Генеза і розвиток герменевтичної проблематики в німецькій філософії ХІХ–ХХ ст.

Дубініна В. О. Генеза і розвиток герменевтичної проблематики в
німецькій філософії ХІХ–ХХ ст. – Кваліфікаційна наукова праця на правах
рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук за
спеціальністю 09.00.05 – історія філософії (033 – філософія). – Дніпровський
національний університет імені Олеся Гончара, Дніпро, 2020.
Актуальність теми зумовлена тим, що у сучасному філософському дискурсі
уже давно мова і всі реалії, так чи інакше пов’язані з мовою, розглядаються як
законна сфера для побудови філософської рефлексії. Так званий «лінгвістичний
поворот», здійснений філософією у ХХ ст., означав не лише появу ще однієї теми
або групи проблем, а й докорінну зміну дослідницьких орієнтирів. Звернення до
мови як одного з найважливіших антропологічних чинників є симптомом зміни як
дослідницької мотивації, так і самих кордонів філософування.
На початку ХІХ ст. у Німеччині з’явилася дисципліна, яка виросла із глибин
протестантської теології і класичної філології, позиціонувала себе як нова
герменевтика і згодом призвела до зміни вектору наукового сприйняття мови та
процедур інтерпретації від суто інструментального діадичного зіставлення форми
та значення до визнання мови не тільки повноцінним об’єктом філософії, але й
системою практик інтерпретації і розуміння як індивідуальної свідомості, так і
інтерсуб’єктивної взаємодії, а також співвідношення між об’єктивною реальністю
та лінгвістичною картиною світу.
Розвиток філософської герменевтики в ХХ ст. вийшов за межі німецької
філософії, подолавши також певну філологічну орієнтацію. З методу, що був
покликаний, по суті, обслуговувати історико-філологічний і релігійний дискурс,
герменевтика перетворилася на самостійну філософську дисципліну, яка
відображає саму суть метафізичної проблематики. В першу ергу така
зміна пов’язується з розвитком феноменологічної традиції, особливо з роботами






М. Гайдеґґера, який зумів звільнити герменевтику від надмірного впливу теорій
мови та покласти її в основу метафізичного запитування. Це, звісно, не означає, що
сама мова була віддана філософському забуттю, йдеться лише про зміну акцентів і
дослідницьких установок.
Розвиток німецької філософської герменевтики був логічно закінчений у
герменевтичному проекті Г.-Ґ. Ґадамера як у завершальній фазі розвитку кола ідей
німецької філологічної герменевтики ХІХ–ХХ ст. Філософія мови і вчення про
розуміння та інтерпретацію були досліджені у зв’язку з розвитком герменевтичних
ідей у межах феноменологічної школи. Поняття «розуміння» представлене як
ключовий елемент герменевтичного процесу.
З огляду на недостатню розробленість у сучасній українській філософії
власне філософської складової герменевтичних концепцій, які виникли в німецькій
філософії упродовж ХІХ–ХХ ст., було обрано тему дисертації. У процесі
дослідження проблеми генези німецької герменевтики у контексті гуманітарних
наук, дисертант намагався не просто звернутися до стрижневої методологічної
проблеми, що виникла у герменевтичній філософії, а й знайти у цій філософії
потужні можливості для подальшого розвитку.
Теоретична основа дисертації побудована на наукових здобутках зарубіжних
і вітчизняних філософів. З-поміж зарубіжних філософів, що так чи інакше
осмислювались і переосмислювались дисертантом, слід назвати таких мислителів,
як Ф. Аст, Ф. Шлейєрмахер, В. фон Гумбольдт, В. Дільтей, Ф. Брентано, А.
Майнонг, Е. Гуссерль, К.-О. Апель, М. Гайдеґґер, Г.-Ґ. Ґадамер та ін. Серед
досліджень у царині історії герменевтики і філософської методології особливо слід
відзначити праці вітчизняних авторів: Є. Аляєва, Є. Бистрицького, І. Бичка, Б.
Головка, О. Йосипенко, В. Загороднюка, В. Кебуладзе, С. Кримського, В. Купліна,
А. Лоя, В. Лук’янця, Я. Любивого, В. Ляха, В. Малахова, В. Окорокова, В. Пазенка,
М. Поповича, Є. Причепія, В. Пронякіна, Л. Ситниченко, О. Соболь,
В. Табачковського, Ю. Шабанової, В. Ярошовця та ін.






