Топос міста у прозі Ірини Вільде

Бабюк Н. С. Топос міста у прозі Ірини Вільде. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 “Українська література”. – Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича. – Чернівці, 2019.
У дисертації вперше в українському літературознавстві здійснено дослідження топосу міста у прозі Ірини Вільде та проаналізовано особливості історико-літературного контексту ХХ ст., в який вписана творчість письменниці.
У роботі окреслено основні аспекти міста як топосу, зокрема його семантичний, історичний, соціальний, семіотичний та психологічний виміри. Охарактеризовано проблему топосу міста і його антропологічні параметри в українському літературознавчому й художньому дискурсах. З’ясовано роль і місце Ірини Вільде в українській літературі ХХ ст., осмислено рецепцію її художньої спадщини. Окреслено міський контекст у різні періоди творчості письменниці, а також з’ясовано значення топосу міста у творчому дискурсі Ірини Вільде. Акцентовано на виокремленні (презентації) “чернівецького”, “коломийського” та “львівського” текстів у повістевій трилогії “Метелики на шпильках”, романі “Сестри Річинські” та зразках малої прози, написаної в різні періоди творчості авторки.
В означенні “антропології” міста як топосу сприймаємо місто як певний текст, який треба відчитувати і структура якого наближається у певному сенсі до художнього твору. Це стає можливим завдяки тим об’єктам, які здатні викликати потужний образ у свідомості міського реципієнта як спостерігача, адже кожне місто має свій простір, силует, характер, екстер’єр. Місто постійно “пише” свій нескінченний текст (це і архітектура, яка свідчить про естетичні уподобання городян та їхні технічні можливості, назви вулиць, кварталів, вивіски, нумерація будинків). Текст міста – це простір його “знаків” та “слідів”. Але є ще й тексти про місто, де міський простір постає певною частиною навколишнього простору, побаченою з певної перспективи у процесі текстуалізації. Сутнісний (справжній) топос Міста завжди передбачає творення зв’язків реального міста з літературним. Проектуючи категорію літературного топосу в площину категорії реального образу міста у тексті, можна простежити власнетотожність у аспекті становлення їх як двох невід’ємних поліструктурних одиниць. Такі тексти можна вважати “просторовою літературою”, яка, власне, і перетворює географічні топоси на літературні топоси – символи, образи та ідеї. Українська проза запропонувала власні візії міської літератури (від повісті І. Нечуя-Левицького “Хмари”, роману Панаса Мирного “Повія”, творів І. Франка до виразно “міських” романів і новел В. Винниченка, В. Підмогильного, Є. Плужника, Миколи Хвильового та творів представників львівського літературного угруповання “Дванадцятка” тощо).
Проза Ірини Вільде (1907 – 1982) (справжнє прізвище – Дарина Полотнюк) вирізняється в ряду знакових українських “урбаністичних” текстів XX ст. завдяки тому, що їй вдалося витворити в українській літературі унікальну візію міського простору. Він представлений переважно топосами Чернівців, Коломиї, Львова тощо. Вони стали важливими текстуальними континуумами, що репрезентують як особистісний простір існування письменниці та її персонажів, так і історико-культурну реальність доби, в яку випало жити і творити самій авторці.
