Художній дискурс П. А. Загребельного: лінгвокогнітивний і прагмастилістичний аспекти

2 
АНОТАЦІЯ
Голікова Н. С. Художній дискурс П. А. Загребельного:
лінгвокогнітивний і прагмастилістичний аспекти. – Кваліфікаційна наукова
праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук
зі спеціальності 10.02.01 «Українська мова». – Інститут української мови
НАН України. – Київ, 2018.
Дисертація є першим комплексним дослідженням корпусу
різноструктурних мовних одиниць (стилістем) – складників художнього
дискурсу П. Загребельного, уведених до поля лінгвостилістичного,
лінгвопрагматичного, інтертекстуального, етнолінгвістичного,
лінгвокогнітивного наукового аналізу.
Актуальність пропонованої праці зумовлена об’єктивною потребою
комплексно проаналізувати корпус стилістем, що маркують художній
дискурс П. Загребельного, з’ясувати їхню контекстуально-функціональну
специфіку як репрезентантів низки мовностилістичних, лінгвопрагматичних,
логіко-семантичних, філософських категорій; окреслити лінгвокогнітивний
простір художніх творів прозаїка, визначивши найважливіші структурно-
типологійні та аксіологійні ознаки його констант – лінгвокультурних
концептів.
Наукова новизна дисертаційної праці полягає в тому, що в ній уперше
в українському мовознавстві комплексно досліджено художній дискурс
П. Загребельного, унаслідок чого з’ясовано лінгвостилістичні,
лінгвопрагматичні та лінгвокогнітивні особливості його контекстуально
реалізованих констант. Уперше обґрунтовано поняття таких оказіональних
мовних одиниць-стилістем, як індивідуально-авторські парні сполучення
слів, з-поміж них удокладнено типологію паронімічних атрактантів;
виявлено й усебічно описано комунікативно-прагматичні інтенції та ймовірні
рецепції контекстуальних антонімів і синонімів у художньому дискурсі
письменника; здійснено комплексний функціонально-стилістичний аналіз 3 
 
фрагментів із «чужих» текстів, що в авторському художньому дискурсі
оприявлюють категорію інтертекстуальності; досліджено когнітивно-польову
структуру концептів «земля», «держава», «Київська Русь», «місто», «Київ»,
«Дніпропетровськ» – найважливіших лінгвокогнітивних репрезентантів
індивідуально-авторської мовної картини світу П. Загребельного.
Практичну цінність виконаної роботи визначає те, що обґрунтовані
в ній засади можуть бути використані для створення нових праць
із стилістики української мови, під час розроблення спеціальних курсів
і семінарів з лінгвістики художнього тексту, дискурсології, лінгвопрагматики
та когнітивної лінгвістики. Матеріали дисертації будуть корисними для
укладання тлумачних і неологічних словників української мови, словника
афоризмів П. Загребельного, ширше – словника мови творів письменника.
У дослідженні доведено, що в аналізованих текстах стилістеми, які
увиразнюють ідіолект письменника й становлять сукупність виражально-
зображальних маркувальних засобів його мовотворчості, репрезентують
низку мовностилістичних, лінгвопрагматичних,  логіко-семантичних, 
філософських категорій, що дає змогу інтерпретувати їх не лише
в лінгвостилістичному дослідницькому полі, а й у межах лінгвопрагматики,
теорії інтертекстуальності, когнітивної лінгвістики та концептології.
Усі потенційні та власне оказіональні слова є стилістично
маркованими, однак вони істотно відрізняються між собою як ступенем
наближення до узуальних одиниць, так і кількісним складом, способами та
засобами словотворення, продуктивністю вживання, функціями. Іменникові,
прикметникові, прислівникові, дієслівні оказіоналізми та потенціоналізми
засвідчують мовне чуття автора до вибору шляхів розвитку української мови,
зокрема пізнання тенденцій активізації її граматичних явищ упродовж
кількох останніх десятиліть. Із 60-х рр. ХХ ст. письменник актуалізував
численні слвовживання, що здебільшого відповідають сучасному мовно-
літературному стандартові, істотно урізноманітнив мову художньої 4 
 
