Українське мистецтво в дослідженнях представників харківської мистецтвознавчої школи першої третини ХХ століття

Іваненко С. О. Українське мистецтво в дослідженнях представників
харківської мистецтвознавчої школи першої третини XX століття. – Кваліфікаційна
наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеню кандидата мистецтвознавства за
спеціальністю 26.00.01 – Теорія та історія культури (мистецтвознавство).–
Харківська державна академія дизайну і мистецтв. – ДВНЗ «Прикарпатський
національний університет імені Василя Стефаника , 2018.
Дисертація присвячена вивченню наукової спадщини представників
харківської школи мистецтвознавства першої третини XX ст. У дослідженні
використані наступні методи мистецтвознавчого аналізу: біографічний,
компаративний, історико-системний, метод історико-мистецької типології та
класифікації.
Наукова новизна дослідження полягає в тому, що у ній вперше розглянуто
проблематику українського мистецтва в науковій спадщині харківських
мистецтвознавців як окрему наукову проблему; введено до наукового обігу
маловідомі факти та імена науковців, які вплинули на розвиток харківської
мистецтвознавчої школи; на основі аналізу систематизованої наукової спадщини
вчених з’ясовано пріоритетні для харківської школи мистецтвознавства проблеми
історії українського мистецтва, визначено коло тем, які наприкінці ХІХ – у першій
третині ХХ ст. стали актуальними.
У дисертації зазначено, що формування мистецтвознавчого осередку Харкова
відбулося у першій половині XIX ст. на базі Імператорського університету.
Показано, що у другій половині XIX ст. харківський осередок зазнає потужного
розвитку і на межі XIX–XX ст. розпочинається формування мистецтвознавчої
школи. Наголошено, що першим піком її розвитку стала наукова і педагогічна
діяльність у 1910-х рр. Ф. Шміта, який виховав плеяду молодих мистецтвознавців,
котрі викладали курси історії мистецтва в навчальних закладах Харкова та
проводили активну науково-популяризаторську роботу. Розквіт мистецтвознавчої
школи Харкова, кульмінація якої припадає на 20-30-ті рр. XX ст., був перерваний 3

репресіями 1930-х рр., в результаті яких на кінець 30-х рр. ХХ ст. у місті практично
не лишилося представників «старої» школи мистецтвознавства.
Аналіз мистецтвознавчої спадщини науковців «старшого покоління»
унаочнив, що їх науковим інтересом стали проблеми давньоруського та
середньовічного вітчизняного мистецтва з позицій візантології. Зокрема, основне
поле наукової діяльності О. Кирпичникова − історія православного образотворчого
мистецтва; Є. Рєдіна − давньоруське та староукраїнське релігійне мистецтво
(іконопис); М. Сумцова − українське сакральне мистецтво, творчість Т. Шевченка
та сучасне досліднику мистецтво; О. Білецького − особливості південно-руського
мистецтва XVI−XVIII ст., творчість Т. Шевченка та спадщина Є. Рєдіна; П. Фоміна
− церковні старожитності та релігійне малярство Слобожанщини; Ф. Шміта −
українське та давньоруське мистецтво. Він розробив концепцію походження
українського мистецтва та з часом почав займатися вивченням теорії мистецтва.
Підкреслено, що саме у науковців «старшого покоління» формується інтерес до
українського (малоросійського) мистецтва. Науковим розробкам вчених
університетського періоду властиві не наукові узагальнення; а ті методи
дослідження, які у подальшому стали важливими для праць харківських науковців
20-30-х рр. ХХ ст.: опис, хронологія, систематизація, аналіз тощо.
Учні Ф. Шміта стали відомими вченими, які своїми науковими розробками
збагатили українське мистецтвознавство. Основними напрямками їх досліджень
стало давньоруське вітчизняне мистецтво, українське мистецтво середньовіччя та
XVII-XІХ ст., декоративно-ужиткове та народне українське мистецтво XX ст., а
також мистецький процес початку XX ст. Так, С. Таранушенко вивчав українське
мистецтво, зокрема, мистецтво Слобожанщини XVII-XVIII ст., творчість
Т. Шевченка та сучасне йому мистецтво; Д. Гордєєв –колекції історичних реліквій,
старожитностей, харківські архітектурні пам’ятки та мистецтво початку ХХ ст.;
Є. Берченко – народно-декоративний розпис та петриківське малювання;
О. Берладіна – українське гаптування, орнаментику народного вбрання та
літургійне шиття; В. Білецька – народний одяг; М. Лейтер – пам’ятки
середньовічного мистецтва на території України; Т. Івановська –мистецтво східних
регіонів; О. Степанова – дерев’яні хрести та їх орнаментику.
Проаналізовано мистецтвознавчі праці учнів С. Таранушенка. З’ясовано, що
П. Жолтовський досліджував українську архітектуру, народне мистецтво, рукописи
та старовинні книги, ікони та іконостас; М. Зубар − монументальний живопис,
графіку та творчість вітчизняних художників ХІХ – поч. ХХ ст.; М. Щепотьєва −
народне мистецтво; Д. Чукин − творчість українських художників. Також розкрито
наукову спадщину К. Сліпка-Москальціва, який вивчав народне мистецтво та
іконопис України, творчість українських митців ХІХ – поч. ХХ ст., та спадок
В. Зуммера харківського періоду.
У дисертації з’ясовано, що на сьогодні дослідження розвитку харківського
мистецтвознавчого осередку першої третини ХХ ст. є актуальним у межах
вітчизняного та зарубіжного мистецтвознавства та доведено, що наукові праці
харківських вчених поглибили знання про українське мистецтво.
Основні положення дисертації можуть бути використані у навчальній
діяльності. Зокрема, вони можуть знадобитися для написання мистецтвознавчих
праць та для розробці програм курсів, пов’язаних з історією мистецтва.
Ключові слова: мистецтвознавство, давньоруське мистецтво, візантологія,
декоративно-ужиткове мистецтво, сакральне мистецтво, архітектура, мистецький
процес, національно-культурне відродження, репресії.