Художній історизм драматургії Гната Хоткевича

Музичук В. В. Художній історизм драматургії Гната Хоткевича. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук зі спеціальності 10.01.01 – українська література. – Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, Київ, 2019.
У дисертації опрацьовано художній історизм драматургії Гната Хоткевича. Здійснено спробу комплексного аналізу драматургічної та літературознавчої спадщини Г. Хоткевича. Об’єктом дослідження є драми: «Лихоліття», «Вони», «На желізниці», «Село в 1905 році», «О полку Ігоревім», «Рогнідь», «Довбуш» (у 5 діях), «Добуш» (у 7 діях), «Верховинці», тетралогія «Богдан Хмельницький». Тут уперше оприлюднено драму-хроніку «Етапи»; опрацьовано низку літературознавчих, історичних, філософських та публіцистичних праць письменника. Більшість драматичних творів письменника, згаданих у дисертації, знаходяться в архівах України. Опрацьовано фонди Державного історичного архіву України, м. Львів, де зберігається найбільше архівних одиниць письменника, Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка (Відділ рукописних фондів і текстології), Музею театрального, музичного та кіномистецтва України, Відділу стародруків та рідкісних видань Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського.
Дослідження цих драм дозволило скласти комплексне уявлення про історичну драматургію митця, а вивчення архівних фондів – виявити низку філософсько-публіцистичних, історичних праць письменника, що сприяло глибшому розумінню його світогляду, а саме визначенню його історіософської позиції.
У роботі висвітлено теоретичні питання концепту «художнього історизму» та його трансформації у світоглядно-творчій системі письменника. У силу того що поняття «художній історизм» є досить розмитим, і в кожну епоху вносились свої філософські та відповідно й літературознавчі корективи, було визначено межі інтерпретації. В останні десятиліття найбільш популярним є наративний підхід у вивченні питання історизму. У своїх дослідженнях ним керувалися П. Рікер, Х. Уайт, Й. Рюзен, Є. Топольський, П. Нора, які продемонстрували тісний зв'язок у трактуванні питань історії з антропологічним і лінгвістичним поворотом філософії ХХ ст. Основу теоретичної бази сформували сучасні підходи літературознавців С. Кормилова, М. Ільницького, П. Кравченка, Л. Тарнашинської, Я. Поліщука, Г. Левченко, Т. Марченко, М. Дуднікова, Н. Зайдлер та інших. Під час дослідження творів було враховано індивідуальний підхід письменника до вивчення епохи, його якісне розуміння описаного періоду, сприймання часу та історії як єдиного безперервного процесу та водночас як дієвого механізму, який постійно змінюється та задає ритм, а також дослідження епохи через призму національної свідомості, представником якої є письменник. Увагу також сконцентровано на ціннісних факторах у вивченні особистості в історії.
Виокремлено також основні компоненти, за допомогою яких реалізовано художній історизм, а саме проблеми історичної вигадки та правди, відображення об’єктивного та суб’єктивного у світосприйнятті письменника, психологізм, роль ліричного начала, міфу, фольклору, межі інтерпретації історичних образів і подій, особливості змалювання етнокультурного, етнонаціонального життя суспільства.
У дисертації здійснено спробу систематизувати та узагальнити драматичної творчості письменника в літературній системі епохи кін. ХІХ – поч. ХХ ст. Аналіз текстів дозволив виокремити ознаки модернізму в драматургії Г. Хоткевича та окреслити особливості еволюції стилю, що зводилася до неоромантичних пошуків визначення ролі особистості в історичному процесі. Модель історичної дійсності розкрито через конфлікт особистості та часу, що диктує свої правила. Розкрито контрастні позиції героїв, що стають особливо виразними в моменти історичних випробувань, факт в історичному творі постає лише тлом для художника, проте історична деталь все ж зберігає своє значення, а звернення до фольклору, міфів, середньовічної історії дає змогу митцеві витворити власний міф. У дисертації проаналізовано художні засоби письменника, за допомогою яких він розкриває психологізм у драмах: уривчасті мовні конструкції (невпевненість, напруга почуттів (драма «Село в 1905 році»), звернення до ірраціонального (сновидіння, передчуття (драми «Рогнідь», «О полку Ігоревім»)), фонічні засоби (наприклад, алітераційні повтори шиплячих у ремарці, що описувала стан Ігоря у полоні в драмі «О полку Ігоревім», емоційний темпоритм у розмові маси людей у драмі «Лихоліття»), сецесійна естетика (слово й музика, слово й танець («Лихоліття», «Етапи»)).
