Українська редакція церковнослов'янської мови кінця XVI–XVII ст.: проблеми інтерференції та морфологічного унормування

Білих О. П. Українська редакція церковнослов’янської мови кінця XVI–
XVII ст.: проблеми інтерференції та морфологічного унормування. –
Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук
зі спеціальності 10.02.01 «Українська мова». – Центральноукраїнський
державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка,
Кропивницький; Дніпровський національний університет імені Олеся
Гончара, Дніпро, 2019.
У праці з’ясовано особливості морфологічних норм змінюваних слів
в українській редакції церковнослов’янської мови кінця XVI–XVII ст. в тому
вигляді, в якому вони представлені в писемних пам’ятках (переважно
стародруках) того часу, і вплив на формування цих норм української мови.
Наукова новизна дослідження полягає в тому, що в ньому вперше
в українському мовознавстві на широкому матеріалі, дібраному переважно зі
стародруків, схарактеризовано особливості словозміни української редакції
церковнослов’янської мови кінця XVI–XVII ст. порівняно зі
старослов’янською та українською цього часу, виявлено й описано
морфологічні норми церковнослов’янської мови досліджуваного періоду
в тому вигляді, в якому вони представлені в стародруках, встановлено, що ці
норми не в усьому відповідали нормам тогочасних граматик. У результаті
проведеного аналізу з’ясовано тенденції морфологічного розвитку
української редакції церковнослов’янської мови кінця XVI–XVII ст., а також
те, що значну роль у формуванні системи її норм відігравав вплив
української мови.
Практичне значення роботи полягає в тому, що його результати можуть
бути використані при читанні навчальних курсів «Старослов’янська мова»,
«Церковнослов’янська мова», «Історія української мови», «Історія
української літературної мови», фахово орієнтованих предметів за вибором,
а також при створенні узагальнювальних праць з історії 3
церковнослов’янської та української літературної мов і навчальних
посібників.
Дисертаційна робота складається з анотацій двома мовами, списку
наукових праць здобувача за темою дисертації, списку умовних позначень
використаних джерел, вступу, шести розділів із висновками до кожного
з них, загальних висновків, списку використаної літератури й додатка.
У вступі обгрунтовано актуальність теми, визначено мету, конкретні
завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, схарактеризовано джерела
матеріалу, з’ясовано наукову новизну, практичне й теоретичне значення
праці. У першому розділі «Теоретичні і методологічні засади вивчення
морфологічної будови української редакції церковнослов’янської мови кінця
XVI–XVII ст.» здійснено огляд історії вивчення морфологічної системи
української редакції церковнослов’янської мови, подано характеристику
мовної ситуації в Україні кінця XVI–XVII ст., а також з’ясовано специфіку
норм церковнослов’янської мови та особливості їх дослідження. У другому,
третьому, четвертому, п’ятому й шостому розділах проаналізовано
формотворення іменників, прикметників, числівників, займенників і дієслів.
У результаті проведеного аналізу виявлено характерні риси
морфологічних норм змінюваних слів української редакції
церковнослов’янської мови кінця XVI–XVII ст. й особливості впливу на них
української мови.
Встановлено, що морфологічні норми української редакції
церковнослов’янської мови цього часу допускали широку варіантність. Про
це свідчить доволі велика кількість зафіксованих в обстеженому матеріалі
загальноприйнятих варіантних форм слів усіх розглянутих частин мови. Ці
варіанти мають низку особливостей: 1) за рідкісними винятками, вони не
є стилістично маркованими (в межах розглянутих церковнослов’янських
текстів), проведений аналіз також переважно не дає підстав говорити про
їхню регіональну, жанрову чи лексичну зумовленість; 2) більшість варіантів
представлені в усіх обстежених пам’ятках і не демонструють замін одного 4
різновиду форми іншим протягом досліджуваного періоду, хоч у кількісному
плані вони не рівнозначні, частіше один з них є більш уживаним, зрідка
трапляються приблизно однаково поширені, лише в поодиноких випадках
відбувається заміна одного варіанта іншим протягом кінця XVI–XVII ст.;
3) для різних частин мови варіанти характерні не однаковою мірою, більше їх
серед іменників і числівників, менше серед повних прикметників
і займенників, відносно мало серед дієслів і практично відсутні вони серед
іменних прикметників (крім називного і знахідного відмінків множини).
Такий характер варіантів, хоч і переважно не демонструє безпосередніх
змін, вказує на наявність тенденцій розвитку в системі форм української
редакції церковнослов’янської мови кінця XVI–XVII ст. Виразніші вони
серед іменних частин мови. Дієслівним формам (особливо часовим)
притаманна більша стабільність.
У кожної частини мови тенденції морфологічного розвитку були
індивідуальними, однак кількісний аналіз варіантних утворень дозволяє
говорити про те, що в українській редакції церковнослов’янській мові кінця
XVI–XVII ст., як і в українській мові цього часу, діяла загальна тенденція до
спрощення й уніфікації формотворення. Але в церковнослов’янській мові
з огляду на особливості її функціонування зміни, зумовлені дією цієї
тенденції, були порівняно з українською мовою повільнішими.