Творчість Ірини Вільде вписано дослідниками в історію літератури Галичини міжвоєнного двадцятиліття (її ім’я посідає поважне місце в ряду жіночих імен, які формували обличчя української літератури 1920-1930-х рр. – Галини Журби, Наталії Лівицької (Холодної), Олени Теліги, Уляни Кравченко, Ольги Дучимінської, Ярослави Лагодинської, Дарії Ярославської, Софії Яблонської, Софії Парфанович, Катрі Гриневичевої, Дарії Віконської, Наталени Королеви та інших), хоча їй випало на долю жити і працювати в українському письменстві аж до 1982 р., відчувши вповні “лещата соцреалізму”. У багатьох працях, присвячених Ірині Вільде, здебільшого акцентується на різних аспектах її життя і творчості, зокрема в рамках розвитку певних тематично-проблемних рівнів чи жанрових різновидів прози (В. Агеєва, С. Андрусів, О. Баган, С. Бородіца, М. Вальо, Р. Горак, І. Девдюк, О. Дудар, І. Захарчук, Р. Іваничук, М. Ільницький, О. Карабльова, В. Качкан, С. Кирилюк, Ю. Ковалів, В. Костик, Н. Мафтин, Б. Мельничук, М. Мовна, І. Насмінчук, Н. Орнат та ін.) І лише дехто з дослідників звертається до ролі міста в її прозі (зокрема, топографічну локалізацію знакових для письменниці міських локусів Чернівців у повістевій трилогії “Метелики на шпильках” принагідно проаналізував В. Старик, топографію Чернівців і Коломиї у творах письменниці розглянув М. Гнатюк, семіотичний простір Чернівців – О. Харлан, зосередивши увагу на особливостях міського тексту в його візуальному, культурологічному та ольфакторному аспектах). Своєю творчістю Ірина Вільде запропонувала власну модель модерного жіночого письма, сфокусовану довкола проблематики жіночої особистості й питомих форм художнього вираження її внутрішнього світу. Її проза “міжвоєння” бачиться сьогодні виразно урбаністичною, адже письменниця репрезентує у своїх текстах топос міста у різних його варіантах та виявах.
Питомо Ірина Вільде не була сформована у просторі міста, хоча впродовж усього життя вболівала за своєю малою батьківщиною – Буковиною, зокрема селом Веренчанка, де пройшли її дитячі роки. Неймовірна ностальгія за рустикальним простором провінції почасти вплинула на її емпатійне світовідчуття, завдяки якому авторка втілила особливий спосіб життя персонажів, що ґрунтувався на їхній відносній інакшості, зв’язку зі світом природи, відвертій чуттєвості та одвічній потребі свободи. Хоча простір села у її творах з’являється як середовище втілення ретроспективної біографії, вона по-справжньому полюбила стихію міста, постійно наголошуючи на цьому. Хронотоп міст у текстах письменниці різний і багатоплановий. Це й модерні Чернівці, й самобутній Львів і “позаштатна” Коломия, а також “знівельований” Станіслав (тепер – Івано-Франківськ). Усі вони становлять своєрідний наратив пам’яті Ірини Вільде, оскільки кожне з цих міст у певний період її життєвої долі відігравало роль особистісного простору існування. Топоси цих міст можна окреслити як універсальну парадигму, що характеризується певними функціональними аспектами. У прозі письменниці виокремлюємо “чернівецький”, “коломийський” та “львівський” тексти. Кожен із цих топосів постає як зовнішньотекстовий контекст, тобто той, який поєднує текстові і надтекстові елементи, який програмується автором, але встановлюється вже читачем. Топос кожного з названих міст залежить від загальних рис епохи, яку він репрезентує, тож створює свій надтекст і залучає твір та його автора в певний історичний і культурний контекст. Для з’ясування “природи” топосів цих міст в прозі письменниці окреслюються та зіставляються їхні історико-культурні, семантичні, антропологічні, мовні та семіотичні параметри.
