Українська проза 1920-х–1940-х років: реінтерпретація християнської аксіології

Протасова Г. В. Українська проза 1920-х–1940-х років:
реінтерпретація християнської аксіології. – Кваліфікаційна наукова праця на
правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук
за спеціальністю 10.01.01 «Українська література». – Інститут літератури
імені Т. Г. Шевченка НАН України. – Київ, 2021.
Дисертаційна робота є першим комплексним дослідженням репрезентації
християнської аксіології у прозових творах провідних українських
письменників 1920-х–1940-х років, а саме: Бориса Антоненка-Давидовича,
Івана Багряного, В. Домонтовича (Віктора Петрова), Михайла Івченка, Юрія
Косача, Михайла Могилянського, Валер’яна Підмогильного та Миколи
Хвильового, в історико-культурному та філософському контексті цього
періоду.
У роботі окреслено зміст поняття «християнська аксіологія», його
історичний та філософський контекст у першій половині ХХ століття; вказано
на головні напрямки переосмислення християнства в культурі; проаналізовано
риси атеїстичного та квазірелігійного світогляду, проблематику зла та пошуків
трансцендентного у прозі 1920-х – початку 1930-х років; досліджено погляди на
релігію та християнство в еміграційній есеїстиці та розкрито специфіку
аксіологічної проблематики в еміграційній прозі 1940-х років.
Встановлено, що одним із напрямків філософської та художньої рефлексії
першої третини ХХ століття було осмислення нового становища людини у
суспільстві та історичному часі. Особистість, за Ніцше, опинилася у світі «без
Бога» та наперед заданих ціннісних орієнтирів. Провідні філософи ХХ століття,
чий горизонт зацікавлень охоплював релігійну проблематику (Микола Бердяєв,
Дітріх Бонгьоффер, Альбер Камю, Жак Марітен, Пауль Тілліх, Карл Ясперс),
прагнули наново визначити смислову домінанту християнства.
Іншою важливою передумовою актуалізації релігійних пошуків у
літературі першої половини ХХ століття стали тоталітарні та авторитарні






3



політичні режими, котрі прагнули встановити контроль над сферою
приватного існування людини, частиною якої є й віровизнання. За таких умов
актуальності набув індивідуалізований релігійний пошук, котрий став
предметом осмислення і в українській прозі цього періоду.
У 1920-х–1930-х роках звернення письменників до християнської
аксіології та її функціонування в межах етичної орієнтації індивіда було
зумовлено кількома факторами: поширенням матеріалістичної філософської
доктрини, антирелігійною пропагандою в СРСР; розривом із культурним
ґрунтом та формуванням типу героя, для якого «мета виправдовує засоби»;
осмисленням становища людини у пореволюційному світі, де можливість
контакту із трансцендентним обмежено, а нових форм спілкування з абсолютом
не знайдено.
Аналіз прозових творів 1920-х–1930-х років демонструє, що протягом
цього часу триває активне протистояння між універсальною мораллю (цінність
життя індивіда, свобода сумління та вибору) та мораллю утилітаристською, в
рамках якої кінцева мета облаштування «нового суспільства» виправдовувала
засоби її досягнення (повість «Смерть» Б. Антоненка-Давидовича, новела «Я
(Романтика)» М. Хвильового). За нових обставин, у міському середовищі, герої
новел Хвильового відчувають брак автентичності людського існування та
прагнуть випробувати різні шляхи до джерела трансцендентного: традиційну
релігійність, читання Біблії та філософської літератури, пантеїзм,
індивідуальний релігійний пошук («Кімната ч. 2» М. Хвильового, «Порваною
дорогою» М. Івченка, «Сентиментальна історія» М. Хвильового).
Пореволюційний побут переінакшує, а згодом і спотворює деякі ритуали та
символи християнства. Так, проповідь замінено на політичні заняття, Біблію –
на трактати Маркса та Леніна, відвідування церковної служби – на збори
партійного осередку, як можна бачити в оповіданні Хвильового «Іван
Іванович». Водночас у цій новелі християнську символіку використано для
змалювання обох полюсів ціннісного протистояння (Івана Івановича автор
порівнює з першоапостолом, а його антагоніста товарища Лайтера – з






