Правовий статус суб'єктів трудових правовідносин у сфері охорони праці

Пікуль В.П. Правовий статус суб’єктів трудових правовідносин у сфері
охорони праці. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук
за спеціальністю 12.00.05 – трудове право; право соціального забезпечення
(081 – Право). – Східноукраїнський національний університет імені
Володимира Даля. – Київський національний університет імені Тараса
Шевченка. – Київ, 2019.
Дисертацію присвячено системному та ґрунтовному аналізу
особливостей правового регулювання статусу суб’єктів трудових
правовідносин у сфері охорони праці. У роботі досліджено вплив глобалізації
на реформування відносин у сфері охорони праці, проаналізовано сучасний
стан правового регулювання окресленої сфери дослідження, виокремлено
напрями його розвитку, здійснено класифікації суб’єктів трудових відносин у
сфері охорони праці, визначено їх правову категорію.
Зазначається, що нормативно-правові акти у сфері правового
регулювання охорони праці приведені у відповідність з міжнародно-
правовими джерелами. У той же час, стрімкі зміни сьогодення, суворі вимоги
сучасності, пов’язані з переходом на нові етапи розвитку, вимагають
невідкладних змін та вдосконалення існуючого нормативно-правового базису
майже за всіма напрямами функціонування держави та життєдіяльності
суспільства.
Встановлено, що під суб’єктами соціально-трудових правовідносин у
сфері виробництва й охорони праці переважно виступають фізичні або
юридичні особи, які здійснюють діяльність, направлену на забезпечення та
реалізацію норм із охорони праці. З метою проведення характеристики
суб’єктів соціально-трудових правовідносин у сфері виробництва й охорони
праці виділяються притаманні їм специфічні ознаки, до яких слід віднести: 3

1) суб’єкти є особами, які здійснюють діяльність, спрямовану на
забезпечення та реалізацію норм у сфері охорони праці; 2) наділені
правосуб’єктністю: правоздатністю (здатністю мати права та виконувати
обов’язки) та дієздатністю (здатністю самостійно реалізовувати права та
обов’язки у сфері охорони праці, створювати для працівників належні й
безпечні умови праці); 3) суб’єкти можуть бути учасниками правовідносин
щодо охорони праці лише на підставі норм, визначених спеціальними
нормативно-правовими актами; 4) суб’єкти мають домінуюче становище у
системі учасників трудових правовідносин – представляють державу та
реалізують політику у сфері охорони праці; 5) суб’єкти мають право
притягнути правопорушника до юридичної відповідальності; 6) суб’єкти
мають передбачені законодавством контрольно-наглядові повноваження
щодо охорони праці; 7) діяльність суб’єктів має безперервний характер
(зобов’язані постійно контролювати трудовий процес).
На підставі аналізу поняття «суб’єкти охорони праці» та притаманних
лише їм ознак проведена класифікація суб’єктів охорони праці. Досліджуючи
це питання, в першу чергу, необхідно звернутися до формально визначеної,
але офіційно не закріпленої законодавчої класифікації суб’єктів охорони
праці. До неї належать: 1) на рівні держави: а) державні органи управління
охороною праці (Кабінет Міністрів України, Державна служба України з
питань праці, міністерства і інші органи центральної влади, місцеві державні
адміністрації та органи місцевого самоврядування); б) державні органи з
нагляду і контролю за охороною праці (Державна служба України з питань
праці, Державна інспекція ядерного регулювання України, Державна служба
України з надзвичайних ситуацій, Державна санітарно-епідеміологічна
служба України); 2) на рівні підприємства: а) власник (роботодавець) або
уповноважений ним орган; б) служба з охорони праці; в) комісія з питань
охорони праці; г) керівники відповідних структурних підрозділів
підприємства; 3) на рівні громадського контролю: а) працівник; б) професійні
спілки, їх об’єднання в особі виборних органів та представників (у разі 4

відсутності профспілки – уповноважена найманими працівниками особа з
питань охорони праці); в) уповноважений трудового колективу з охорони
праці на підприємстві.
Акцентується увага на тому, що роботодавець, на відміну від
працівника, є більш універсальним суб’єктом трудового права у сфері
охорони праці, оскільки бере участь не лише у власне трудових відносинах
(індивідуальних), а й у колективно-трудових та інших правовідносинах, що
тісно пов’язані з трудовими. На підставі аналізу вказано, що «роботодавець»
– це юридична або фізична особа, яка володіє трудовою правосуб’єктністю та
відповідно до законодавства на підставі укладення трудового договору
використовує найману працю інших фізичних осіб. Наголошено на тому, що
дієздатність роботодавця у сфері охоронних правовідносин збігається у часі з
настанням правоздатності.
Зазначається, що проблемами нормативно-правового регулювання
діяльності системи суб’єктів трудових відносин у сфері охорони праці є:
1) трактування визначення поняття охорони праці та галузі правового
регулювання цієї сфери; 2) відсутність інституту трудового права, який би в
широкому його розумінні був спрямований на охорону праці і збереження
життя і здоров’я працівників; 3) забезпечення права на належні, безпечні та
здорові умови праці здійснюється не лише нормами трудового права. З
охороною праці тісно пов’язана також низка правових норм, що належать до
інших галузей права; 4) визначення обсягу та змісту інституту охорони праці;
5) психологічний тиск на працівника в процесі виконання трудових
обов’язків; 6) високий рівень неофіційного працевлаштування в Україні;
7) великий масив і застарілість нормативного забезпечення у сфері охорони
праці.
Аргументовано доводиться необхідність запровадження солідарної
відповідальності страхового фонду і роботодавця шляхом введення податку
на травми. Отримані гроші можуть використовуватися для виплат
працівникам або для підтримки досліджень в питаннях охорони праці.
Існують ще два способи зниження виробничого травматизму:
1) стимулювання працівників стосовно уникнення травмування (відповідно,
роботодавцям слід подбати про належну мотивацію працівників до безпечної
праці), оскільки не лише роботодавці, але й працівники повинні
усвідомлювати, що і вони несуть відповідальність за виробничий травматизм,
тому знання з безпеки та охорони праці їм необхідні для уникнення травм;
2) стимулювання підприємств шляхом встановлення знижок і надбавок до
страхових тарифів з метою мінімізації професійних ризиків.
Ключові слова: охорона праці, працівник, сфера охорони праці,
суб’єкти охорони праці, трудова діяльність, безпека і гігієна праці, трудові
відносини.