Концепція поетичної творчості Василя Стуса: контексти розуміння

Єгорченко М.О. Концепція поетичної творчості Василя Стуса: контексти
розуміння. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за
спеціальністю 10.01.01 «Українська література».
Національний університет «Києво-Могилянська академія». Київ, 2021.



Дисертаційна робота є першим комплексним дослідженням концепції
поетичної творчості Василя Стуса. Ця концепція не є готовим конструктом чи
авторською декларацією, у роботі її реконструйовано, відтворено на основі
найширшого корпусу текстів автора (опублікованих та неопублікованих) — його
віршів, літературознавчих праць, епістолярію, щоденникових записів та нотаток.
У роботі окреслено зміст поняття «концепція поетичної творчості»,
обґрунтовано потребу дослідження авторських рефлексій про природу творчості.
Концепція поетичної творчості В. Стуса ніколи не ставала предметом системного
дослідження, проте чимало стусознавців зверталося до окремих питань, дотичних
до цієї проблеми: стосунки поета і влади та поета і народу (М. Царинник,
Ю. Шевельов та ін.); вплив естетики Р.М. Рільке на В. Стуса (М. Коцюбинська,
М. Царинник, Г. Колодкевич, А. Акіллі); важливість біографії В. Стуса для
розуміння його творчості, злиття життя і творчості (Ю. Шевельов,
М. Коцюбинська, Д. Стус); поняття «самособоюнаповнення» як важливий елемент
авторових роздумів про творчість (М. Коцюбинська, І. Онікієнко); принципове
значення інтелектуального контексту для формування поетового розуміння
творчості (Ю. Бедрик, К. Москалець); інтерпретація Стусом естетичних ідей
Й.В. Ґете (К. Москалець, Г. Колодкевич, І. Онікієнко); значний вплив постаті
Б. Пастернака на формування Стусової концепції поетичної творчості (А. Акіллі,
Б. Рубчак). Окрему увагу дослідників привернула проблема митця в контексті
естетико-художньої еволюції В. Стуса (В. Біляцька, Л. Артеменко). Дослідницька
рецепція літературознавчих праць Стуса засвідчила поетову глибоку рефлексію


3



питань творчості, довела, що поетові тексти, присвячені іншим авторам, були
великою мірою саморефлексією. Дослідники визначили таке коло питань,
пов’язаних зі Стусовим літературознавчим доробком: необхідність
самовисловлення і «формулювання філософсько-етичних засад художньої
практики», проблема авторської самосвідомості, розуміння творчості як «акту
доброти», категорія щирості (Л. Тарнашинська); критика публіцистичності в поезії
(Я. Ходаківська); принципове значення П. Тичини у Стусовому осмисленні
трагічної постаті українського поета, його відносин із владою і народом
(О. Соловей, М. Коцюбинська, А. Акіллі); Стусів есей про В. Свідзінського як
творчий маніфест автора (Ю. Бедрик, О. Рарицький, М. Коцюбинська,
О. Соловей). Питання, пов’язані з концепцією поетичної творчості Стуса, у
контексті модернізму розглядали Т. Гундорова, А. Акіллі, В. Моренець.
У даній роботі поетапно досліджені становлення і розвиток авторової
концепції поетичної творчості, котра реконструюється як текст у герменевтичному
сенсі. Біографію В. Стуса розглянуто як один із контекстів розуміння цієї
концепції. Дослідивши Стусову рецепцію ідеї життєтворчості, ми визначили, як
вона вплинула на формування його поглядів на постать поета і поезію. Аналіз
авторової рецепції ідеї життєтворчості дозволив зрозуміти механізми творення
поетом «символічної автобіографії» (Г. Грабович), значення таких понять як
«кшталтування» і «чесність» (Д. Стус) у його художньому світі. Притаманна
Стусові орієнтація на взірці літературних персонажів (Павку Корчагіна, Павла
Власова) демонструє, з одного боку, зв’язок поета з радянською масовою
свідомістю, а з другого — увиразнює його індивідуальні морально-етичні
орієнтири, підтверджує поетову орієнтованість на агіографічну модель біографії.
Спираючись на загальноприйняту у стусознавстві періодизацію творчості поета,
особливе значення ми надаємо періоду попереднього ув’язнення у 1972 році, який
став для Стуса часом осмислення свого призначення і долі, і був названий самим
автором «час творчості». Такі біографічні обставини були виразно переосмислені
в поезіях цього періоду, під час якого з’явилася збірка «Час творчості/Dichtenszeit».
Одним із визначальних для цього періоду стає мотив «народження нового», який