літератури стилістемами, які є потенційно наближеними до
загальновживаних лінгвальних одиниць.
До знакових складників мовостилю П. Загребельного належать
літературно-художні антропоніми – семантико-дериваційні, лексико-
семантичні, розмовно-стильові, мовно-експериментальні, – що увиразнюють
лінійні й вертикальні контексти досліджуваних творів, а також оказіональні
сполучення слів – парні та атрактивні. У дисертаційній роботі доведено, що
до списку літературно-художніх антропонімів потрібно вналежнити як
реальні антропоніми, так і спеціально змодельовані автором власні назви
вигаданих персонажів. Визначено основні критерії репрезентантів поняття
«оказіональне сполучення слів»: змістова цілість, синтаксична
детермінованість, лексикалізація або фразеологізація складників,
експресивність, відповідність художньо- та індивідуально-стильовим
нормам. Виділення парних сполучень слів як одного з найпродуктивніших
і функціонально найвагоміших типів інноваційних одиниць у мовотворчості
П. Загребельного дало змогу значно розширити корпус досліджуваних
індивідуалізмів і додати цей тип стилістем до переліку мовностилістичних
засобів, які загалом репрезентують категорію оказіональності в художньому
стилі.
Досліджено лінгвопрагматичний потенціал стилістем, що
функціонують як контекстуально реалізовані протиставлення або асоціативні
зближення. Здійснено лінгвопрагматичний аналіз різнотипних антонімів
і синонімів з виявленням прагматичних компонентів у структурах їхніх
лексичних значень. У проекції на мову прози П. Загребельного з’ясовано, що
комунікативна ситуація – це сукупність стратегій опосередкованого
спілкування читачів з автором. Осмислення адресатами стилістично
навантажених лінгвальних одиниць у контексті можна представити так:
лексема → стилістема → прагмема.
У дисертаційній праці проведено докладний аналіз усіх типів текстових
запозичень, які в художньому дискурсі П. Загребельного виконують низку 5 
 
основних і додаткових функцій. Виділення лінгвокультурних (цитати, імена)
та етномовних (фольклоризми, міфологеми) знаків, що репрезентують
категорію інтертекстуальності, дало змогу актуалізувати такі її основні
ознаки, як: обов’язкова діалогічність тексту-реципієнта (метатексту)
з різними текстами-донорами (прототекстами); виникнення нових
(додаткових) комунікативно-прагматичних, когнітивних, культурологічних
тощо смислів в авторському дискурсі під впливом «чужих» текстів;
можливість структурної та семантико-смислової трансформації «вкраплень»
у межах лінійного / вертикального контексту твору-приймача; набуття
інтертекстуальними одиницями стилістичних значень, прогнозованих
лінійним / вертикальним контекстом художнього твору (або всієї
мовотворчості письменника), що обумовлює вналежнення їх до розряду
стилістем, які по-особливому індивідуалізують мовостиль митця.
Специфічною рисою концептосфери П. Загребельного є художньо-
літературна інтерпретація низки еквіполентних мисленнєвих категорій на
зразок свій – чужий, сучасне – минуле, добро – зло, чоловік – жінка, село –
місто, які в мові романістики зреалізовано антонімічними концептами,
характерними для художнього дискурсу письменника. У дослідженні
проаналізовано найвиразніші компоненти лінгвокогнітивного простору
художньої прози письменника: концепти «земля», «держава», «Київська
Русь», «місто», «Київ», «Дніпропетровськ». Визначено складники польової
структури зазначених логіко-семантичних утворень та їхнє функціонально-
смислове призначення.
Обґрунтовано, що в мові прози П. Загребельного конкретні
слововживання, які окреслюють змістовий обсяг концепту «земля»
з текстовою опозицією «рідна земля» – «чужа земля», оприявлюють
найактуальніше протиставлення поняттєвих сфер «свій» – «чужий».
Лінгвокультурний концепт  «Київська Русь»,  який у мовомисленні
П. Загребельного є важливою константою макроконцепту «держава»,
становить складне ієрархічне логіко-семантичне утворення, марковане низкою антонімічних смислових атрибутів, що послідовно конкретизують
протиставлення поняттєвих сфер «внутрішня політика» – «зовнішня
політика».
Під час структурування макроконцептів «місто» і «село» в художньому
дискурсі П. Загребельного з’ясовано, що найчіткішу полісегментну будову
в романістиці митця має лінгвокультурний концепт «Київ». У його структурі
виділено смислові атрибути когнітивних кодів, які утворюють розгалужену
будову периферії концепту, – онімний, архітектурний, теософський, духовно-
моральний, соціально-просторовий, вітальний, колоративний, біоморфний, –
що підпорядковані двом текстоцентричним координатам – часу і простору.
Визначено, що в мові художньої прози П. Загребельного мислеобраз
«Дніпропетровськ» постає як результат авторського експерименту. До
периферійної зони аналізованого логіко-семантичного утворення вналежнено
кілька когнітивних мікрополів, які репрезентують семантико-асоціативне
зближення («культурно-освітній центр» – «онімний код», «онімний код» –
«біоморфний код») або протиставлення («промисловий центр» – «культурно-
освітній центр», «промисловий центр» – «біоморфний код»).
Основні теоретичні положення та практичні результати дослідження
викладено в доповідях, виголошених на Міжнародних наукових читаннях,
18 Міжнародних та 7 Всеукраїнських наукових і науково-практичних
конференціях. Результати дослідження викладено в 42 одноосібних
друкованих працях, з-поміж яких монографія «Мова художньої прози Павла
Загребельного: від слова до концепту» (Дніпро, 2018. 432 с.; 25,11 др. арк.),
25 статей у фахових наукових виданнях України, 7 публікацій у закордонних
виданнях, 9 – у збірниках наукових праць та матеріалах конференцій.
Ключові слова: художній дискурс, мовна норма, стилістема,
оказіоналізм, потенційне слово, літературно-художній антропонім,
оказіональне сполучення слів, інтертекстема, індивідуально-мовна картина
світу, концепт, концептема, когнітивний код.