Мета і завдання дисертації. Метою дисертації є окреслення кола проблем
філософської герменевтики відносно до розвитку німецької філософії ХІХ–ХХ ст.
на тлі перетворення герменевтичного дискурсу в загальнофілософську парадигму
сучасності.
Щоб досягти поставленої мети, необхідно виконати низку таких завдань:
– з’ясувати сутність і підвалини виникнення філософської герменевтики у
Німеччині на рубежі XVIII–XIX ст.;
– провести порівняльний аналіз ранніх концепцій німецької герменевтики,
що виникали у царині класичної філології, теорій німецьких романтиків і
протестантської теології;
– визначити умови та наслідки розгортання герменевтичного дискурсу в
німецькій філософії ХІХ ст.;
– проаналізувати будову теоретичної структури філософської герменевтики,
провести критичний аналіз її базових концептів;
– проаналізувати теорію мови В. фон Гумбольдта і розглянути її вплив на
формування проблематики філософської герменевтики;
– розглянути герменевтичну теорію В. Дільтея як завершальний пункт
першого етапу розвитку німецької філософської герменевтики;
– охарактеризувати історико-культурний, антропологічний і соціально-
філософський вимір німецької герменевтики наприкінці ХІХ ст. і необхідність
переходу до нового етапу розвитку;
– визначити еволюцію феноменологічної школи по відношенню до
герменевтичного дискурсу, показати необхідність феноменології для подальшого
розвитку філософської герменевтики;
– розкрити еволюцію герменевтики в площині онтологічної проблематики,
показати, що Dasein-аналіз М. Гайдеґґера, по суті, є розгортанням суто
герменевтичного дискурсу;






– проаналізувати коло герменевтичних ідей Г.-Ґ. Ґадамера, їх зміст,
еволюцію і зв’язок із загальним розвитком німецької філософії ХІХ–ХХ ст.;
– дослідити рецепцію герменевтичного дискурсу в межах аналітичної
філософії, показати, що критичні підходи до герменевтики не виключають певну
близькість позицій щодо ряду ключових питань;
– проаналізувати можливості й перспективи подальшого розвитку
філософської герменевтики на фоні сучасних викликів і змін у філософському та
науковому дискурсі.
Об’єктом дослідження є німецька герменевтика ХІХ–ХХ ст. і коло її
проблем як системна цілісність, незважаючи на відмінність окремих концепцій.
Предметом дослідження є генеза та еволюція герменевтичної проблематики
і поглядів німецьких мислителів на сутність і завдання самої герменевтики в
системі гуманітарного знання.
Методологічну основу дисертації становлять історико-критичний, системно-
структурний, компаративний, герменевтичний і феноменологічний методи. У ході
дослідження також було використано такі загальнонаукові та філософські методи
пізнання, як індукція і дедукція, аналогія та порівняння, герменевтичний і
феноменологічний методи тощо. Цілісності історико-філософської ретроспективи
ідей філософської герменевтики сприяла єдність культурно-історичного та
парадигмального підходів, які дають можливість усвідомити особливості розуміння
ролі та завдань герменевтики у різні історичні періоди, в різних наукових і
філософських парадигмах.
Наукова новизна одержаних результатів. У процесі дослідження отримано
низку результатів, які містять у собі елементи новизни.
Вперше:
– виявлено, що філософська герменевтика в тому вигляді, в якому вона
сформувалась упродовж останніх двох століть, не є окремою філософсько-
методологічною дисципліною або чиєюсь авторською концепцією. Навпаки,






спостерігаємо формування з розрізнених герменевтик, які формувались у царині
філософії, філології, історії, психології, специфічної герменевтичної філософії або
герменевтичного руху у філософії (де філософська герменевтика є лише складовою
частиною) – руху, який пронизує всі сфери гуманітарного знання і соціального та
культурного життя. Завдяки зусиллям німецьких філософів був створений
загальний філософський дискурс розуміння – тотальне поле герменевтичної
інтерпретації, яке охопило всі філософські теорії ХХ ст.;
– незважаючи на те, що у ХХ ст. були спроби виокремити етапи формування
німецької філософської герменевтики (Г. Шпет, Ж. Гронден та ін.), у нашому
дослідженні виявлені три основні стадії розвитку німецької філософської
герменевтики, що відображають її змістовне наповнення. На першій стадії
герменевтика розвивається як допоміжна дисципліна у царині філології і релігійної
екзегези та набуває свого завершення у творчості В. Дільтея, який вбачає в
герменевтиці загальну гуманітарну методологію. На другій, феноменологічній
стадії, герменевтика намагається відтворити і виявити як власне підґрунтя найбільш
важливі концепти, насамперед сенсу, і представити їх як онтологічні структури.
Цей етап завершився роботою М. Гайдеґґера, в якій філософська герменевтика
стала одним із аспектів метафізичного дискурсу, орієнтованого на розкриття
базових структур людської присутності. Третя стадія розвитку триває і донині, вона
перетворює філософську герменевтику на герменевтичну філософію, що є
автономною формою метафізики у царині філософії і онтології мови, сенсу та
загальноантропологічних засад людського розуміння;
– доведено, що філософська герменевтика у своїх найбільш базових
принципах насамперед являє собою метафізичну теорію. Тобто герменевтична
філософія (на противагу аналітичній філософії) є продовженням традиції
західноєвропейської метафізики з її пріоритетом дослідження буття і сутності, а
отже, сучасна герменевтика є насамперед онтологічною теорією. Найбільш






