Проза Мирослава Дочинця: проблематика і поетика

Іщенко О. А. Проза Мирослава Дочинця: проблематика і поетика. –
Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за
спеціальністю 035 Філологія. – Національний педагогічний університет
імені М. П. Драгоманова. Київ, 2020.



Зміст анотації
У дисертації вперше комплексно досліджено поетику й проблематику
прози М. Дочинця, які ще не були об’єктом спеціального наукового
студіювання. З’ясовано ступінь вивчення творчості письменника в сучасному
літературно-критичному дискурсі. Простежено витоки художньо-естетичного
мислення автора, визначено чинники, що мали вплив на формування його
творчого обличчя та індивідуального стилю. Системно проаналізовано поетику
прози М. Дочинця, розкрито її проблематику, досліджено самобутню
концепцію героя, жанрову парадигму, художній психологізм та засоби його
реалізації, специфіку хронотопічного континууму, наративні стратегії,
гуманістичний пафос та інтертекстуальність як характерні риси ідіостилю
письменника. У роботі аргументовано, що проза письменника є знаковим
явищем сучасного українського літературного процесу, репрезентує самобутню
творчу манеру і посідає важливе місце у вітчизняному та світовому
культурному контексті. Запропонована у дисертації наукова стратегія сприяє
увиразненню своєрідності доробку М. Дочинця, відкриває перспективи для
подальших досліджень.
Синтезовано й концептуально узагальнено погляди на проблему поетики
художнього твору, обрано найбільш перспективні концепції для аналізу
поетологічних особливостей прози М. Дочинця, здійснено аналіз рецепції
творчості письменника у вітчизняному літературно-критичному дискурсі.
З’ясовано, що в сучасному літературознавстві актуалізований системний підхід
до вивчення поетики творчості письменника та поетики літературного твору.


3



Перспективними є концепції Г. Клочека, М. Кодака, А. Ткаченка та ін., що
дають змогу дослідити прозу М. Дочинця як гармонійну єдність
взаємопов’язаних елементів. Студії цих дослідників присвячені вивченню
теоретичних аспектів поетики (пошуку вичерпної дефініції терміна, розгляду
ґенези явища, зіставленню поглядів учених-літературознавців на проблему
тощо), творчого доробку окремого письменника, поетологічним особливостям
творів тощо.
Визначено й систематизовано погляди сучасних українських дослідників
на природу творчості та специфіку художнього світу М. Дочинця. З’ясовано,
що студії літературознавців присвячені головно загальним тенденціям доробку
М. Дочинця з акцентуацією на осмисленні мистецької цінності та художніх
особливостей окремих романів чи зразків малої прози (В. Базилевський,
М. Васьків, Л. Єршова, О. Капленко, Є. Сверстюк та ін.), їх жанрово-стильової
природи (С. Величко, І. Зінчук та ін.), специфіки художнього моделювання
концепції героя (Л. Горболіс, С. Ковпік, О. Талько та ін.), проблемі
спорідненості романів прозаїка з художніми текстами вітчизняної та світової
літератури (Т. Вергелес, Л. Скорина, М. Слабошпицький, П. Сорока та ін.).
Розвідки Л. Горболіс присвячені маловивченим на сьогодні екокультурному та
екотілесному векторам дослідження романів «Вічник. Сповідь на перевалі
духу», «Світован. Штудії під небесним шатром» та «Горянин. Води Господніх
русел».
Простежено формування літературних пріоритетів, художньо-
естетичного мислення та ідіостилю письменника, досліджено жанрову
парадигму малої та великої прози, її проблемно-тематичний діапазон,
специфіку образотворення та художній психологізм романів «Вічник. Сповідь
на перевалі духу», «Криничар. Діяріюш найбагатшого чоловіка Мукачівської
домінії», «Горянин. Води Господніх русел», «Світован. Штудії під небесним
шатром», «Мафтей. Книга, написана сухим пером».
З’ясовано, що оригінальність творчої манери М. Дочинця визначається
синтезом романтизму, реалізму, екзистенціалізму, експресіонізму тощо