Ключовими у розгляді хронотопу міських топосів Ірини Вільде постають Чернівці. Це питомий простір її дитинства, перша усвідомлена рецепція міста як соціокультурного топосу, а звідси – пошук власного місця у ньому. Тож цілком закономірним є те, що найбільш ґрунтовно у прозі письменниці представлено топос саме цього міста. У повістевій трилогії “Метелики на шпильках” наявні багато автобіографічних фактів із життя родини Ірини Вільде, а також становлення її міської та національної ідентичності у просторі Чернівців. Що ж до топосу Коломиї в романі Ірини Вільде “Сестри Річинські”, то його не названо, навіть топографічна фіксація у дотичному просторі відсутня. Водночас назва “Наше” відзначається виразним смисловим наповненням – авторка таким чином виявляє особистісну ідентифікуючу позицію стосовно міста. Саме в Коломиї Ірина Вільде сформувала своє особливе письмо та створила “знакові” твори. Воно стало початковим етапом формування її літературної повносилості, що в результаті призвів до літературного злету. Важливо, що пошуки свого “шляху” відбито саме в романі “Сестри Річинські”, де роль дієвого топосу відведено Коломиї. Натомість місто Львів, яке постає як центр у колоніальному просторі, де переважає польський чинник, представлено в романі по-іншому. Для Ірини Вільде Львів відбувся як двояка проекція її життєвої та творчої долі. Адже, коли у 1928-1930 рр. вона студіювала славістику й германістику на філологічному факультеті Львівського університету Яна Казимира, він став для неї “містом-відкриттям”, місцем свободи думки та формування її мистецького хисту. Там вона перебувала в епіцентрі культурно-історичного “націєтворення”, стала учасницею тогочасного богемного життя Львова, а спогади про цей період становлять основу її автобіографічної прози. У “тому” Львові вона була справді “вільною” у своїх вчинках та переконаннях. Та в житті письменниці точкою відліку став 1944 р., коли для неї постав “інший” Львів, який суттєво відрізнявся від міста, в якому вона провела свої студентські роки. У ньому не було свободи думки і слова, а панувало “пристосуванство” та “терор” правлячої ідеології. У ньому вона вже не була “вільною” і задля змоги писати та просто жити почала “пристосовуватись”. На позір в радянських реаліях письменниця почувала себе чудово, була “виїзною”, привілейованою, лауреатом Державної премії імені Т. Шевченка. Але це не період її злету, а своєрідне “падіння”. У романі “Сестри Річинські” відчитується фатальна проекція її “особистого” Львова. Двояка позиція міста-центру в геополітичному просторі втраченої державності відображає потуги та перспективи формування тогочасного українського суспільства. Цінність та водночас фатум топосу цього міста-космополіта полягає у його сформованій століттями місії центру та апріорі безальтернативного місця творення міської та національної ідентичності.
У дослідженні проаналізовано топоси міст і в малій прозі Ірини Вільде, розкрито феномен їх презентації / відтворення, а також типологізації способу міського життя та формування міської ідентичності (до аналізу залучено такі твори, як “Поема життя”, “Ольга Борисюкова”, “Пробудження”, “Дух часу”, “24 години”, “Наші батьки розійшлись”, “Історія одного життя”, “Ті, з Ковальської”, “Довіра”, “Моїй Буковині”, “Химерні нерви”, “Сумно”, “Страх”, “Зустріч”, “Лист до ювіляра”, “Татові”, “Тобі” та ін.). Тут розглянуто топологічні структури Чернівців, Львова, Івано-Франківська та Варшави, з’ясовано топологічну структуру Буковини як провідного топосу в житєво-творчій рефлексії письменниці. Презентація образу міст у малій прозі Ірини Вільде реалізується двома способами: ззовні – через окреслення семіотичного тла міського простору (диспозиції простору (публічні та приватні аспекти), міську міфологію, темпоритм, час, одяг) і зсередини (внутрішньо) – через перцепцію міського досвіду персонажів тексту, їх артикуляцію сприйняття міста (місто-пам’ять; місто-зустріч). Буковина для Ірини Вільде завжди залишалася одним із найбільш знакових топосів. Письменниця протягом усього життя відчувала екзистенційну тугу за своєю малою батьківщиною (образ Буковини сформувався у її свідомості як єдино можливий простір абсолютної безпеки та захищеності від навколишнього світу). Тому простежуються виразні топологічні конотації цього простору як повноцінного “місця” (Буковина не є містом, але Чернівці як один із найбільш продуктивних топосів у прозі письменниці – її центр). Спостережено смислову залежність цього міста від власної провінції, позаяк саме культурна реальність простору Буковини з усіма набутими людськими практиками, символами та традиціями сформувала потужне тло для виокремлення самобутнього топосу Чернівців.
Топоси міст, представлених у творчості Ірини Вільде, є важливими текстуальними континуумами, що виявляють не лише закономірності розвитку української прози в колоніальному просторі того часу (особливо ж – радянського періоду), долю письменниці та її персонажів у тих реаліях, але й становлять універсальну антропологічну парадигму, що є онтологічною основою буття і розвитку міста як такого та продукують сутнісний спосіб існування в ньому персонажа.
Ключові слова: топос, місто, Ірина Вільде, Чернівці, Львів, Коломия, текст, надтекст, антропологічна парадигма, функціональні стратегії тілесності, темпоритм, ольфакторне тло, ідентичність.