Українське письменство як соціально-професійна група: історико-соціальна динаміка становлення (кінець XVIII – початок ХХ століття)

Щиголь І.В. Українське письменство як соціально-професійна група: історико-
соціальна динаміка становлення (кінець XVIII – початок ХХ століття). –
Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата соціологічних наук за
спеціальністю 22.00.04 ‒ спеціальні та галузеві соціології. ‒ Київський національний
університет імені Тараса Шевченка, Міністерство освіти і науки України, Київ,
2021.
Дисертація присвячена концептуалізації соціальних чинників, які допомогли
українському письменству перейти зі стану аматорського до професійного та
закріпити свій соціально-професійний статус в українському суспільстві.
В будь-який історичний час група людей, об’єднана певною спільною
(спорідненою) працею, метою, інтересами тощо, намагається отримати визнання
серед людей як професіонали і водночас як соціальна група. З точки зору соціальної
групи письменники як соціальна група почали формуватися на території України ще
з часів розповсюдження письменства (тобто, з часів Київської Русі – Нестор
Літописець, невідомий автор «Слова о полку Ігоревім»).
До кінця XVIII століття переважна більшість літератури, яка була написана на
території України, була іншомовна – від церковнослов’янської до польської. Тим не
менше, українська мова (народні говірки, переважно центрального регіону – києво-
полтавські) вже почали своє закріплення в українській літературі: так звана поезія
мандрівних дяків та менш відомі неспеціалістам інтермедії до драм, написаних
викладачами Києво-Могилянської Академії.
Знаковим переходом до перетворення українського письменства в соціальну
групу є творчість І.Котляревського, коли україномовні твори (написані народною
говіркою) стали популярними в Російській імперії і викликали інтерес до творів з
української тематики (незалежно від мови написання).


3



Тим не менше, до 1920-х років (встановлення радянської влади в Україні)
написання творів українською мовою було більше як виклик суспільству, аніж
норма. Особливо, зважаючи на постійні заборони використання української мови в
будь-яких суспільних сферах як в Російській імперії, так і на території Австро-
угорської. Навіть в часи українських національних визвольних змагань (1917 – 1921)
питання розвитку української культури хоча й були на порядку денному чинних
урядів – таких як Українська Народна Республіка та Українська Держава – все одно
залишали українське письменство на межі виживання як за браком коштів, так і за
швидкоплинністю діяльності тогочасних урядів.
Остаточно закріплення в суспільній думці україномовного письменства як
соціальної групи відбулося у 1920 – 1930-х роках, коли з індивідуальних
письменників утворювалися письменницькі об’єднання, а вони, в свою чергу,
почали підтримуватися на рівні держави, яка перебрала на себе більшість
контролюючих функцій. Окрім того, курс на коренізацію (та українізацію), який
розпочався у 1923 році, закріпив за україномовною літературою право на юридично
легальне існування, а її творці – на право бути окремою соціальною групою. В цей
час написання творів іншими мовами (навіть російською) вже почало втрачати
елемент ризику та соціального виклику, оскільки українська мова функціонувала на
рівні офіційної в радянській Україні.
Не зважаючи на існування в Україні (на території сучасної України)
письменства різними мовами протягом багатьох століть, воно так і не набуло статус
професійного до початку ХІХ століття. Найвірогіднішими причинами цього є
відсутність суспільного запиту на цю професію, оскільки більшість простого
населення було не/малописемним, а також традиція написання текстів
церковнослов’янською, яка веде свій відлік ще з часів Київської Русі, і була
малозрозумілою для пересічної людини. Як відомо з класичних творів з соціології та
соціальної філософії, професія виникає не лише там, де зустрічаються покликання
(альтруїзм) та суспільна потреба в результаті цієї праці, а й отримання матеріальної
винагороди за цю працю, тобто можливість забезпечувати нею своє існування. У
випадку з творами красного письменства – це гонорар. Саме тому цьому питанню,


4



як одному з аспектів становлення українського письменства як соціально-
професійної групи, присвячена увага в дисертації. Підтвердження отримання
гонорарів за літературну та перекладацьку творчість українських митців
проілюстровано витягами з переписки авторів між собою, з рідними чи редакторами
(видавцями).
Як і у випадку зі становленням українського письменства як соціальної групи,
у встановленні українського письменства як професійної групи відлік ведеться від
І.Котляревського, про отримання гонорарів яким за свої твори є документальні
свідчення, а також про його намагання захистити свої авторські права. Не
виключено, що і раніше письменники писали твори за гонорари, але це було
переважно на замовлення якоїсь особи чи організації, носило поодинокий характер і
не розглядалося автором твору як основний заробіток (чи принаймні значущий).
Остаточне закріплення за українським письменством звання професійної групи
відбулося у 1920-х роках, коли радянські видавництва встановили розцінки за рядок
вірша чи за прозовий твір. Тобто, письменники були визнані не лише суспільством
(а визнання набувало все ширших форм у ХІХ столітті), а й державою як
професіонали. Яскравим прикладом цього є самовизначення деяких пролетарських
письменників себе як «працівників літературної праці (фронту)», «ударниками
соцзмагання», тобто відбулося розширення професійних визначень (переважно з
професій, пов’язаних з важкою фізичною працею) на літературну творчість, яка
переважно вважалася інтелектуальним заняттям, ніяк не пов’язаним із професійною
працею.
В дисертації також викладено результати авторського дослідження
українських письменників 1920 – 1930-х років. Було проведено дослідження
взаємодії (взаємовпливу) соціальних чинників (походження, освіта, місце роботи та
ін.) і літературного доробку (тематика творів) для визначення основних тенденцій
взаємодії соціальних та індивідуальних характеристик письменників 1920 – 1930-х
років, коли українське красне письменство вже сформувалося в соціально-
професійну групу. Результати, отримані авторкою, знайшли своє підтвердження з
інших джерел.


5



Окремо приділено увагу становленню українських літераторок як соціально-
професійної групи, оскільки їхнє становлення йшло хоч і паралельним шляхом з
чоловіками, але все ж таки мало свої визначальні риси, накладені тогочасними
суспільними нормами та стереотипами.
Ключові слова: біографічний метод; українське письменство; соціально-
професійна група; гонорар; соціологія професій.