4



з домінуванням імпресіонізму. Доробку прозаїка властивий жанровий
синкретизм, поєднання реальних фактів із художнім домислом, філософічність
(онтологічна й екзистенційна проблематика творів), психологізм (посилена увага
до внутрішнього світу людини, духовного самовдосконалення,
самоактуалізації), концепція героя-мудреця з самобутньою системою життєвих
принципів, апелювання до надбань української та світової культури,
метафоризація при моделюванні образів, підпорядкування художньої форми
ідейно-тематичному рівню, ретроспективний виклад матеріалу, лаконізм,
афористичність тощо.
Констатовано, що формування літературних пріоритетів, художньо-
естетичного мислення та ідіостилю прозаїка відбувалося поступово під
упливом родинного оточення, знайомства з народним цілителем Андрієм
Вороном, життєвий шлях якого став підґрунтям для моделювання образу героя-
мудреця у творах письменника (романи «Вічник» та «Світован», книги
настанов «Многії літі. Благії літа» та творів малих жанрових форм), усної
народної творчості, християнської традиції, світоглядної концепції
Г. Сковороди (зокрема, ідея «сродної праці», «глибокого серця», «трьох
світів», служіння та настанова «з видимого пізнавай невидиме»), захоплення
творчістю українських (М. Коцюбинський, В. Стефаник, Леся Українка,
І. Франко, Т. Шевченко та ін.) та зарубіжних письменників (О. Бальзак,
Т. Манн, Ґ. Маркес, С. Моем, Е. М. Ремарк, М. Сервантес,
Г. Флобер, В. Фолкнер та ін.).
Мала проза М. Дочинця (збірки «Дами і Адами», «Хліб і шоколад.
Аромат психологічної істини», «Дорога в небо – до людей. Історії чоловіків, які
витримали», «Руки і душа. Історії жінок, які перемогли», «Курси крою і життя.
Рецепти маленьких щасть», «Книга надиху. Уроки світу, Неба і людей»,
«Світло семи днів. Маленькі історії для душі», «Якщо послухати мудреців» та
ін.) представлена афоризмами, мініатюрами, новелами (психологічна новела,
новела-алегорія, новела-притча, новела-мініатюра), оповіданнями, нарисами
(портретний, проблемний, подорожній) із художньо-публіцистичною


5



міметичною нарацією на документальній основі, есеями, етюдами. Цим творам
властивий лаконізм, змістовність, сюжетна й композиційна завершеність,
насиченість художніми засобами. Визначено, що малі жанрові форми
письменника мають модифіковану природу, позаяк, тяжіючи до жанру новели,
набувають ознак щоденника, автобіографії, спогаду, есе тощо.
Проблемно-тематичний діапазон малої прози М. Дочинця спрямований
на художнє відтворення актуальних для українського суспільства кінця ХХ –
початку ХХІ ст. філософських, морально-психологічних, суспільно політичних
питань: протидія особистості тоталітарній системі, подолання колоніальної,
постколоніальної свідомості та психологічної травмованості, осмислення
специфіки українського світовідчуття, індивідуальної та національної
ідентичності, значення самоактуалізації особистості тощо. Окреслений
письменником у малих епічних формах корпус проблем знайшов продовження
й поглиблення у великій прозі письменника.
Доведено, що романи М. Дочинця мають полісинтетичну природу,
позаяк у них майстерно поєднані ознаки роману-притчі (філософічність,
морально-етичне навантаження, двоплановість, метафоричність, лаконізм,
відповідний літературний тип героя – носія ідеї), житійного роману (художньо
змодельований життєпис наділеної чеснотами людини), роману-сповіді
(нарація від першої особи, розповідь героя про найпотаємніші глибини душі зі
спробою осмислення змін, що сталися з плином часу у свідомості персонажа),
роману-діаріушу (спогади протагоніста у формі щоденникових записів, у яких
ідеться про події, що мали вирішальне значення для формування світоглядних
позицій та моральних пріоритетів), роману в новелах (оповідь складається
з окремих мікротем, об’єднаних загальною темою та проблематикою).
З’ясовано, що концепцію героя М. Дочинець вибудовував поступово,
починаючи з кінця 80-х рр. ХХ ст. В етюдах, есеях, нарисах, новелах автор
зосереджує увагу на відтворенні психосвіту непересічної особистості
(письменників, художників, відомих суспільних діячів, філософів, священників)
та переживань знедоленої людини, особиста трагедія якої викликана,