Виявлені в обстежених пам’ятках форми утворені загалом відповідно
до рекомендацій граматики М. Смотрицького. Утім розглянутий матеріал
свідчить, що норми цієї граматики не були абсолютно імперативними для
книжників XVII ст. Доказом є низка відмінностей у будові проаналізованих
форм і форм, поданих у парадигмах граматики. Усі форми, зафіксовані
в розглянутому матеріалі, але не подані в граматиці, є варіантами (переважно
менш уживаними) утворень, рекомендованих М. Смотрицьким. Звертає на
себе увагу також те, що більшість із цих форм представлені (хоч деякі лише
поодинокими вживаннями), зокрема, й у пам’ятках кінця XVI – початку
XVII ст., тобто в тих, мова яких могла бути матеріалом для спостережень 5
автора граматики. Серед цих форм поодинокими є утворення, які вже в кінці
XVI – на початку XVII ст. в українській редакції церковнослов’янської мови
були рідковживаними архаїзмами (як, наприклад, непрямі відмінки множини
нечленних прикметників), й, очевидно, тому не рекомендовані
М. Смотрицьким. Більшість – це форми відносно нові (наприклад, дав. та
місц. мн. іменників давніх *-ŏ-, *-jŏ-основ на -амú, -#мú та -ахú, -#хú; род.
одн. прикметників чол. р. на -огw, род. одн. числівника два двохú, а не двою
та ін.). З’явилися вони значною мірою в результаті впливу української мови
й у час написання граматики, можливо, для частини книжників мали
розмовне забарвлення, тому й не були рекомендовані. Отже, порівняння
будови проаналізованих форм із формами, рекомендованими
М. Смотрицьким, не лише демонструє певну міру імперативності норм
граматики, але й підтверджує висновок про те, що у формотворенні
української редакції церковнослов’янської мови кінця XVI–XVII ст.
відбувалися поступові зміни.
Зіставлення розглянутих одиниць з відповідними старослов’янськими
свідчить про те, що українська редакція церковнослов’янської мови кінця
XVI–XVII ст. значною мірою зберегла давню систему форм змінюваних
частин мови. Відмінності в цьому плані можна констатувати лише для
дієслова, серед форм якого в досліджуваний період уже фактично відсутній
супін та представлені майбутній I час із бrти й дієприслівник.
Значно більше відмінностей зафіксовано в структурі окремих форм.
Особливо суттєвими ці відмінності є для іменних частин мови. Форми дієслів
(насамперед часові) і нечленних прикметників змінилися меншою мірою.
Вказані особливості свідчать про те, що у формотворенні
церковнослов’янської мови й у попередні періоди її функціонування
відбувалися достатньо глибокі зміни. Багато в чому вони були результатами
процесів, які розпочалися ще в старослов’янській (а в окремих випадках
і в праслов’янській) мові, згодом цим змінам значною мірою сприяв вплив
української мови. 6
Зіставлення проаналізованих одиниць із відповідними в українській
мові демонструє, що українська мова впливала на формотворення української
редакції церковнослов’янської мови кінця XVI–XVII ст. Виявлено чотири
різновиди результатів цього впливу: 1) виникнення і (або) поширення нових
варіантів традиційних форм; 2) фонетичні (графічні) особливості окремих
форм; 3) підтримка тих особливостей у словозміні, які збігалися
з українськими; 4) сприяння послідовному використанню форм, що
кардинально відрізнялися від українських відповідників і слугували засобами
протиставлення церковнослов’янської й української мов.
Серед нових варіантів в українській редакції церковнослов’янської
мови ставали поширеними й набували статусу варіантних норм ті утворення,
які були загальноприйнятими (не мали розмовного або регіонального
забарвлення) в українській літературній мові того часу.
Уплив української мови представлений у різних ділянках
морфологічної системи церковнослов’янської мови досліджуваного періоду,
однак найбільш виразним він є для іменних частин мови (за винятком
нечленних прикметників). Особливості будови проаналізованих форм
іменників, числівників, членних прикметників є такими, що дають змогу
говорити про зближення парадигм цих частин мови з відповідними
українськими. Меншою мірою результати українського впливу представлені
серед нечленних прикметників та дієслів. Пояснюється це, очевидно,
рідковживаністю нечленних прикметників в українській мові кінця XVI–
XVII ст., а також істотними відмінностями в будові багатьох дієслівних форм
української й церковнослов’янської мов, характерними для них здавна.
При зіставленні розглянутих парадигм із відповідними українськими
звертає на себе увагу те, що церковнослов’янська мова, незважаючи на зміни,
що відбувалися в системі її форм, зберегла низку морфологічних
особливостей, які відрізняли її від української. До цих особливостей
належать не лише форми, вплив на які української мови був неможливим або
малоймовірним через відсутність українських відповідників чи їхні 7
структурні відмінності, але й утворення, які значною мірою зберегли давні,
ще старослов’янські риси в будові, хоч вплив української мови на них був
вірогідним. Яскравими прикладами таких форм є, зокрема, наз. в. одн.
займенника 1-ї ос. аzú, непрямі відмінки займенника что (чесого, чесомu,
чесомú), 2-а ос. дієслів теперішнього часу на -ши (-еши, -иши) та ін.
Особливістю більшості проаналізованих парадигм є також наявність двоїни
(хоч і не завжди послідовно вживаної). Усі ці форми були характерними
ознаками церковнослов’янської мови порівняно з українською (позиціями
протиставлення цих мов) й, очевидно, тому збереглися.
Ключові слова: церковнослов’янська мова, українська редакція
церковнослов’янської мови, морфологічна парадигма, морфологічна норма,
варіанти форм слів.