Бісерне оздоблення народної ноші українців: концепція етномистецької традиції (на матеріалах Північної Буковини, Західного Поділля, Покуття та Гуцульщини)

Федорчук О. С. Бісерне оздоблення народної ноші українців:
концепція етномистецької традиції (на матеріалах Північної Буковини,
Західного Поділля, Покуття та Гуцульщини). — Кваліфікаційна робота на
правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за
спеціальністю 07.00.05 — етнологія. — Інститут українознавства
ім. І. Крип’якевича НАН України, Інститут народознавства НАН України. —
Львів, 2021.
На основі аналізу наукових праць та літературних, зображальних,
речових й усних джерел вперше в українській етнології здійснено
реконструкцію витоків, зародження та розвитку етнічної мистецької традиції
бісерного оздоблення народної ноші українців (кінець XVIII ст. — дотепер)
та проаналізовано причинно-наслідкові механізми еволюційних процесів, що
відбуваються в системі досліджуваної традиції.
Актуальність роботи обумовлена негативними наслідками глобалізації,
щонайбільше викликами та загрозами акультурації, які спричиняють кризу
ідентичностей. Зокрема актуальності в сучасній науці набув дискурс щодо
етнічних традицій, які забезпечують збереження та відтворення етнічного
суспільства як специфічної неповторної системи, а відтак беруть діяльну
участь в моделюванні процесів культуротворення.
Особлива роль належить мистецьким традиціям, у контекстах яких
сформувалося та утвердилося чимало тісно пов’язаних між собою духовних
та матеріальних маркерів етнічної культури. Увиразнення універсальних і
унікальних рис етнічних мистецьких традицій сприяє патримонізації та
маркуванню культурної спадщини заради її захисту від будь-яких спроб
привласнення чи знецінення. Актуальним на сьогодні залишається й питання
оприлюднення мистецьких пам’яток, значна частина яких з низки причин не
бере повноцінної участі у дискурсі спадщини, а отже й у сучасних процесах
культуротворення. Найбільшу ж актуальність дисертації обумовлює те, що


3





висунення нових теорій сприяє розвитку першорядних у постіндустріальному
суспільстві інтелектуальних технологій, націлених на прогнозування та
моделювання майбутнього.
Дисертація є міждисциплінарною етнологічною та водночас
мистецтвознавчою розвідкою, базованою на двох взаємопов’язаних підходах
— системно-історичному та системно-ресурсному.
Системно-історичний підхід дав ключі до розуміння етнічної
мистецької традиції бісерного оздоблення народної ноші українців як
динамічної системи, що перебуває в постійному розвитку, на кожному з
етапів якого відбувається формування певної, відповідної своєму часу та
своєму місцю, етномистецької парадигми.
Системно-ресурсний підхід націлив подивитися на етнічну мистецьку
традицію бісерного оздоблення народної ноші українців як на систему, що
володіє певними енергетичними ресурсами. Такі ресурси для системи
досліджуваної традиції, як показали дослідження, є прямо залежними від
активності етносу, його здатності мобілізовувати й консолідувати енергію
задля збереження та обстоювання своєї ідентичності. Системно-ресурсний
підхід спонукав вивчати етномистецьку традицію як систему, що перебуває в
різних фазах енергетичного (пасіонарно-креативного) потенціалу. Завдяки
цьому відкрилися нові можливості вивчення феноменів традиції.
Першу частину дисертації присвячено історичній реконструкції витоків,
зародження та розвитку традиції бісерного оздоблення народної ноші
українців. Було встановлено, що традиція бісерного оздоблення народної
ноші українців є жанровою складовою дуже давньої етнічної мистецької
традиції бісерних виробів українців (з кінця X ст.), яка тривалий час
розвивалася лише в середовищі соціальних еліт.
Наприкінці XVIII ст. творчість із бісером проникла й у народне
мистецтво. Це стало початком народження досліджуваної традиції. Традиція
бісерного оздоблення народної ноші українців пройшла два і зараз
знаходиться на третьому етапі свого розвитку. Кожному з етапів відповідає