6



здебільшого, життєвими обставинами та суспільно-політичними умовами.
Творчий пошук автором свого типу героя повно реалізований у образах
Вічника/Світована, Горянина, Криничара, Мафтея.
Герої письменника – мудрі люди, які прожили довге й насичене життя.
Писати про таких героїв складно, позаяк це вимагає від автора глибинних знань
із вікової психології, залучення власних спостережень, життєвого досвіду тощо.
М. Дочинець запропонував переконливу концепцію літньої людини, поведінка і
фізична форма якої не відповідає усталеним стереотипам, що й забезпечило її
окремішність у сучасній українській літературі. Художньо відтворюючи
зовнішність героїв, письменник акцентує на невідповідності їхньої зовнішності
(«без слідів часу на обличчі»), сили (не скаржаться на вік чи хвороби, багато
працюють, витримують фізичні навантаження), енергійності (легкість рухів,
постійна активна діяльність) психофізіологічним показникам людини похилого
віку. З’ясовано, що затримати процес старіння, продовжити молодість героям
М. Дочинця допомогли тривалі й змістові контакти з навколишнім
середовищем (лісом, рікою, горами).
Домінантним засобом психологізації в романах «Вічник», «Світован»,
«Криничар», «Горянин», «Мафтей» визначено монолог-сповідь із елементами
самохарактеристики, що пояснюється специфікою концепції героя – людини
поважного віку, мудрої, з життєвим досвідом, яка відчуває потребу осягнути
минуле, осмислити зміни, спричинені плином часу, передати набуті знання про
довкілля. Прозаїк майстерно поєднує зовнішній (психологізований портрет,
рухи, психологізований пейзаж) і внутрішній (зображення психічних станів,
зміни почуттів, думок) художній дискурс. Внутрішній світ героїв М. Дочинця
осмислено за допомогою аналізу етноментальних констант (романтизований
ідеалізм та індивідуалізм, консерватизм, волелюбність, героїзм, наполегливість
та здатність до рішучих дій у екстремальних ситуаціях, гуманізм, антеїзм
тощо). Доведено, що глибоке закорінення головних героїв у національну
культуру і традиції не заперечує можливості міжкультурного та
міжнаціонального діалогу. Виокремлено та проаналізовано толерантність


7



протагоністів у ставленні до представників різних національностей, а також
релігій, світоглядів, культурної спадщини Античності, ідей Ренесансу та
наслідування християнської традиції – як характерних ознак європейської
ідентичності героїв письменника.
М. Дочинець наголошує на пріоритетному значенні часопросторових
координат у життєдіяльності героїв, що увиразнює естетичні погляди митця,
уможливлює застосування хронотопічного аналізу в процесі вивчення текстів
письменника, сприяє ґрунтовній і цілісній характеристиці Вічника/Світована,
Горянина, Криничара, Мафтея. Письменник активно використовує асоціативну
та хронологічну ретроспекцію, зміщення та нашарування часових площин,
деталізацію тощо. Осередки життєдіяльності героїв поділяються на топоси, що
ідентифікуються як Свої або Чужі залежно від індивідуальних особливостей
героїв та сюжетного контексту.
Для побудови наративу романів М. Дочинця ключову роль відіграють
наратори, позиціоновані як народні філософи, письменники, журналісти,
всебічно обдаровані особистості з багатим життєвим досвідом. У романах
прозаїка наявний гомодієґетичний наратор у інтрадієґетичній ситуації,
гомодієґетичний наратор у екстрадієґетичній ситуації, обізнаний автор у ролі
видавця-редактора. Наратори в романах письменника виконують функції
головних героїв, другорядних персонажів-спостерігачів, а також автора.
Характерною особливістю письма М. Дочинця визначаємо домінування
я-нарації (ти-нарація, ви-нарація, ми-нарація наявні в текстах фрагментарно),
що пояснюється жанровою своєрідністю (синтез ознак роману-сповіді, роману-
діаріушу, житійного роману, роману-притчі) та ідейно-тематичною
спрямованістю творів (розкриття психосвіту непересічної особистості).
Романи «Вічник», «Світован», «Криничар», «Горянин», «Мафтей»
М. Дочинця характеризуються множинністю міжтекстових запозичень.
Доведено, що найпоширенішими у творах письменника є форми власне
інтертекстуальності (цитати, однослівні та текстові алюзії, ремінісценції,
парафрази). Заглиблення його прози в українську та світову культуру


8



передбачає виявлення інтермедіальних маркерів, які трансформують коди
різних видів мистецтв (живопису, скульптури, музики, танцю) у мову
художнього твору.
Світоглядні та художньо-естетичні орієнтири творчості М. Дочинця
ґрунтуються на осмисленні людини як найбільшої цінності, посиленій увазі до
її внутрішнього світу, потрактуванні фізичної та інтелектуальної свободи як
необхідних умов для індивідуальної ідентичності, самовдосконалення,
самоактуалізації, що визначає гуманістичне спрямування романів письменника.
Пафос доробку прозаїка художньо реалізується у кількох аспектах: концепція
героя, виразника ідейно-естетичних позицій автора; конфлікт «людина –
стихія» та «людина – система»; зображення боротьби героїв із життєвими та
історичними обставинами.
У висновках підсумовано результати дослідження. Акцентовано, що
проза М. Дочинця – самобутнє явище українського літературного процесу кінця
ХХ – початку ХХІ ст. Доробок письменника виокремлюється оригінальним
світовідчуттям, жанровим синкретизмом, концептуальністю героя, апеляцією
до актуальної та неперебутної проблематики, специфікою хронотопічного
континууму та наративних стратегій, інтертекстуальною парадигмою,
гуманістичним пафосом.
Ключові слова: поетика, проблематика, концепція героя, ідея, жанрова
парадигма, художній психологізм, хронотоп, нарація, інтертекстуальність,
інтермедіальність, пафос.