернії переважали заводи з дрібним
виробництвом від 3 до 25 тис. крб. Шкіряна промисловість Херсонської
губернії представлена 16 заводами з 475 робітниками, з 1070 тис. крб.,
зосереджена переважно в м. Одеса. Найбільшими заводами були: Параскева,
заснований в 1858 році, мав 2 парові машини на 30 к. с., виготовляв 21500 шкір
на суму 400 тис. крб., робітників – 117. Завод Коадзаки працював з двома
паровими двигунами і 38 робітниками, в рік виправляв 36200шкір, вартістю 362
тис. крб. В Єлисаветградському повіті завод Товариства Ольвіопольського
шкіряного заводувиготовляв 12 тис. шкір на суму 180 тис. крб.; на заводі
працювали 1 парова машина і 70 робітників.
Важко статистично встановити обсяг української шкіряної продукції
напередодні Першої світової війни. Так, за інформацією Всеросійського
Товариства Гарбарень, у Російській імперії вироблено в 1916 р. 16 млн шкір
(12,5 млн великих і 3,5 млн дрібних). З цього обсягу на Україну припадало 3
млн, або 18,7 %.
Таким чином, напередодні Першої світової війни легка промисловість
українських губерній занепадала, група виробництв з обробки волокнистих
речовин так і не отримала в Україні вагомого розвитку. Свій попит на вовняні,
бавовняні та інші вироби Україна задовольняла за рахунок продукції
підприємств, розміщених в інших районах Російської імперії.Україна була
джерелом сировини для текстильної та шкіряної промисловості Росії.
Бавовняна промисловість в Україні була зовсім нерозвинута, її дрібні заклади
виникали і зникали то в одній, то в іншій губернії. Полотняна промисловість
була представлена відносно великими закладами, розміщувалась компактно, і в
основному зосереджувалась на Полтавщині й Чернігівщині. Технічно суконні
фабрики навіть Чернігівщини в другій половині XIX ст. не прогресували та
зменшувалася якість виробів. Вовномийна промисловість, що в Україні в другій
половині XIX ст. занепадала, все ж продовжувала відігравати ще значну роль
завдяки розвитку цієї галузі в Харківській губернії. В канатній
промисловостілише Харківський канатний завод і Одеська джутова фабрика
були типовими для розвинутого капіталізму підприємствами. На прикладі
розвитку шкіряної промисловості яскраво проявляються елементи техніко-
економічної відсталості економіки Наддніпрянської України.
Ключові слова: легка промисловість, українські губернії Російської
імперії, друга половина ХІХ – початок ХХ ст., ринок, сировина, завод, фабрика,
технічний прогрес, товарно-грошові відносини, реформи, фабрично-заводська
промисловість.