принципово це відобразилось у філософії М. Гайдеґґера, який уперше представив
аналітику Dasein як герменевтичний дискурс, і в теорії Г. Ґ. Ґадамера – в його
герменевтичній онтології мови. Доведено, що герменевтична філософія є не тільки
нащадком метафізики, але й у певному сенсі завершує собою певний етап розвитку
метафізики, який упроваджує метафізичний дискурс у царину смислів та
інтерпретацій (у сфері мовних утворень і сутностей);
– показано, що в основу сучасної герменевтичної філософії перш за все
покладено певний феноменологічний досвід, тобто саме феноменологія в доробках
своїх засновників являє собою базову теоретичну складову герменевтики. Аналіз
свідомості, зроблений Е. Гуссерлем, виявив головні характеристики людського
духу, насамперед його здатність до формування смислів. Отже, основою свідомості
у герменевтико-феноменологічному контексті є структури смислоутворення і
розуміння реальності та сама спроможність людини до осмисленої діяльності. Тому
для герменевтичної філософії неабияке значення мають поняття
«інтенціональність» та «темпоральність», які вказують на принципову предметну
орієнтацію свідомості та процедур смислопородження (у самій герменевтиці). Сенс,
як і вся ноематична діяльність свідомості, є принципово предметним або наділеним
реальністю, тобто є онтологічною сутністю. Виявлено, що феноменологічна
онтологія свідомості, розкрита Гуссерлем, є необхідною передумовою становлення
герменевтичного дискурсу та герменевтичної онтології;
– розкрито роль А. Майнонга у формуванні сучасного герменевтичного
дискурсу і герменевтичної філософії. Показано, з одного боку, теоретичну
близькість та емпіричну відмінність його концепції від феноменології, з іншого, –
що теорія предметів Майнонга міститься на перетині інтересів і підходів різних
наук – філософії, психології, мовознавства і надає певні можливості для
інтерпретації продуктів людської фантазії, всього, що має сенс, незалежно від свого
онтологічного статусу, тобто його філософія є однією з умов формування






сучасних схем інтерпретації, які претендують на розуміння релігійних систем,
міфології, художньої творчості, а також пізнання внутрішнього світу кожної
людини;
– з’ясовано, що найбільш критична до герменевтичної традиції аналітична
філософія у працях та ідеях багатьох своїх представників (перш за все пізнього
Л. Вітгенштайна) теж є специфічною рефлексією герменевтики, не залишається
осторонь проблематики розуміння та інтерпретації і в такому сенсі перетворюється
на філософію аналізу, що наближується до герменевтичної філософії. Так,
починаючи вже з праць Г. Фреге, який приділяв чимало уваги формуванню і
розумінню сенсу в природній мові, і закінчуючи творами пізнього Л. Вітгенштайна,
спостерігаємо певну «послаблену» версію герменевтики. У цьому сенсі такі
теоретичні новації Л. Вітгенштайна, як «теорія родинних схожостей» або «теорія
мовних ігор» можна вважати прототипами герменевтичного філософського
дискурсу, незважаючи на загальний критичний тон самого мислителя по
відношенню до метафізики та її проблем.
Набули подальшого розвитку:
– з’ясовано філософське підґрунтя для виникнення нової філософської
герменевтики в Німеччині на початку ХІХ ст., тобто розкриті передумови, завдяки
яким було сформоване дискурсивне поле герменевтики, інакше кажучи, показано,
що цими складовими передумовами є: 1) протестантська теологічна герменевтика
(що розвивалася з початку реформації в Німеччині в XVI ст., у якій герменевтичний
дискурс обслуговував потреби релігійної екзегези); 2) наука про давнину, передусім
класична філологія (яка потребувала нових особливих методів і методології
дослідження античної спадщини); 3) романтична традиція в німецькій літературі й
теорії мистецтва (яка найбільш гостро і принципово порушила питання про
відношення автора і читача і креативну, творчу роль останнього);






