Акцентні відмінності іменних частин мови та прислівників у виданні «Граматики» М. Смотрицького 1619 р. (Єв’є) порівняно з виданням 1648 р. (Москва)

Полуектова А. Ю. Акцентні відмінності іменних частин мови та
прислівників у виданні «Граматики» М. Смотрицького 1619 р. (Єв’є)
порівняно з виданням 1648 р. (Москва). – Кваліфікаційна наукова праця на
правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних
наук (доктора філософії) за спеціальністю 10.02.01 – українська мова. –
Чорноморський національний університет ім. П. Могили, Інститут
мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України. – К., 2019.
Одним із найважливіших формальних засобів системної фонетичної
організації української лексики є словесний наголос, який, виконуючи
ідентифікаційну, конститутивну, синтагматичну, стилістичну,
парадигматичну та диференційну функції, допомагає з’ясувати не тільки
лексико-семантичні, а й граматичні особливості окремого слова або класу
слів. У нашому дослідженні наголос є показником тогочасної української
акцентуації, відмінної від російської.
Невід’ємною складовою частиною вивчення історії українського
наголосу є староукраїнська акцентна система, засвідчена
церковнослов’янськими пам’ятками. Дисертацію присвячено розгляду
акцентних відмінностей таких частин мови, як іменники, займенники,
прикметники, числівники та прислівники, що зафіксовані в цілком
тотожному за змістом тексті українського та московського видань
«Граматики» М. Смотрицького 1619 та 1648 рр. Основні аспекти
дослідження: зіставлення наголошення слів згаданих частин мови у двох
пам’ятках, надрукованих у Єв’є (1619 р.) та Москві (1648 р.); виявлення
акцентних відмінностей; з’ясування праслов’янської акцентуації
аналізованих лексем (словоформ) та порівняння її з наголошенням в обраних
пам’ятках; визначення відповідності чи невідповідності наголошення
досліджуваних слів староукраїнській природній вимові. 3

Відповідно до поставлених завдань під час дослідження були досягнуті
такі основні результати:
– визначено, класифіковано та систематизовано акцентні відмінності
іменних частин мови та прислівників у п’ятьох додатках до дисертації (в
аналізованих пам’ятках загалом виявлено 190 імен та прислівників з
акцентними відмінностями. Серед них іменників – 95 (50%), займенників –
15 (7,9%), прикметників – 30 (15,79%), числівників – 12 (6,31%),
прислівників – 38 (20%). Ураховуючи словоформи і повтори з ідентичними
наголосами, загалом 635 акцентних відмінностей, з яких іменники складають
234 (36,9%), займенники – 111 (17,5%), прикметники – 115 (18,1%),
числівники – 112 (17,6%), прислівники – 63 (9,9%);
– з’ясовано праслов’янську акцентуацію для аналізованих слів
(словоформ);
– зіставлено наголос лексем української та російської пам’ятки з
наголошенням в інших стародруках XVI–XVIII ст., словниках та
діалектологічних працях;
– установлено тенденції змін позиції наголосу в межах словозмінної
парадигми (де це можливо) або словотвірної пари;
– за допомогою порівняльно-історичного методу дослідження подано
характеристику наголосу в українській пам’ятці на предмет відповідності
староукраїнській вимові та виявлено особливості системи акцентуації різних
класів слів у староукраїнській мові.
На останньому етапі дослідження було з’ясовано причини акцентних
відмінностей і встановлено особливості акцентної системи української мови
староукраїнського періоду. Основних причин, на нашу думку, можна
виділити декілька: по-перше, розбіжності в акцентних системах
староукраїнської та староросійської мови зумовлені відбиттям реальної
вимови, що побутувала в тогочасному живому мовленні; по-друге,
розбіжності в наголошенні слів як відображення церковнослов’янської
акцентної традиції, що пояснюється консервативним поглядом на акцентну 4

систему та прагненням зберегти давній наголос; по-третє, акцетні
відмінності, що з’явилися як наслідок копіювання надрядкових знаків (у т.ч. і
наголосів) з південнослов’янських пам’яток.
Зміни наголосу, простежені в пам’ятках слов’янської писемності,
виявляють тенденцію до перебудови акцентної системи, тому український
наголос у давнину відрізнявся від російського, утворюючи власну систему.
Це можна пояснити відходом від фонетичного принципу та початком дії
морфологічних чинників. Нові явища нашаровуються на давні основи, у
зв’язку з чим і відбуваються змішування давніх наголосів з новими.
Акцентуація, зафіксована московським виданням, переважно збігається з
давньоруською та відбиває, певно, ранньосхіднослов’янську систему
наголошення. Наголос, засвідчений у «Граматиці» 1648 р., успадкований
сучасною російською мовою. Переважна більшість акцентних розбіжностей
свідчать про те, що зміни в наголошених формах викликані історичними
процесами, а не помилковим вибором позначки, указують на тогочасний
український наголос XVII ст., що був відмінний від російського цього ж
періоду.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше:
– проведено зіставний аналіз наголошення слів українського (1619 р.) і
московського (1648 р.) видань «Граматики» М. Смотрицького;
– виявлено, систематизовано та проаналізовано весь комплекс
відмінностей та особливостей наголошення іменних частин мови та
прислівників у «Граматиці» М. Смотрицького 1619, 1648 рр., граматиках і
пам’ятках ХІV–XVIII ст.;
– удосконалено методику дослідження акцентих відмінностей у
тотожних за змістом українському та московському виданнях тієї самої
пам’ятки;
– підтверджено існування проблеми трансформації тотожних за
змістом пам’яток українського та московського видань;
– з’ясовано причини відповідності чи невідповідності наголошування
слів у «Граматиці» М. Смотрицького 1619 р. староукраїнській акцентній
системі (І половини XVII ст.);
– встановлено, що переважна більшість слів українського видання
«Граматики» відбиває саме староукраїнський наголос зазначеного періоду,
відмінний від староросійського.
Теоретичне та практичне значення отриманих результатів полягає у
виявленні специфіки українського наголосу XVII ст., аналізі процесу
становлення акцентуації української та російської мов. У дослідженні історії
українського наголосу враховано також розгляд одиниць фонетичного,
морфемно-дериваційного, морфологічного і лексико-семантичного рівнів
мови. Результати, отримані в підсумку дослідження, можна використати для
написання підручників, посібників, монографій з історії українського
наголосу, під час укладання словника староукраїнських наголосів, для
порівняльно-історичного і типологічного вивчення акцентних систем
слов’янських мов. Фактичний матеріал можна застосувати під час
викладання курсу історії української мови, спецкурсів та спецсемінарів з
історичної акцентології української мови, порівняльно-історичної
акцентології східнослов’янських мов. Розробленою спеціальною методикою
можна послуговуватися під час розгляду акцентних розбіжностей в
ідентичних за змістом текстах. З її допомогою можна проаналізувати
еволюцію акцентуації досліджуваного слова (словоформи) від
пізньопраслов’янського до сучасного періоду.
Ключові слова: акцентуація, акцентні відмінності, акцентна парадигма,
акцентний тип, давньоруська мова, іменні частини мови, наголос,
наголошення, словозмінна парадигма, прислівники, праслов’янська мова,
староукраїнські пам’ятки.