Аналіз драм письменника сприяв визначенню основних підходів щодо розкриття історіософського сприйняття та трактування історичного процесу. Провідним мотивом перетворення людини в моменти «межових ситуацій», які постійно створює історія, є страх. Екзистенціал страху є одним із найголовніших каталізаторів змін, що їх формує і рухає особистість, таким чином складаючи уявлення про світ, що змінюється.
У творчості письменника розглянуто питання змістової наповненості історії в літературі, а саме категорії художньої (вимислу, домислу) та історичної правди. Ураховано суб’єктивну та об’єктивну позиції автора в тексті. На прикладі драм «Рогнідь», «О полку Ігоревім» простежено гру письменника з історичними текстами, процес їхньої трансформації в художньому втіленні та відображенні провідних ідей сучасної доби митця. Виокремлено питання жіночого образу в літературі поч. ХХ ст. Ярославна, як і Рогніда, в інтерпретації Г. Хоткевича наділена рисами жінки початку ХХ ст., тому багато їхніх вчинків у драмі суперечать образам, створеним в історичних джерелах ХІІ ст. та в мистецьких творах минулої доби. Простежено протиставлення традиційного образу жінки-матері, жінки-землі та модерного типу – жінки-культури (образ фатальної жінки (Рогнідь), образ жінки-медіума (Ярославна)).
Також зосереджено увагу на тих, хто власне є головним каталізатором та реалізатором історичних змін, – на історичні постаті. У драмах письменника відображено двояке ставлення до ролі відомої історичної особи. Розкрито особистісну трагедію лідера, який стає заручником історичних обставин («Добуш», «Богдан Хмельницький»). Також Г. Хоткевич відображає зміщення акценту з історичних осіб, що рухають історичний процес, до особистостей другорядних, не зазначених в історичних документах, проте їхні дії та вчинки часто є вагомими у формуванні важливих рішень відомих осіб. Особливо яскраво це помітно в останній драмі письменника «Етапи» (дата написання невідома, приблизно кін 20-х – початок 30-х рр. ХХ ст ).
Визначено особливості жанротворення драми, тобто еволюцію від малих форм до епічних хронік, зокрема тяжіння до історичної драми-хроніки брехтівського типу. Письменник використовує відомі сюжети з історії України, проте їх трансформують під упливом авторської концепції. Також простежено гру з текстами (інтермедіальність). Визначення інтертекстуальних реляцій – наступний етап дослідження історичної драматургії письменника. Виявлено, що поетика Гната Хоткевича тяжіє до частого залучення образів, мотивів, відкритих чи прихованих цитат із творів інших авторів. Інтертекст письменника – це широка палітра текстів українських і світових авторів різних часів, фольклор, звернення до різних видів мистецтва, особливо до музичного; усе це органічно відображено в тексті драми, що підсилює його ідейне значення.
Текстуальний аналіз засвідчив, що драматична творчість Гната Хоткевича органічно демонструє еволюцію української літератури початку ХХ ст., що показує багатство літературного процесу в контексті світового культурного розвитку.
Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вперше українському літературознавстві комплексно визначено особливості художнього історизму в драматургії Г. Хоткевича, оприлюднено та проаналізовано тексти драм, які досі не були предметом цілісного дослідження в літературознавстві. Окремим завданням було дослідити архівну спадщину письменника. Джерельною базою для роботи слугували понад 700 аркушів рукописів письменника, опрацьованих в архівах України. Здійснено детальний аналіз поетики драматургії письменника та вперше вивчено драму-хроніку «Етапи» в її максимально визначеному об’ємі на синхронному рівні.
Зібраний у дисертації фактичний та теоретичний матеріал, а також запропоновані висновки можуть бути використані для подальших спеціальних досліджень у сучасній українській драматургії, а також для поглибленого вивчення творчості Гната Хоткевича в контексті художніх пошуків модерністичної української літератури. Окремі аспекти та розділи дисертації можуть бути використані у викладанні навчальних курсів з української літератури та літературознавства.
Ключові слова: Гнат Хоткевич, Гуцульський театр, художній історизм, історія, історіософія, неоромантизм, екзистенціал страху, художній домисел (вимисел), історична правда.