4



проаналізовано у компаративному зіставленні з мотивом «другого народження» у
Б. Пастернака і Й.В. Ґете. Протистояння поета з владою, що ґрунтувалося на
етичних і гуманістичних засадах, осмислено як практику втілення свободи, а
однією з форм свободи є для поета його перекладацька праця. У період «часу
творчості» і надалі В. Стус активно осмислює міфологему долі, яку він розуміє і
як визначену канву подій своєї біографії, і як творче призначення. Останнє,
зокрема, пов’язане з поняттям таланту, який Стус сприймає і як дар, обдарування,
і як «прокляття», «покарання», відтак виникає образ «дару зловісного».
Витоки ідеї життєтворчості пов’язують із добою романтизму, яку для Стуса
втілили, передовсім, Ґете і Шевченко. Про них обох згадує автор у своєму
програмовому тексті «Двоє слів читачеві» (1969), пов’язавши з Шевченком свої
найперші дитячі поетичні враження. Зв’язок із «шевченківським текстом»
помітний і у Стусовому конструюванні творчої автобіографії, і в роздумах про
феномен українського поета. Творче самоусвідомлення, розуміння і прийняття
власної долі висловлені Стусом у вірші «Я так і не збагнув», інтертекстуальним
тлом якого є твори Шевченка та автоепітафія Сковороди, названого поетом «одним
з найкращих друзів».
Модерністську ідею життєтворчості Стус сприймав крізь призму
життєтекстів трьох поетів — Б. Пастернака, Р.М. Рільке і М. Цветаєвої.
Пастернаків автобіографічний текст «Охоронна грамота» став для Стуса символом
творчого самовизначення митця, а відомі слова російського поета про незрадність
«правді життя» Стус цитує майже дослівно («головне — не зрадити правді життя»)
в побутовому житті і відрефлексовує в текстах.
Завдяки аналізу доступної авторові лектури — текстів Рільке («Оґюст
Роден», «Ворпсведе», листи) і присвячених йому (статті В. Мікушевича,
І. Рожанського), — нам вдалося визначити низку елементів концепції поетичної
творчості Стуса, які органічно пов’язані з Рількевими поглядами на мистецтво.
Символічну роль у Стусовій біографії відіграє дитинство — час першого
усвідомлення свого покликання бути літератором (завдяки прочитанню поеми
І. Франка «Мойсей»), що споріднює його з Рільке і Пастернаком. Есей Цветаєвої


5



«Мистецтво у світлі совісті», де вона сформулювала свою ідею поета, його місця у
світі та у суспільстві, стає для Стуса підтвердженням власного розуміння
мистецтва і ролі митця («здається, підписався б під кожним її словом»).
Комплекс морально-етичних настанов, який автор поширював і на своє
життя, і на творчість складався з таких понять як доброта, чесність, щирість і
щедрість, працьовитість, любов, справедливість, страждання. Саму ж творчість він
сприймає як спосіб перетворення і покращення світу, так постає телеологія
поетичного тексту — змінювати життя на краще.
Аналіз текстів В. Стуса дозволив визначити онтологію та аксіологію
поетичної творчості у його трактуванні, виявити комплекс ідей, з яких постає його
концепція поетичної творчості. Органічне поєднання життя і творчості є основою
онтологічного статусу поетичного слова, коли саме життя стає текстом. Так
виникають поняття самототожності і «самособоюнаповнення», тому чи не
центральною творчою настановою Стуса стає необхідність «бути собою». Витоки
цієї ідеї слід також шукати в філософії екзистенціалізму: вона виникає в текстах
автора у зв’язку з більш загальною темою існування людини у тоталітарній
дійсності, і ширше — у дійсності повоєнної Європи. Настанова «щирості»,
перейнята В. Стусом від І. Франка, була найбільш актуальною для нього у 1960-х
роках, але не втрачала своєї ваги протягом усього життя поета. Поетичну творчість
автор розуміє як «щедре самороздаровування» — така ідея, безумовно, пов’язана і
з Рільке (аналіз Стусового перекладу «Елегії до Марини» добре ілюструє цю ідею),
і з Пастернаком («мета творчості — самовідданість»).
«Творча тиша» глибоко осмислена Стусом як ідеальна умова для творчості
і як відмежування від сучасності, що є передумовою герметичної поезії. Розуміння
творчого процесу як «вслухання» споріднює поета з Рільке і Цветаєвою. Якщо для
Рільке вслухання пов’язане з пошуком і творенням нової поетичної мови (у Стуса
— настанова на складність мови), то для Цветаєвої вслухання — це метафора
творчого процесу (тут Стуса і Цветаєву споріднює образ мушлі). Пам’ять і спогади
як особливе джерело натхнення в художньому світі українського поета складають
єдність із мотивом сну, виразно втіленим у численних віршах.


6



У дисертаційному дослідженні простежено процес складного і
багатозначного осмислення В. Стусом постаті поета, яке формується на основі
образів поета-трибуна і поета-медіума, поета-громадянина і поета-інтелектуала.
Поет — і проста, щира, життєлюбна людина, і той, хто обирає «страсну путь» в
ім’я власного народу. Стусова самоідентифікація як поета змінювалася на різних
етапах життя — від «людини, що пише вірші» і «поетом себе не вважає» («Двоє
слів читачеві») до «поета, запраглого неба» (період попереднього ув’язнення 1972
року). В. Стус осмислював місію поета у діалозі з Р.М. Рільке, Б. Пастернаком,
М. Цветаєвою, В. Свідзінським, П. Тичиною та ін. Центральним образом в такому
осмисленні для Стуса був міфологічний образ Орфея, який споріднює автора з
Рільке. Стосунки поета і тоталітарної влади найвиразніше осмислені у праці про
П. Тичину «Феномен доби або сходження на Голгофу слави», яку ми розглянули,
залучивши контекст «Шведських промов» А. Камю, а також у ширшому контексті
теми «українського поета», яку наприкінці 1960-х активно осмислював Стус.
Колізія «народного» і «державного» поета є кульмінацією осмислення трагедії
Тичини, який став для автора «застереженням» і трагічним символом доби.
Розуміючи концепцію поетичної творчості Василя Стуса як текст, ми
показали шляхи та етапи його формування: експліцитні, відрефлексовані думки,
висловлені у літературознавчих статтях, нотатках, листах, а також імпліцитний
шар тексту — живе плетиво поезії, переживання трагічного досвіду «людини, що
пише вірші» у нелюдських умовах. Дослідження унаочнило багатогранність
особистості Стуса як людини і як поета, його життєлюбність, відданість життю,
але й водночас його протистояння світу, який стає забороненим для поета.
Ключові слова: Василь Стус, концепція поетичної творчості, призначення
поезії, образ поета, поет і влада, поет і народ.