4





певна етномистецька парадигма, видимими маркерами якої представлені
технологічні, типологічні та художньо-стилістичні засади народної творчості.
Було встановлено, що перший етап традиції (кінець XVIII — кінець
XIX ст.) пов’язаний з романтизмом як мистецькою течією, на хвилі якої
розпочалося відродження української культури. Це був час високої суспільної
активності, коли в соціумах багатонаціональних імперій зацікавлення
народною творчістю та народження нових художніх традицій були викликані
потребою етнічної самоідентифікації. Через мистецькі практики формувалося
усвідомлення й відбувалося позиціонування себе як представника свого
народу.
Упродовж першого етапу новонароджена етнічна мистецька традиція
переживала послідовні фази пасіонарно-креативного потенціалу: зародження,
первинного розвитку. В останній чверті XIX ст. традиція увійшла у фазу
креативного піднесення. Головним результатом першого етапу традиції стало
утвердження загальнонаціональних і формування локальних рис молодої
традиції.
Другий етап традиції (кінець XIX ст. — перша половина XX ст.)
пов’язаний з добою широких просвітницьких ініціатив української
інтелігенції, покликаних консолідувати народні маси. Перша половина XX ст.
стала також часом світових воєн та визвольних змагань українців за державну
самостійність. Наслідком сильних емоційних переживань стали потужні
вербальні та візуальні мистецькі рефлексії. Мистецькі твори виконували
важливі для соціуму функції: етнічної консолідації, патріотичного змужніння,
духовної самореалізації, емоційного збудження. Упродовж другого етапу
традиція перебувала у фазі креативного піднесення, коли діяло найбільше
число осередків народного мистецтва й практикувало багато креативних
майстрів.
Завершення другого етапу традиції відбулося одночасно з придушенням
національно-визвольного протиборства та нав’язуванням ворожої українцям
ідеології.


5





Третій етап (середина XX ст. — дотепер) став часом невідворотного
затухання й очікуваного ренесансу (від кінця 1970-х рр.) традиції бісерного
оздоблення народної ноші українців. Лише в деяких осередках Північної
Буковини та галицької Гуцульщини мистецькі практики з бісером залишалися
порівняно стабільними. Затухання мистецьких практик супроводжувалося
загальним падінням суспільного запиту на декоровані бісером компоненти
ноші як атрибути звичаєвості та обрядовості.
Від середини XX ст. українська нація опинилася в полоні
великодержавної проросійської пропаганди й системного антиукраїнського
терору та масових депортацій. Багато хто з українців почав втрачати свою
етнічну ідентичність, а українське мистецтво — автентичну виразність.
Середина XX ст. стала своєрідною межею, за якою традиція бісерного
оздоблення народної ноші українців увійшла у фазу реверберації, вихід із якої
розпочався у кінці 1970-х рр. на хвилі чергового наростання соціальної
активності.
Традиція почала поступово (за різними для різних етнографічних зон
хронологічними сценаріями) входити у фазу актуалізації. Зараз відбувається
перехід традиції із фази актуалізації у фазу креативного піднесення.
Важливим ресурсом відродження етнічної мистецької традиції
бісерного оздоблення народної ноші українців стала частково збережена
мистецька спадщина. Певний вплив на формування нової мистецької
парадигми чинять художні ідеї професійних та самодіяльних майстрів, які є
широкодоступними завдяки сучасним комунікаціям, зокрема інтернету.
На основі аналізу артефактів було встановлено, що українські майстри
упродовж XIX—XX ст. освоїли техніки: набирання в разки, шиття «в
прикріп», нанизування, ткання, вишивання та в’язання бісерними
матеріалами.
Поява кожної нової техніки сприяла збільшенню типологічної
різноманітності творів. Упорядкування типології бісерних компонентів
народної ноші дозволило виокремити чотири функціональні підроди:


6





накладні прикраси, головні убори, вбрання та доповнення. Загалом в ансамблі
народної ноші українців було виявлено та описано 41 тип бісерних виробів;
встановлено хронологічні й топографічні межі побутування кожного з типів.
Логічним продовженням загальної реконструкції досліджуваної
традиції став аналіз її варіативних проявів, здійснений у другій частині
дисертації. Ґрунтовно аналізувалися технологічні, типологічні та художньо-
стилістичні засади народної творчості у найдавніших і найстійкіших ареалах
традиції, якими було визнано Північну Буковину, Західне Поділля, Покуття
та Гуцульщину. Дослідження локальних традицій виявило існування
унікальних часопросторових парадигм автентичної творчості і тим самим
засвідчило багату на варіативності самобутність етнічної мистецької традиції
бісерного оздоблення народної ноші українців.
Окремий розділ дисертації присвячено функціям бісерних компонентів
народної ноші українців. Встановлено, що у контексті традиційного
світогляду українців найважливішими стали: естетична, оберегова, обрядово-
звичаєва, знакова й маркувальна, демонстраційна та інформативна функції.
Підсумковим результатом роботи стала концепція етнічної мистецької
традиції бісерного оздоблення народної ноші українців, розбудована на
основі аналізу причинно-наслідкових зв’язків всередині системи
досліджуваної традиції. Було виявлено, що засадничими принципами
розвитку етнічної мистецької традиції є принцип змін, принцип спадковості,
принцип взаємодії та взаємозв’язку, принцип компліментарності, принцип
актуалізації.
Для увиразнення різних за змістом періодів етнічної мистецької
традиції були введені поняття: «пасіонарно-креативний потенціал» (ресурс
діяльно-творчої активності носіїв традиції) та «фази пасіонарно-креативного
потенціалу традиції» (різні за рівнем діяльно-творчої активності та змістом
періоди етнічної мистецької традиції). Зокрема було увиразнено п’ять фаз
пасіонарно-креативного потенціалу: зародження, первинного розвитку,
креативного піднесення, реверберації, актуалізації.


7





Також було проаналізовано чинники формування, еволюціонування та
актуалізації етнічної мистецької традиції (природні, суспільні, особистісно-
психологічні), дія яких вирізняється варіативними проявами, узалежненими
від того, у якій саме фазі перебуває традиція. Вдалося встановити, що у фазі
зародження традиції найвідчутніший вплив мали природні та суспільні
чинники, а у ході еволюціонування традиції домінуючими стали суспільні та
особистісно-психологічні чинники, як от високий рівень політичної,
національної, патріотичної, естетичної тощо свідомості носіїв традиції.
З’ясовано, що народження традиції, її успішний розвиток та періодична
актуалізація завдячують окрім іншого феноменам часу та осередку народного
мистецтва. На прикладах продемонстровано що такі прояви феномену часу як
час-початок традиції, час активних практик та час-контекст традиції завжди
виявляють тісний зв’язок з пасіонарністю. А осередок народного мистецтва,
як місце тривалих і успішних мистецьких практик, завжди виникає
самостійно й лише у певних місцях, тривало не змінює своєї локації й у
ньому, зазвичай, розвивається кілька морфемних традицій. Це переконало,
вважати осередки народного мистецтва своєрідними «місцями сили», в яких
успішно акумулюється енергія етносу й народжується чимало пасіонаріїв, для
яких мистецькі практики є найкращим способом самореалізації.
Перспективними напрямами майбутніх досліджень є подальші
розгорнуті (у системах різних морфемних традицій) наукові дослідження
закономірностей та чинників формування, актуалізації та еволюціонування
етнічної мистецької традиції. Окрім того, важливим вектором сучасних
народознавчих розвідок має стати продовження досліджень феноменів часу
та осередку народного мистецтва; а також феноменів народного майстра та
твору народного мистецтва.
Ключові слова: Україна, Північна Буковина, Східна Галичина, Західне
Поділля, Покуття, Гуцульщина, народна ноша, бісерне оздоблення, етнічна
мистецька традиція, пасіонарно-креативний потенціал традиції, осередок
народного мистецтва, народний майстер, твір народного мистецтва.