– досліджено принципово новаторський підхід до створення філософської
герменевтики Ф. Аста, ім’я якого в критичній літературі незаслужено залишається
у тіні іншого видатного засновника герменевтики – Ф. Шлейєрмахера. Показано,
що саме Ф. Асту належать базові теоретичні та методологічні новації
герменевтичної філософії (герменевтичне коло; розуміння інтерпретації як
проникнення у сферу духовної діяльності людини; значення матеріальної
граматичної і технічної складової будь-якого герменевтичного дискурсу;
залежність герменевтичного дискурсу від обраних процедур інтерпретації і
граматичного складу мови);
– положення про те, що філософська герменевтика є не тільки технічною або
методологічною теорією, але вона поєднує в собі всі теоретичні та метафізичні
засади будь-якої інтерпретації, тим більше, що герменевтика лише тому і лише тоді
здатна виконувати свою методологічну функцію, коли вона виконує роль загальної
теорії мови, сенсу, свідомості та враховує не тільки прагматичні механізми
формування сенсу, але й наділяє його певним онтологічним змістом. Отже,
герменевтичний дискурс виступає не тільки як безконечне зусилля інтерпретації,
тобто релятивна процедура, але і як пошук сутності речей, тобто має сутнісну,
онтологічну складову;
– ідея про обмеженість будь-якої форми філософської герменевтики, що
ігнорує матеріал, із якого створений носій смислу і який лежить в основі створення
і самого існування об’єкта інтерпретації. Наприклад, для найбільш частого
застосування методів герменевтичного розгляду – продуктів словесної творчості,
таким матеріалом є мова певного народу і її особливості на кожному етапі розвитку,
її граматичний лад, специфічна лексика, що притаманна автору (в широкому сенсі
те, що прийнято, за Ґадамером, називати традицією). Без урахування цих
матеріальних історичних факторів будь-яка спроба інтерпретації приречена на
довільні суб’єктивні спекуляції (наприклад, щодо будь-якого твору мистецтва);






– положення про визначальну і майже вирішальну роль класичної філології
в період її становлення як науки (у ХІХ ст.) в розвитку сучасного герменевтичного
дискурсу. Можна констатувати певний збіг у часі зародження і подальше
співіснування цих двох сфер гуманітарного дискурсу. Подальший розвиток
відмежував філософську герменевтику від філологічних та історичних студій, але й
до сьогодення вона має неабияке значення для науки про давнину, особливо у
зв’язку з компаративними дослідженнями давніх культур, їх релігії, міфології,
художньої творчості;
– положення про найважливішу роль теорії мови В. фон Гумбольдта у
наданні філософському дискурсу про мову статусу наукової концепції. З’ясовано,
що його положення про внутрішню форму мови, яка є виразником духу народу,
фактично є варіантом філософської герменевтики, та його вчення за своєю суттю є
ідеальним балансом між принциповими технічними аспектами філології (в
розумінні мови як засобу спілкування, організації соціального життя тощо) і
баченням метафізичної сутності мови, яка вже не є простим інструментом, але
виражає всю повноту людини (всю повноту її сенсів);
– положення про наскрізну герменевтичність філософії М. Гайдеґґера на всіх
етапах її розвитку: на етапі формування концепції і створення першої
фундаментальної праці – це герменевтика людського буття в аспекті екзистенціалів
Dasein і далі – до онтологічного аналізу буття-у-часі; у подальшому – це перехід до
фундаментально-онтологічної теорії і розуміння всесвітньо-історичного буття як
Seyn. Нарешті, на пізньому етапі – розмова про герменевтику «чотирьох» і про
сутність сучасної техніки на відміну від античної «техне», яка, по суті, є
герменевтичною антропологією М. Гайдеґґера, і в якій поєднуються всі етапи
розвитку його філософії.
Уточнено:
– що філософська герменевтика певним чином реактуалізує поняття
метафори, на яке покладається особливе навантаження щодо створення смислу в






– мовному узусі (Н. Арютюнова, Дж. Стерн та ін.). Показано, що смислове
поле метафори виходить далеко за межі художнього дискурсу і є не тільки
прикрашенням мови, але й у певному сенсі метафора – це сама сутність мови, саме
те, що відрізняє людську мову, що підлягає інтерпретації від суворого наукового
дискурсу;
– роль філософії Ф. Брентано у формуванні феноменологічного методу і у
цьому сенсі опосередковано і філософської герменевтики, чому особливо сприяло
введене ним поняття «інтенціональність» як базової структури свідомості, як її
найважливішої характеристики. Саме тому, що Брентано вперше вказав на те, що
людська свідомість створюється з численних інтенціональних контекстів, які саме
і є предметом метафізичного та герменевтичного дискурсу, ми вказуємо на те, що
він є одним із творців не тільки філософської феноменології, але і філософської
герменевтики.
Ключові слова: герменевтика, німецька філософія, мова, інтерпретація,
смисл, значення, розуміння, дискурс, феноменологія, метафізика, Ф. Аст, Ф.
Шлейєрмахер, В. Дільтей, Е. Гуссерль, М. Гайдеґґер, Г.-Ґ. Ґадамер.