4



Христом). У такий спосіб підкреслено, що боротьба між універсальною та
новітньою утилітаристською мораллю триває, і її результат не є наперед
заданим.
Героїня «Сентиментальної історії» Хвильового Б’янка звертається до
релігійного пошуку у світі пореволюційного міста, де, по суті, зникла потреба у
трансцендентному. Вона робить спробу примирити між собою кілька моделей
релігійності: традиційну релігійність, книжну релігійність (читання Біблії та
філософської літератури), індивідуальний релігійний пошук та тугу за
«втраченим раєм». Свій спосіб спілкування з Богом Б’янка пов’язує з
першохристиянством – епохою, коли сповідування віри супроводжувалося
самозреченням. Фінал «Сентиментальної історії» можна трактувати як неуспіх
у пошуку трансцендентного у світі, де статус нового «абсолюту» здобуло
«обивательство».
Підсумовано, що в прозі 1920-х років простором для боротьби між
традиційною та «новою» мораллю, а також для пошуку трансцендентного є
насамперед свідомість героїв. На тлі атеїстичних настроїв у суспільстві
релігійні пошуки, попри їхню інтенсивність, не увінчуються успіхом. Для прози
цього періоду характерна відцентрова ціннісна модель, яка передбачає, що
ціннісну норму для оточення прагне встановити протагоніст.
У другій половині 1940-х років, у повоєнний еміграційний період,
письменники прагнули виробити засади такої естетики, яка б дозволяла, з
одного боку, зберігати зв’язок із традицією, а з іншого – інтегруватися у
європейський контекст. Звернення авторів Мистецького українського руху
(МУРу) до осмислення різних аспектів християнської тематики можна
розглядати в контексті руху від «універсального» до «національного» та
«суб’єктивного» (Ю. Шевельов). На нашу думку, прикладом такого руху є
публіцистика В. Петрова-Бера на релігійну тематику, написана у 1946–1949-му
роках.
У прозі В. Домонтовича 1940-х років відзначаємо наголос на важливості
релігійного пошуку в контексті взаємодії між особистістю та суспільством. В






5



оповіданні «Апостоли» протиставлено фанатичну віру в Ісуса-царя (апостол
Петро) та «віру в Ісуса розп’ятого» (апостол Хома), яка за своїми постулатами
наближається до філософії екзистенціалізму з елементами стоїцизму. У романі
«Без ґрунту» Домонтович міркує про проблему сакрального в контексті зміни
поколінь. Архітектор Степан Линник, представник дореволюційного покоління
митців, вважає побудову собору логічним підсумком свого мистецького
пошуку, а сакральну функцію собору ставить вище від естетичної. Утім,
оповідачеві у «Без ґрунту», учню Линника Ростиславу Михайловичу, непросто
визначити, чи є побудова Варязької церкви надією на віднайдення абсолюту.
Зрештою, оповідач приходить до висновку, що сакральна функція собору є не
менш значущою, ніж його естетична цінність.
Увагу В. Домонтовича як у 1920-ті, так і у 1940-ві роки привертали герої
аскетичного типу та їхня взаємодія з суспільством. Так постали образи Василя
Комахи – доктора Серафікуса («Доктор Серафікус»), Вінсента Ван Гога
(«Самотній мандрівник простує по самотній дорозі»), Франціска Ассізького
(«Святий Франціск із Ассізі»). Василя Комаху – Серафікуса у роботі
потрактовано як постать аскета в секуляризованому світі, де оточення оцінює
героя як дивака. Недостатньо інтерпретувати постать Комахи лише в
іронічному ключі. Прагнення до вивищення через самозаперечення герой
реалізує шляхом відмови від традиційного кохання і шлюбу і їхню заміну на
служіння образу жінки, котра є провідником на шляху до божественного. Образ
Ван Гога у В. Домонтовича поєднує риси аскета-відлюдника, християнського
місіонера та митця-нонконформіста.
В есеїстиці та прозі 1940-х на зміну відцентровій приходить доцентрова
ціннісна модель. Автори відчувають потребу у встановленні ціннісної норми,
значущої для всіх, оскільки це необхідно для гармонійного співіснування
особистості й загалу.
На основі аналізу художньої прози та есеїстики 1920-х–1940-х років
доведено, що інтерпретація християнської тематики в текстах зазначеного
періоду зазнала еволюції. У 1920-ті роки письменникам ішлося про розрив






6



людини з її культурним ґрунтом, частиною якого було християнство, та
наслідки цього розриву. Натомість у есеїстиці та прозі 1940-х постало питання
про повернення до загальнозначущої норми як у духовному житті індивіда, так
і в суспільстві.
Ключові слова: аксіологія, християнство у ХХ столітті, українська проза
1920-х–1940-х, матеріалізм, ідеалізм, релігійний пошук.